Храм для військовослужбовців відновили через 65 років
У гарнізонному храмі святих апостолів Петра й Павла у центрі Львова з десяток туристів розглядають іконостас. Єпископ Степан Сус заходить із помічником. Високими звивистими сходами проводить на хори. Сідаємо за круглий стіл.
– Ось тут мали 3,5 мільйона книжок. Важко було організувати їхнє вивезення, – розповідає. – Храм стояв зачинений 65 років. Усе було знищене, трималося на хитких кріпленнях, вікна погнили, літали кажани. Вивезли звідти 144 КамАЗи книжок і 30 – стелажів. Ще на п'яти машинах – сміття. На відновлення шукали кошти. Що нам вдасться, не вірили навіть деякі жертводавці.
2011 року храм відкрили.
Багато де у світі є церкви для військовослужбовців. Мріяв, щоб і в нас така була. Бог допоміг відкрити, бо готував нас до нових викликів. Почалася війна. З пожертв зібрали 40 мільйонів гривень на тисячі бронежилетів, касок та інші товари для військових. Храм став і місцем прощання з полеглими. За шість років в останню путь тут провели 90 загиблих.
Що змінилося у вашій капеланській роботі?
– До 2014 року при слові "капелан" перепитували, хто це. Капеланство – це вихід церкви і священника із зони комфорту. Приємно служити в гарному храмі в центрі міста, який є пам'яткою архітектури. А капелан іде на чужу територію. Непросто заходити в казарму, палату в шпиталі чи на полігон. Не підійдеш до хлопців зі словами: "Я – ваш капелан, давайте знайомитися". Треба зацікавлювати. Бувало, зачиняли двері переді мною, посилали матюками. Я намагався бути ближчим. На Яворівському полігоні пробіг із десантниками марш-кидок на 72 кілометри. Це було ефективніше за літургію. Дізнався, що в американському Вашингтоні десятеро наших кіборгів бігтимуть 10 кілометрів на протезах під час марафону морської піхоти, теж зареєструвався. Встав о п'ятій ранку. Глянув у вікно і подумав: "Боже, як під таким дощем бігти?" Але якщо вони можуть на протезах, то і в мене вийде. Один боєць жартував: "Мені легше, бо ноги на протезах не болять". Багато хлопців не знали, як молитися, не ходили до церкви. Казали: "Певно, треба було попасти в шпиталь, щоб охреститися". Маю друзів-атеїстів. Ніколи не переконував їх. Розумію, що це дратує. Людина повинна сама прийти до віри.
Що найбільше запам'яталося за 16 років служби?
– 2015-го військовий комісар просив поїхати з ним до батьків нашого воїна, щоб повідомити про його загибель на Донбасі. Хлопець був моїм учнем і їхнім єдиним сином. Провели з ними всю ніч. Молилися й мовчали.
Із батьками загиблих в останню суботу місяця зустрічалися на Личаківському кладовищі у Львові, щоб разом помолитися. Ці люди теж приходили. За три роки вони всиновили хлопчика. Казали, завдяки молитві й людям, які були з ними в той складний момент. Захотіли відкрити своє серце для іншої дитини.
У січні вас висвятили на єпископа. Вже звикли, що до вас звертаються "владико"?
– Про призначення мені повідомили телефоном, коли супроводжував на екскурсію у США дітей загиблих кіборгів. У перші тижні не реагував, коли так називали. Потрохи звикаю. Це церковний титул і формальність, яку маю прийняти.
Напевно, тепер маєте ще менше часу на спілкування з воїнами?
– Прагну, щоб мій графік мав сталі форми. Прокидаюся, перехрещуюся й молюся. Іду в кабінет і перечитую листи. Тоді їду до Патріаршого офісу. Під вечір маю зустрічі.
День став щільний. Відчуття, ніби живу лише ранками. Але намагаюся бути доступним для всіх. Молодь не терпить серйозних і віддалених авторитетів. В Instagram один чоловік писав: не може повірити, що йому єпископ відповів. Але це церква ХХІ століття. Повинні перестати виганяти людей, які прийшли без хустини чи не там поставили свічку.
Багато часу проводите в соцмережах?
– Веду сторінку у Facebook. В Instagram викладаю пейзажні фото, знімки будинків під незвичним кутом. Друзі на день народження подарували альбом із фотографіями з мого Instagram. Здивувався, бо вже забув про них.
Робите селфі?
– Не дуже люблю. Але люди часто зі мною фотографуються, їм це приносить радість.
Коли були на Донбасі?
– Торік їздив у Сіверськодонецьк і Троїцьке. Буває, тягне туди. Але розумію, приїзд будь-кого невійськового – це наражання хлопців на небезпеку.
Важливо лікувати стреси та травми воїнів, коли вони повертаються. У мирному житті виникає більше питань, агресії, незадоволення. Треба допомагати їм бути героями й у мирному житті.
Діаспора продовжує допомагати фронту?
– Вони активні у співпраці з воїнами, які потребують реабілітації. Допомагають родинам поранених і загиблих на Донбасі. Волонтерки в Америці створили благодійну організацію. Беруть хлопця без ноги, ставлять протез, надають психологічну підтримку, і той повертається додому іншою людиною.
Ви рік працювали у Бангладеш. Що вразило?
– Відкрив для себе інше християнство. Люди живуть у рази бідніше, ніж українці. Вода для них є цінністю. Відвідував родину, яка мала 13 дітей. Живуть у глиняній хаті, яку розмивають дощі. Часто були без шматка хліба, тричі на рік мали рис. Але господиня казала, що вона щаслива і вдячна Богові. Тішилася дітьми.
Українцям треба боротися з безвідповідальністю. Ми побудували країну, в якій вигідно мати знайомства. Навіть дістати якусь довідку приємно у такий спосіб. Це також країна, де завжди повинен бути винний. Кого можемо винуватити, що в під'їзді не прибрано чи не вкручена жарівка?
Священником бути важко?
– Він в один час може переживати різні стани. Пригадую день, коли мав похорон, хрестини, шлюб, парастас (заупокійне богослужіння. – Країна). Увечері сповідав у реанімації чоловіка перед смертю. Після того запросили на день народження. За столом спитали, як у мене минув день. Відповів: "Якби розказав, то не знаю, чи ви хотіли би святкувати".
Що для вас важливе в побуті?
– Я невибагливий. З дорогих речей маю iPhone. Він часто заміняє комп'ютер. Опрацьовую тексти, фото, відео.
Їжджу за кермом Ford Focus, хоч нам рекомендують брати водія. Тоді час у дорозі звільняється для роботи. Але поки що стараюся бути багатофункціональним.
Часто молитеся?
– Тричі на день – на ранковій, вечірній і святій літургії. Читаю молитви за рідних, друзів, знайомих. Окремо – за військових капеланів, наших воїнів, їхні родини, поранених, за мир і спокій у країні. Читаю і молитву Андрея Шептицького. На початку минулого століття його запитували журналісти, як знаходити відповіді на складні питання. Відповів: "Бога треба просити про мудрість, бо її не вчать в університетах".
Сповідаюся раз на тиждень-два. За цей час навіть стіл, за яким ніхто не сидів, встигає припасти порохом.
Чим наповнюєте вільний час?
– Не маю телевізора. Через брак часу давно не дивився фільмів. Останнє, що читав, – папський документ про екологію. Його основна думка – заражена гріхом людина, декларуючи добро, робить ще більше зла. Папа Франциск наголошує, що ми співвідповідальні за навколишній світ – глобальне потепління, віруси, що мутують. Не вміємо цінувати, що маємо.
О 18:00 у храмі починається служба. Співає церковний хор. Єпископ торкається панагії – невеликого образу Богоматері на грудях.
– Батьки були для мене прикладом. Як і моя 94-річна баба Антоніна. Вона активна, ходить без палички та старається мене супроводжувати в поїздках по Україні. Мій дідо також називався Степан. Щороку 9 січня приїжджали до нього на іменини. Було багато гостей. Колядували. Наприкінці гостини я отримував подарунок як малий Степан. Садили на крісло, піднімали догори і співали "Многая літа". Дідо бажав, щоб я досягнув у житті більшого, ніж він.
Уміє домовлятися навіть із тими, хто не розуміє
– Знаю Степана Суса 20 років, – каже бізнесмен 49-річний Андрій Побурко. – Зустрілися, коли йому було 18. Худий хлопчина просив допомогти військовим – їм треба було облаштувати місце для молитви. Дав йому п'ять чи вісім тисяч гривень. За два тижні приніс звіт – розписав, на що пішли кошти.
Він уміє домовлятися навіть із тими людьми, які не розуміють. Так ми переконали багатьох, що треба відбудувати Гарнізонний храм. Отець навчив мене вірити й підставляти плече тим, хто потребує. 17 років тому двоє хлопців-сиріт, які вчилися в Академії сухопутних військ, не мали костюмів вийти у місто. Ми зі Степаном допомогли.
Надихнув вдосконалити англійську
– Владика скромний, багато молиться. Притягує людей своєю простотою, – говорить отець Тарас Михальчук, 36 років. – Не раз помічав, як він старається для військових стати братом. Запрошує на каву. У нього все починається з людяності. Ділиться всім, що має. Надихнув мене вдосконалити англійську.
До кави бере круасани з персиковим повидлом
– На першому курсі семінарії в бібліотеці мені не вистачило словника з англійської. Увечері Степан приніс свого й подарував вервицю. Так і подружилися, – розповідає отець Богдан Кулик, 36 років. – Щодня бігали лісом поблизу семінарії. Якось, коли він уже був дияконом і мав служити вечірню, заблукали. Ледве знайшли дорогу, назад гнали з усіх сил.
Часто спілкуємося. У Львові зустрічаємося за кавою з молоком. Владика Степан любить брати круасани з персиковим повидлом.
На Донбасі з ним бували на позиціях під час обстрілів. Ніколи від нього не чув песимізму. Вірить у те, що робить.
3 
1
Коментарі