Ексклюзиви
Вівторок, 10 березня 2020 10:20

В один день мав похорон, хрестини, шлюб, парастас. Увечері сповідав чоловіка в реанімації. Після того запросили на день народження

Храм для військовослужбовців відновили через 65 років

У гарнізонному храмі святих апостолів Петра й Павла у центрі Львова з десяток туристів розглядають іконостас. Єпископ Степан Сус заходить із помічником. Високими звивистими сходами проводить на хори. Сідаємо за круглий стіл.

– Ось тут мали 3,5 мільйона книжок. Важко було організувати їхнє вивезення, – розповідає. – Храм стояв зачинений 65 років. Усе було знищене, трималося на хитких кріпленнях, вікна погнили, літали кажани. Вивезли звідти 144 КамАЗи книжок і 30 – стелажів. Ще на п'яти машинах – сміття. На відновлення шукали кошти. Що нам вдасться, не вірили навіть деякі жертводавці.

2011 року храм відкрили.

Багато де у світі є церкви для військовослужбовців. Мріяв, щоб і в нас така була. Бог допоміг відкрити, бо готував нас до нових викликів. Почалася війна. З пожертв зібрали 40 мільйонів гривень на тисячі бронежилетів, касок та інші товари для військових. Храм став і місцем прощання з полеглими. За шість років в останню путь тут провели 90 загиблих.

  Степан СУС, 38 років, єпископ Української греко-католицької церкви. Народився 7 жовтня 1981-го в селі Чишки Пустомитівського району Львівської області. Батько Ярослав Степанович – водій вантажівки, мати Оксана Романівна – медсестра. Закінчив Бучацький історико-філософський ліцей, тепер – колегіум імені святого Йосафата. У Львівському університеті імені Івана Франка здобув ступінь магістра філософії. Навчався в Люблінському католицькому університеті та на ліцензіатській програмі Українського католицького університету з пасторального богослов’я. Брав участь у душпастирських місіях у республіці Бангладеш. Стажувався щодо функціонування структур військового душпастирства у США. Сан священника отримав 2006 року. Тоді ж став капеланом Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного та синкелом Львівської архієпархії УГКЦ у справах капеланства. Створив та очолив Центр військового капеланства. З 2011-го – настоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра й Павла у Львові. Збирав кошти для армії та поранених. Заснував онлайн-ресурс Капеланство.info. 12 січня став єпископом – наймолодшим у світі. Володіє англійською, польською, французькою й російською. Вивчив мову жестів у школі-­інтернаті для людей із вадами слуху. ”Цікавився, чи хтось із церковників працює з такими людьми. Жодної організації не було. Організував структуру, де надають духовну підтримку тим, хто має вади слуху. Це  один із видів капеланства”. Робить пейзажні фото. Щодня пробігає 3–5 кілометрів. Улюблені страви – голубці, вареники зі сметаною. Подобаються цукерки ”Ромашка”. На фото: Єпископ Української греко-католицької церкви Степан Сус стоїть біля Гарнізонного храму  Святих Петра й Павла  в центрі Львова. Став його настоятелем 2011 року
Степан СУС, 38 років, єпископ Української греко-католицької церкви. Народився 7 жовтня 1981-го в селі Чишки Пустомитівського району Львівської області. Батько Ярослав Степанович – водій вантажівки, мати Оксана Романівна – медсестра. Закінчив Бучацький історико-філософський ліцей, тепер – колегіум імені святого Йосафата. У Львівському університеті імені Івана Франка здобув ступінь магістра філософії. Навчався в Люблінському католицькому університеті та на ліцензіатській програмі Українського католицького університету з пасторального богослов’я. Брав участь у душпастирських місіях у республіці Бангладеш. Стажувався щодо функціонування структур військового душпастирства у США. Сан священника отримав 2006 року. Тоді ж став капеланом Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного та синкелом Львівської архієпархії УГКЦ у справах капеланства. Створив та очолив Центр військового капеланства. З 2011-го – настоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра й Павла у Львові. Збирав кошти для армії та поранених. Заснував онлайн-ресурс Капеланство.info. 12 січня став єпископом – наймолодшим у світі. Володіє англійською, польською, французькою й російською. Вивчив мову жестів у школі-­інтернаті для людей із вадами слуху. ”Цікавився, чи хтось із церковників працює з такими людьми. Жодної організації не було. Організував структуру, де надають духовну підтримку тим, хто має вади слуху. Це  один із видів капеланства”. Робить пейзажні фото. Щодня пробігає 3–5 кілометрів. Улюблені страви – голубці, вареники зі сметаною. Подобаються цукерки ”Ромашка”. На фото: Єпископ Української греко-католицької церкви Степан Сус стоїть біля Гарнізонного храму Святих Петра й Павла в центрі Львова. Став його настоятелем 2011 року

Що змінилося у вашій капеланській роботі?

– До 2014 року при слові "капелан" перепитували, хто це. Капеланство – це вихід церкви і священника із зони комфорту. Приємно служити в гарному храмі в центрі міста, який є пам'яткою архітектури. А капелан іде на чужу територію. Непросто заходити в казарму, палату в шпиталі чи на полігон. Не підійдеш до хлопців зі словами: "Я – ваш капелан, давайте знайомитися". Треба зацікавлювати. Бувало, зачиняли двері переді мною, посилали матюками. Я намагався бути ближчим. На Яворівському полігоні пробіг із десантниками марш-кидок на 72 кілометри. Це було ефективніше за літургію. Дізнався, що в американському Вашингтоні десятеро наших кіборгів бігтимуть 10 кілометрів на протезах під час марафону морської піхоти, теж зареєструвався. Встав о п'ятій ранку. Глянув у вікно і подумав: "Боже, як під таким дощем бігти?" Але якщо вони можуть на протезах, то і в мене вийде. Один боєць жартував: "Мені легше, бо ноги на протезах не болять". Багато хлопців не знали, як молитися, не ходили до церкви. Казали: "Певно, треба було попасти в шпиталь, щоб охреститися". Маю друзів-атеїстів. Ніколи не переконував їх. Розумію, що це дратує. Людина повинна сама прийти до віри.

Що найбільше запам'яталося за 16 років служби?

– 2015-го військовий комісар просив поїхати з ним до батьків нашого воїна, щоб повідомити про його загибель на Донбасі. Хлопець був моїм учнем і їхнім єдиним сином. Провели з ними всю ніч. Молилися й мовчали.

Із батьками загиблих в останню суботу місяця зустрічалися на Личаківському кладовищі у Львові, щоб разом помолитися. Ці люди теж приходили. За три роки вони всиновили хлопчика. Казали, завдяки молитві й людям, які були з ними в той складний момент. Захотіли відкрити своє серце для іншої дитини.

У січні вас висвятили на єпископа. Вже звикли, що до вас звертаються "владико"?

– Про призначення мені повідомили телефоном, коли супроводжував на екскурсію у США дітей загиблих кіборгів. У перші тижні не реагував, коли так називали. Потрохи звикаю. Це церковний титул і формальність, яку маю прийняти.

Напевно, тепер маєте ще менше часу на спілкування з воїнами?

– Прагну, щоб мій графік мав сталі форми. Прокидаюся, перехрещуюся й молюся. Іду в кабінет і перечитую листи. Тоді їду до Патріаршого офісу. Під вечір маю зустрічі.

День став щільний. Відчуття, ніби живу лише ранками. Але намагаюся бути доступним для всіх. Молодь не терпить серйозних і віддалених авторитетів. В Instagram один чоловік писав: не може повірити, що йому єпископ відповів. Але це церква ХХІ століття. Повинні перестати виганяти людей, які прийшли без хустини чи не там поставили свічку.

Багато часу проводите в соцмережах?

– Веду сторінку у Facebook. В Instagram викладаю пейзажні фото, знімки будинків під незвичним кутом. Друзі на день народження подарували альбом із фотографіями з мого Instagram. Здивувався, бо вже забув про них.

Робите селфі?

– Не дуже люблю. Але люди часто зі мною фотографуються, їм це приносить радість.

Коли були на Донбасі?

– Торік їздив у Сіверськодонецьк і Троїцьке. Буває, тягне туди. Але розумію, приїзд будь-кого невійськового – це наражання хлопців на небезпеку.

Важливо лікувати стреси та травми воїнів, коли вони повертаються. У мирному житті виникає більше питань, агресії, незадоволення. Треба допомагати їм бути героями й у мирному житті.

Діаспора продовжує допомагати фронту?

– Вони активні у співпраці з воїнами, які потребують реабілітації. Допомагають родинам поранених і загиб­лих на Донбасі. Волонтерки в Америці створили благодійну організацію. Беруть хлопця без ноги, ставлять протез, надають психологічну підтримку, і той повертається додому іншою людиною.

Ви рік працювали у Бангладеш. Що вразило?

– Відкрив для себе інше християнство. Люди живуть у рази бідніше, ніж українці. Вода для них є цінністю. Відвідував родину, яка мала 13 дітей. Живуть у глиняній хаті, яку розмивають дощі. Часто були без шматка хліба, тричі на рік мали рис. Але господиня казала, що вона щаслива і вдячна Богові. Тішилася дітьми.

Українцям треба боротися з безвідповідальністю. Ми побудували країну, в якій вигідно мати знайомства. Навіть дістати якусь довідку приємно у такий спосіб. Це також країна, де завжди повинен бути винний. Кого можемо винуватити, що в під'їзді не прибрано чи не вкручена жарівка?

Священником бути важко?

– Він в один час може переживати різні стани. Пригадую день, коли мав похорон, хрестини, шлюб, парастас (заупокійне богослужіння. – Країна). Увечері сповідав у реанімації чоловіка перед смертю. Після того запросили на день народження. За столом спитали, як у мене минув день. Відповів: "Якби розказав, то не знаю, чи ви хотіли би святкувати".

Що для вас важливе в побуті?

– Я невибагливий. З дорогих речей маю iPhone. Він часто заміняє комп'ютер. Опрацьовую тексти, фото, відео.

Їжджу за кермом Ford Focus, хоч нам рекомендують брати водія. Тоді час у дорозі звільняється для роботи. Але поки що стараюся бути багатофункціональним.

 

Часто молитеся?

– Тричі на день – на ранковій, вечірній і святій літургії. Читаю молитви за рідних, друзів, знайомих. Окремо – за військових капеланів, наших воїнів, їхні родини, поранених, за мир і спокій у країні. Читаю і молитву Андрея Шептицького. На початку минулого століття його запитували журналісти, як знаходити відповіді на складні питання. Відповів: "Бога треба просити про мудрість, бо її не вчать в університетах".

Сповідаюся раз на тиждень-два. За цей час навіть стіл, за яким ніхто не сидів, встигає припасти порохом.

Чим наповнюєте вільний час?

– Не маю телевізора. Через брак часу давно не дивився фільмів. Останнє, що читав, – папський документ про екологію. Його основна думка – заражена гріхом людина, декларуючи добро, робить ще більше зла. Папа Франциск наголошує, що ми співвідповідальні за навколишній світ – глобальне потепління, віруси, що мутують. Не вміємо цінувати, що маємо.

О 18:00 у храмі починається служба. Співає церковний хор. Єпископ торкається панагії – невеликого образу Богоматері на грудях.

– Батьки були для мене прикладом. Як і моя 94-річна баба Антоніна. Вона активна, ходить без палички та старається мене супроводжувати в поїздках по Україні. Мій дідо також називався Степан. Щороку 9 січня приїжджали до нього на іменини. Було багато гостей. Колядували. Наприкінці гостини я отримував подарунок як малий Степан. Садили на крісло, піднімали догори і співали "Многая літа". Дідо бажав, щоб я досягнув у житті більшого, ніж він.

Уміє домовлятися навіть із тими, хто не розуміє

– Знаю Степана Суса 20 років, – каже бізнесмен 49-річний Андрій Побурко. – Зустрілися, коли йому було 18. Худий хлопчина просив допомогти військовим – їм треба було облаштувати місце для молитви. Дав йому п'ять чи вісім тисяч гривень. За два тижні приніс звіт – розписав, на що пішли кошти.

Він уміє домовлятися навіть із тими людьми, які не розуміють. Так ми переконали багатьох, що треба відбудувати Гарнізонний храм. Отець навчив мене вірити й підставляти плече тим, хто потребує. 17 років тому двоє хлопців-сиріт, які вчилися в Академії сухопутних військ, не мали костюмів вийти у місто. Ми зі Степаном допомогли.

Надихнув вдосконалити англійську

– Владика скромний, багато молиться. Притягує людей своєю простотою, – говорить отець Тарас Михальчук, 36 років. – Не раз помічав, як він старається для військових стати братом. Запрошує на каву. У нього все починається з людяності. Ділиться всім, що має. Надихнув мене вдосконалити англійську.

До кави бере круасани з персиковим повидлом

– На першому курсі семінарії в бібліотеці мені не вистачило словника з англійської. Увечері Степан приніс свого й подарував вервицю. Так і подружилися, – розповідає отець Богдан Кулик, 36 років. – Щодня бігали лісом поблизу семінарії. Якось, коли він уже був дияконом і мав служити вечірню, заблукали. Ледве знайшли дорогу, назад гнали з усіх сил.

Часто спілкуємося. У Львові зустрічаємося за кавою з молоком. Владика Степан любить брати круасани з персиковим повидлом.

На Донбасі з ним бували на позиціях під час обстрілів. Ніколи від нього не чув песимізму. Вірить у те, що робить.

Зараз ви читаєте новину «В один день мав похорон, хрестини, шлюб, парастас. Увечері сповідав чоловіка в реанімації. Після того запросили на день народження». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 57
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути