Співачка, народна артистка України Марія Миколайчук народилася 8 квітня 1941 року в селі Витилівка на Буковині. Закінчила студію при Чернівецькому театрі ім. Кобилянської. Була солісткою хору ім. Вірьовки. На початку 1970-х разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською створили тріо "Золоті ключі". Знімалася в кіно у складі тріо ("Пропала грамота", "Дівочі мрії", "Тріо „Золоті ключі"). Була дружиною кінорежисера й актора Івана Миколайчука. Свій перший сольний альбом "Прощаюсь, Ангеле, з тобою" присвятила чоловікові.
1. З Іваном познайомилася в 16 років. Я прийшла після школи на роботу в студію при Чернівецькому театрі. Першого ж дня всі почали питати, чи я бува не сестра Миколайчука. Кажу: "Ви мені спочатку скажіть, хто це такий". Івана тоді не було, бо хворів на гланди. Аж одного дня заходжу в театр, підіймаюся сходами: стоїть хлопець, молоді актриси обступили його й розпитують, як здоров'я. Я в Івана з першого погляду закохалася. У нього такі очі були...
Спочатку на "Ви" називала, бо не знала, скільки йому років. А він доросліше виглядав. Потім дізналася, що ми одного року, і я навіть на кілька місяців старша. То потім завжди казала: "Ти мене слухайся, бо я старша". А він на то сміявся.
2. Іван проводив мене додому, бо жили на одній вулиці в Чернівцях. Не раз, бувало, йдемо, а він раптом: "Ой, мені треба бігти". Ніяк не могла зрозуміти, чому. Нарешті попросила пояснити. Він зізнався: "То як приходить думка, мені треба її терміново записати". Виявляється, писав п'єсу про карпатських Ромео і Джульєтту. Від руки. А потім набирав на друкарській машинці в товариша. Пізніше пропонувала йому зробити з неї кіносценарій. Казав: "Та, про любов уже й так стільки написано".
3. В Івановій сім'ї мене відразу полюбили. Його тато незадовго до смерті навіть сказав Іванові: "Як ти оцю дівчину коли-небудь образиш, я встану з того світу".
Коли ж Іван до моїх батьків уперше прийшов, мама поставила на стіл апельсини. Припрошує, а той усе не бере. Тоді взяв апельсин, подивився на нього і вкусив, як яблуко. Мама каже: "Ви краще розлупіть, так вам легше буде". - "Та ні, я так звик". Він апельсина вперше бачив.
Іван узяв апельсин, подивився на нього і вкусив, як яблуко. Мама каже: "Ви краще розлупіть, так вам легше буде". - "Та ні, я так звик"
4. Іван постійно брав книжки в ясновидиці з їхнього села. Раз зайшов, каже: "Їду в Чернівці". А вона йому: "Їдеш сам, а приїдете уже двоє".
Він як прибув, то пішов на телефонну станцію, подзвонив мені й каже: "Приїзди. Заміж будеш виходить". Кажу: "Не можу, у мене гастролі в Югославії". - "Ну то вибирай: або на гасторолі в Югославію, або заміж".
Наступного дня пішла я до Вірьовки, керівника хору, кажу: "Григорію Григоровичу, я заміж виходжу!" Він мені: "Тоді щось одне: або на гастролі в Югославію, або заміж виходити". - "Значить, заміж". Вибігаю щаслива, всі питають, чи їду. Кажу: "Їду! Їду! Заміж виходити!"
Сіла в п'ятницю на поїзд, в суботу приїхала в Чернівці. Пішли з Іваном до моїх батьків. З порогу кричу: "Мамо, я заміж виходжу!" Мама розвернулася: "А я шо, сказала, що дозволяю?" Іван мене за руку, шепоче: "Хіба так можна?" Ми на коліна приклякли: "Благословіть, мамо". А вона: "Так це ж зовсім інша справа".
У неділю й весілля відгуляли. Усі обурювалися: ми не готові! А Іван каже: "Нам треба, аби ви тільки прийшли". Так усе наспіх вийшло. Зате потім, щоразу, коли приїздили в село, нас наряджали молодими і співали весільних пісень. То в нас весілля не одне було.
5. У Києві жили спочатку порізно. Я в своєму гуртожитку на Хрещатику, Іван у своєму — в Лаврі. "Іване, що це за життя? - кажу. - Давай уже якось об'єднуватися. Переходь до мене в гуртожиток". Поставили розкладачку і спали разом у коридорі, хоч там завжди були протяги.
Квартиру нам дали непланово. Коли Іван знімався у фільмі "Сон", йому попалили роговицю ока сильним світлом. Він якийсь час не міг зніматися. Прийшов до нас його керівник Віктор Івченко, побачив коридорне те життя й каже: "Через цього хлопця зупинилася вся кінофабрика в Києві. То дати йому квартиру кіностудії дешевше обійдеться".
Невдовзі нам виділили однокімнатку на Жилянській вулиці. Борис Брондуков, наш друг, обдивився її та каже: "Ви думаєте, що маєте тепер хату, а ми всі будемо жити у гуртожитку? Значить так: оцей куточок мій, а це - Льоні Осики, а це - Кондратенка. А ви де хочете".
Воно так і вийшло. Бо я все була на гастролях, Іван - на зйомках. У хаті фактично тільки друзі й жили.
Коли Іван приїжджав нарешті зі зйомок, стукав у парадні двері, двірничка йому з вікна: "Хто ви такий?" - "Та я тут живу". - "Яка квартира?" - "21". - "А хто ви будете?" — "Та, - каже, - я чоловік тої жінки". - "Там уже повно таких чоловіків, як ви!"
"А хто ви будете?" — "Та я чоловік тої жінки". - "Там уже повно таких чоловіків, як ви!"
6. З гастролей на кілька днів виривалася до Києва літаком: все перемивала, перепирала, готувала їсти. Іван потім казав: "Заходжу в будинок, відчиняю двері й ще знизу чую наші рідні запахи. Думаю, такий голодний, що вже ввижається. А чим вище піднімаюся ліфтом на шостий поверх, запахи сильнішають". Заходить, аж у хаті несподівано я. Іван дуже любив борщ, моченку — м'ясо з підливою, фасульки — квасолю. Казав: "Давай мені, бо я вже всьо!"
Мене не раз питають, чи я щаслива. Та я - найщасливіша, бо знала, що таке кохання, знала, як любити, як бути коханою.
7. Весь час була поруч з Іваном під час зйомок "Тіней забутих предків". Параджанов казав: "Чого ми шукали Марічку, як тут готова Марічка є?" Хоча Лариса Кадочникова гарно зіграла цю роль.
Іван був проти, щоб "Тіні" дублювали російською для Москви. Казав: "А як я вам перекладу "Мой-мой-мой..."? Хіба що титри". Так "Тіні" тільки українською звучать.
8. З Володимиром Івасюком познайомилася в Івановому селі. Наш знайомий Жан Макаренко привів 16-річного Володю до Івана по допомогу просити. Іван уже був знаним актором, а Володю цькували через те, що "демонтував" пам'ятник Леніну в Чернівцях. Якось Івасюк гуляв з друзями парком, хтось закинув картуза на бюст Леніна, Володя поліз його знімати. Бюст впав і розбився. Тоді й відкрили "справу Володимира Івасюка". Запороли золоту медаль йому, не дали вступити в інститут.
Він ще вчився в школі, коли прийшов до нас. Худорлявий, відкритий, дуже щирий. У світло-сірому костюмі. Не за віком розумненький був, усе казав напряму.
Пізніше коли навідувався до Києва, дзвонив: "Я вже тут". А Іван: "Чому не тут?" Раз каже: "Біжу, треба пісні до друку здати, щоб книжку видали". Кілька десятків пісень від людей на Буковині записав. Говорю: "І оце ти мовчав, що в тебе таке є? Я ж співачка!" Тоді він дав на ніч свої записи: "Скільки встигнеш, то твоє". Ми з Івановою сестрою Іванкою 64 пісні переписали. А вранці Володя рукописи забрав. Після його смерті їх так і не знайшли. Де вони ділися, ніхто не знає. А ті 64, які ми встигли зкопіювати, збереглися. Усі їх переспівала.
9. Іван критикував без кінця, як я співаю. Раз записала для радіо дві пісні. Знаю, що о третій годині транслюватимуть запис. Пішла на кухню, зачинила двері, тихенько ввімкнула радіо, притулила до вуха і слухаю. Раптом Іван: "А чого ти позакривалася?"- "Та я, щоб тобі не заважати, радіо слухаю". Тут оголошують пісню у моєму виконанні. "Ага! Ну, я послухаю", - сідає на стілець. Прозвучала перша пісня, друга. Я тремчу. Тоді він піднявся, став на коліна, і каже: "Так це ж зовсім інша річ. Коли гарно — то гарно".
10. Іван єдиний здогадувався про свою хворобу (ПОЯСНИТИ). Але цю думку до себе не підпускав. Думав, що то просто виразка шлунку. Живіт у нього часто болів через кочівне знімальне життя. Якось сказав мені: "Я що, солом'яний вдівець? Коли не приїду, жінки вдома немає. Уже треба якось визначитися".
Визначилося воно саме. У хорі не розуміли, як я можу взяти й на три дні зірватися в Київ. Когось це обов'язково муляло. Десь шпигували, десь кололи. Раз Іван дзвонить мені на роботу, а я плачу. "Що ж це за робота така, - каже, - на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся". І я послухалася.
12 років проспівала в хорі Вірьовки.
Що ж це за робота така, на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся
11. Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська все просили мене познайомити їх з Іваном. А він весь час у роботі. Раз прийшов: "Гаразд уже, веди своїх дівчат". Сидимо, балакаємо, десь чарочка пішла. Іван каже: "Дівки, заспівайте що-небудь". Ми до цього втрьох не співали. А тут голоси злилися, ми самі дивувалися, бо пішли обертони. Так з'явилося тріо "Золоті ключі". Коли ж Іван послухав нашу першу платівку, сказав: "Це не пісня, це - церква".
12. Дерев'яного лелеку Іванові подарував якийсь хлопчик після фільму "Білий птах із чорною ознакою". Іван причепив його на вхідні двері. А коли я ще одні двері ставила, пошкодувала, що тепер лелека буде закритий. Але не хотіла його відкручувати, бо це Іван приладнав. Тоді знайомий художник зробив такого самого, копію. І його встановили на зовнішні двері квартири. Це - мій білий птах.
3 
1
Коментарі