Олена Клочко потрапила в полон у день виборів президента
25 травня 2014 року — у день виборів президента України — потрапила в полон. Думаю, тому що брала участь у всіх проукраїнських мітингах. На останньому йшли центральною вулицею, коли напали сепаратисти. Натовп почав розбігатися. Мене оглушило світло-шумовою гранатою. У шию залетів цвях із саморобної вибухівки. Незнайомі люди винесли у безпечне місце. Допомогли спинити кров.
Влаштували засідку біля дому. Близько десятої вечора з хлопцем Володею йшли з кінотеатру. Пам'ятаю, несла пачку молока й печива. Біля під'їзду вирішили переставити автомобіль. Тільки рушили, як дорогу перекрив бус. Вилізли люди з автоматами. Їх було п'ятеро. Скрутили руки й накинули чорні мішки на голови. Потім відібрали сумку й телефони. Посадили у свій мікроавтобус. Спитали, яка квартира і поверх. Я збрехала. А мені: "Не ври. Этаж не тот".
Відвезли у відділення СБУ, розташоване неподалік. Із розповідей людей знала, що затриманих спочатку тримали в приміщенні обласної ради. Коли місце закінчилося, почали возити в будівлю служби безпеки. Там нас передали якимось людям. Вони відвели по камерах. Допитували вже якісь треті. Чула, як між собою говорили, що підозрюють у співробітництві з "Правим сектором". У сумці знайшли квиток із відрядження у Дніпропетровськ. Вирішили, що їздила до Коломойського за завданням на диверсію. Питали, хто платить гроші за проукраїнські акції. Не вірили, що люди виходять безкоштовно. Відчувала страх. Розуміла: можу загинути і про це ніхто не дізнається.
Допитували годин сім. Штовхнули в спину, щоб упала на коліна. Через зв'язані руки не могла пом'якшити удар. Вперлася в куток. Так сиділа весь час. Було кілька людей. Вони гралися в хороших і поганих поліцейських. Спочатку приходив наглядач, який знущався. Обзивав Коломойською підстилкою, бандерівкою, крив матами. Змушував піднімати спідницю і крутитися. Я весь час ридала. Але робила все, що казали. Після того з'являвся другий. Дозволяв встати і розім'яти ноги. Жалів. Питав, як я, бідна, сюди потрапила.
Чула, як у сусідній кімнаті б'ють коханого, його крики й стогони. А потім приходять і кажуть, що в нього вже немає одного пальця. Розповідають, у чому признався, і чекають моєї реакції. Найстрашніше було, коли сказали, що Володя помер. Повірила, бо перед цим чула постріли.
Повели в підвал. Сказали, вирішуватимуть, що з нами робити. Додали: попаду в камеру, де є одна жінка. Це було близько шостої години ранку. Завели і посадили на стілець. До кімнати зайшла молода жінка. Вона сварилася на охоронців, що ув'язнена — в поганому стані. Просила її відпустити. Зрозуміла, що то медсестра. Коли всі вийшли, зняла мішок. У приміщенні було темно. Стіни — без вікон. Стояв столик із баклажкою води. На підлозі на матраці лежала жінка. В іншому кутку валялася куртка. Лягла на неї.
Спробувала розговорити ту жінку. Розповіла свою історію і її попросила зробити те ж. Вона сказала, що була членом виборчої комісії. Її зловили посеред вулиці з бюлетенями. Порадила поводитися так, ніби завжди сплю. Разом провели години три. Більшість часу мовчали. Зараз не можу згадати її імені. Але тоді запитала ім'я, прізвище, по батькові, дату народження. Вивчила напам'ять телефон її рідних. Вона — моїх. Домовилися повідомити когось, якщо вийдемо. Коли мене відпустили, телефон забула. Через місяць прочитала інтерв'ю, де та жінка казала, що до неї підсадили підставну дівчину. Можливо, говорила про мене.
Мішок із голови зняли перед останнім допитом. До того ходила з ним навіть у туалет. Подумала, тепер "хана". Заплющила очі. Запевняла, що нічого не бачу. Завели в кабінет. Там якийсь чоловік казав, що в Україні нам брешуть. Що ми працюємо на олігархів. Переконував приєднатися до ДНР. А тоді повідомив, що проти нас нічого не знайшли. Пообіцяв увечері звільнити, бо зараз усі їдуть на виборчі дільниці. Випустять нас, як повернуться. Зраділа. Але не показувала цього. Був страх, що це — черговий обман.
Удень розважала дружину одного з керівників ДНР. Вона водила за собою по захопленій будівлі СБУ. Лазили по ящиках, тумбочках. Дивилися, що залишили працівники. Було багато змінного взуття, особливо жіночих туфель. Воно стояло в шафах. Дружина ДНРівця попросила знайти 35-й розмір — для куми. Сама в цей час шукала щось для себе. Перебрали з нею цілу купу туфель. Переконалася, що ми в будівлі самі. Могла втекти, але не захотіла підставляти коханого. До того ж не знала, куди бігти. Було відчуття, що знайдуть скрізь.
Дружина днрівця працювала на фармакологічному підприємстві. Зачепили тему окупації. Вона погодилася, що цей шлях веде в нікуди. Але підтримує свого чоловіка.
Приміщення СБУ було розгромлене. У кабінетах виламані двері. Шафи відкриті, з побитим склом. Документи валяються на підлозі, папки розкидані. Не зачепили тільки кімнати, які бойовики вибрали собі під кабінети.
Уночі катували, а вдень пригощали тортом. Так змінилося ставлення після знайомства з дружиною начальника. Групи людей упродовж дня приїжджали з виборчих дільниць. Усі були донецькі. Росіян серед них не бачила. Запрошували за стіл. Жартували. Розповідали, як нападали на дільниці, розганяли людей, які йшли голосувати за президента. Брали в полон керівників виборчих дільниць.
Увечері головний наказав відпустити нас із Володею. Чоловік жінки, з якою була вдень, відвів у кімнату з нашими речами. Віддав документи, телефони, ключі від машини, комп'ютери, які винесли з нашої квартири. Не повернули тільки прикраси й гроші. Провели на вулицю. Біля кожних дверей стояли озброєні люди. Всі проходи забарикадовані мішками з піском.
Поїхали до батьків хлопця. Змила з себе бруд. Зарядила телефон. Було багато пропущених дзвінків із роботи. Але спершу зателефонувала брату. Він не знав про те, що попала в полон. Коли повідомила, впав у шок. Погодився, що мені потрібно терміново покидати Донецьк. Зібрали речі й виїхали з хлопцем наступного дня. Добиралися машиною. Вимкнули телефони. Відчули себе в безпеці аж у Дніпропетровську.
Полон так і не осмислила. Зараз розумію це. Спочатку думала, як виїхати. Потім — як пристосуватися в Києві. Переживати і розкисати не було ні можливості, ні часу. В сім'ї ця тема також залишилася закритою. Я довго про це мовчала, ні з ким не обговорювала. Змогла говорити лише тепер. Київ дав відчуття безпеки. Раніше сприймала це як належне. Зараз вважаю одним із головних у житті.
5 
35413
Коментарі