Вівторок, 01 грудня 2020 16:03

"Українці борються не за щось, а проти чогось. Потрібна мета"

Митець не має рівнятися на публіку

– Із 2015 року живу в Україні та США. Наша кінокомпанія теж на дві країни працює: частина людей – тут, частина – там. З весни я в Україні, бо жінці не дають американської візи. А самому їхати не хочеться, – каже Олександр Фразе-Фразенко.

Якби дали візу, поїхали б надовго?

– Не збирався жити в іншій країні. Потім закохався в дівчину, яка жила в Бостоні. Почав думати, як туди поїхати. Ще раніше кум порадив почитати поета Юрія Тарнавського. А я ніяк не міг на його вірші натрапити. Коли ж врешті знайшов, офігів, наскільки це круто. Дізнався, що Тарнавський жив у Нью-Йорку, очолював там групу українських поетів. У цей час товариш, літературний критик Андрій Дрозда написав дисертацію про Нью-Йоркську групу. Вирішив, що мені треба їхати в Америку та знімати про це кіно. Бо про них нічого не було – ніяких записів, відео чи документалок.

Зняв фільм "Акваріум у морі". Критики писали, що завдяки йому наймолодше покоління українських поетів захопилося творчістю Нью-Йоркської літературної групи й почало писати, продовжуючи їхню традицію. Це встановлення історичної справедливості, хоч і запізнілої на пів століття. Своїм фільмом хотів створити канон української модерної поезії на противагу радянському, в якому присутні Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч. Вони ніби закреслюють весь потенціал української літератури, бо з 1960-х витісняють для українців модернізм, який панував у світі. У нас вважається: якщо твориш не в Україні, то ти не український митець. Нісенітниця. Українець залишається ним, хоч би де він був.

В Америці відкрився новий світ. Це ніби батьківщина, якої ніколи не знав. Одразу відчув себе у своїй тарілці. Тієї колишньої Галичини, яка тече в моїй крові, в Україні немає, її знищив Радянський Союз. Але її частина врятувалась у Нью-Йорку.

  Олександр ФРАЗЕ-ФРАЗЕНКО, 31 рік, режисер, письменник, музикант. Народився 16 червня 1989-го у Львові. Батько – столяр, мати – кравчиня. Початкову освіту здобув у школі з канадською системою викладання ”Школа радості”, середню – у Львівській гуманітарній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови й українознавства. Отримав фах журналіста й редактора в Українській академії друкарства. На третьому курсі дописував у місцеві газети. Як редактор співпрацював із видавництвами ”Астролябія” та ”Піраміда”. Редагував історичні, художні та філософські праці. Мав кілька виставок фотографії та графіки в Академічному фотоклубі. Зі школи співав, грав на гітарі та флейті в кількох рок-групах. Перший альбом ”Пісеньки з міста” записав 2006-го. Пізніше зосередився на імпровізації й саксофоні. Записав майже 50 альбомів. Займається репмузикою. Вірші пише з дитинства. Вперше були надруковані в журналі ”Дзвін” 2005 року з передмовою письменника й перекладача Андрія Содомори. Видав 10 поетичних збірок, книжку перекладів віршів лідера американського гурту The Doors Джима Моррісона. Із 2007 року знімає короткометражні фільми. 2013-го з поеткою, художницею та кінорежисеркою Ольгою Фразе-Фразенко заснував продакшн-студію OFF Laboratory. Знімає художні та документальні фільми, музичні відеокліпи. Створив серію стрічок про українських поетів-модерністів, зокрема ”Чубай”, ”Дім на сімох вітрах”, ”Акваріум у морі”. Улюблений фільм – ”Заповіт Орфея” Жана Кокто, вірш – ”Найбіліший голуб злетів” Пауля Целана. Любить працювати руками: розбиратися в механізмах, будувати. У шлюбі вдруге. Дружина – фотомодель і кінорежисерка Олена Янковська. Має сина 4-річного Езру від попереднього шлюбу. Живе у Львові, Києві, Бостоні, Нью-Йорку
Олександр ФРАЗЕ-ФРАЗЕНКО, 31 рік, режисер, письменник, музикант. Народився 16 червня 1989-го у Львові. Батько – столяр, мати – кравчиня. Початкову освіту здобув у школі з канадською системою викладання ”Школа радості”, середню – у Львівській гуманітарній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови й українознавства. Отримав фах журналіста й редактора в Українській академії друкарства. На третьому курсі дописував у місцеві газети. Як редактор співпрацював із видавництвами ”Астролябія” та ”Піраміда”. Редагував історичні, художні та філософські праці. Мав кілька виставок фотографії та графіки в Академічному фотоклубі. Зі школи співав, грав на гітарі та флейті в кількох рок-групах. Перший альбом ”Пісеньки з міста” записав 2006-го. Пізніше зосередився на імпровізації й саксофоні. Записав майже 50 альбомів. Займається репмузикою. Вірші пише з дитинства. Вперше були надруковані в журналі ”Дзвін” 2005 року з передмовою письменника й перекладача Андрія Содомори. Видав 10 поетичних збірок, книжку перекладів віршів лідера американського гурту The Doors Джима Моррісона. Із 2007 року знімає короткометражні фільми. 2013-го з поеткою, художницею та кінорежисеркою Ольгою Фразе-Фразенко заснував продакшн-студію OFF Laboratory. Знімає художні та документальні фільми, музичні відеокліпи. Створив серію стрічок про українських поетів-модерністів, зокрема ”Чубай”, ”Дім на сімох вітрах”, ”Акваріум у морі”. Улюблений фільм – ”Заповіт Орфея” Жана Кокто, вірш – ”Найбіліший голуб злетів” Пауля Целана. Любить працювати руками: розбиратися в механізмах, будувати. У шлюбі вдруге. Дружина – фотомодель і кінорежисерка Олена Янковська. Має сина 4-річного Езру від попереднього шлюбу. Живе у Львові, Києві, Бостоні, Нью-Йорку

Хто ці люди?

– Вони вже старі. Їхні діти фактично асимілювалися. Тому Галичина в Америці скоро помре. Якби я знайшов фінансування й однодумців, то зробив би фільм про стару Галичину, яка зникає. Мігранти, які приїздили в Америку в 1990-х, вже зовсім інші. В українців із Совєцького Союзу інший підхід до життя, культура їм загалом не цікава. СРСР підміняв поняття: культуру заміняв етнографією, а етнографію витискав на маргінеси.

Нові українські мігранти майже не ходять на фільми, не цікавляться поезією, музикою. На мої фільми у США приходять переважно американці.

Чи бережуть мову українські діаспоряни?

– Хто як. Є ті, які вчать дітей галицької мови. Її Совєцький Союз привчив сприймати як сільську говірку. Чуваки за океаном говорять, як Андрей Шептицький. У Галичині було своє письмо, словники, підручники, була латинка – цілком європейська ситуація.

Як ставитеся до ідеї перевести українську мову на латинку?

– Ідея – бомба. Це змінило би наше мислення. Ми перестали би вважати, що росіяни – наші брати.

Які зміни відбулися в Україні за роки незалежності?

– Немає змін. Радянський Союз, як будь-яка паразитуюча субстанція, мутував у нові форми. Українці зараз – як діти, кинуті посеред дороги. Вони борються не за щось, а проти чогось. А робити це можна безкінечно. Доки не знаєш мети, нікуди не прийдеш.

Українці те й роблять, що пишаються якимись скацапілими шароварами. А справді свого не визнають. У такому вигляді Україна звисатиме з тіла Землі, як доброякісна пухлина, яка добра тільки тим, що не може заподіяти шкоди, але все-таки створює дискомфорт. Усе, що проти, а не за, не має розвитку.

Хто з українських поетів міг би здобути Нобелівську премію?

– Щоб отримати Нобеля, поета мають знати у світі, його книжки повинні бути перекладені багатьма мовами, у вільному доступі в книгарнях. Він має бути в середовищі. На слуху. Я питав Ігоря Калинця, чи листувався з кимось із французьких поетів чи англійських. Він відповів: "А нащо?" А це реальний кандидат на найвищу відзнаку в літературі. Але, як на мене, це премія вчорашнього дня. Не актуально. Хто з українців мав би отримати? Та він і отримав – Боб Ділан, родом з Одеси (американський співак, композитор, поет і гітарист. Отримав Нобелівську премію з літератури 2016-го "за створення нового поетичного представлення у великій американській пісенній традиції". Його баба і дід по батьківській лінії, Зігман і Ганна Ціммермани, емігрували з Одеси у Сполучені Штати у зв'язку з єврейськими погромами 1905 року. – Країна).

Українці не знають своїх видатних людей. Наприклад, кінорежисерка Мая Дерен (1917–1961 роки; уроджена Елеонора Деренковська. – Країна). Її батько був серед першої хвилі ідейних комуністів. Коли їх почали знищувати, з родиною втік до Нью-Йорка. Мая там виросла. Стала робити одні з перших авангардних фільмів в історії кінематографа. Недавно готував учня до вступу в університет імені Івана Карпенка-Карого. Він дав подивитися тести. Це совок галімий. Звісно, там ні слова немає про Маю Дерен. На Мангеттені є кінотеатр, названий її іменем. А в Україні про неї навіть не чули.

Що обурило в тестах?

– Там совєцькі режисери всякі. Єдиний із Заходу згадується – Чарлі Чап­лін. Українська кіношкола – це аварія на аварії. Що ми зробили вартісного? Кілька фільмів. "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка та "Кисневий голод" Андрія Дончика за сценарієм Юрія Андруховича.

Андрухович для мене одного разу написав кіносценарій. І ми вирішили податися на конкурс фінансування фільмів у Львові. Вдвох прийшли захищати проєкт. Розповідаємо про фільм: кіно про вбивство намісника Галичини, детективна історія на основі реальних подій. Голова журі каже Андруховичу: "А що у вас персонажі так погано виписані?" Чи є в українській літературі письменник, герої якого виписані ліпше? Риторичне запитання. Після того ми припинили будь-які спроби. В українському кіно – корупція і примітив.

На всіх кінофестивалях, у яких брав участь, перемагали фільми або про Донбас, або про війну. Це не конче пряма корупція. Але це слово з латини перекладається, як "псувати". Кіно є кіно, війна є війна. Не треба схрещувати горилу з канаркою.

Кілька років тому подивився з українського кіно все, що можливо. Тепер, коли пробую щось, вкотре розчаровуюся. Люди часто говорять: "Українське кіно – це класно". Наприклад, про "Мої думки тихі". А я не можу їх дивитися.

Чому?

– Нічого не заходить, починаючи від сценарію, примітивної режисури й такої ж акторської гри. Як казав Мартін Скорсезе: "Зараз кожен може купити професійну камеру, але геніальних фільмів не стало більше".

На Заході теж знімають на військову тематику, але це стрічки не про війну. Наприклад, "Апокаліпсис сьогодні", "Дюнкерк". У першому є сцена, де Марлон Брандо в півтіні читає вірш Еліота. Ці картини про загальнолюдське. Не про те, як людина воює, а чому. А в нас люди тупо стріляють одне в одного. Наші фільми про війну плакатні. Немає глибини осмислення персонажа. Їх знімають як агітки, зрозумілі для всіх. Без цього в умовах війни також не обійтися. Але цим повинно займатися телебачення, а не кіно.

У нас мистецтво використовують як інструмент. А так бути не повинно. Митець не мусить рівнятися на публіку. В нього має бути бажання творити заради того, щоб творити. Якщо глядачеві пропонувати якісний продукт, він дивитиметься його.

А яке кіно вам хочеться дивитися?

– Подобається сюрреалізм, який підіймає глибинні теми. В дитинстві улюблена книжка була "Пан Ніхто" Ігоря Калинця. Це казка, яку він написав у таборі. У нього була можливість писати два листи на місяць. Один відсилав дружині в інший табір, а другий – своїм племінникам до Ходорова. Вирішив дітям писати казку – щомісяця по сторінці. Він занурився у філософію Сартра. Тому його казка насичена західним модернізмом. Фактично це перифраз казки про рукавичку. Ще в дитинстві в мене вибухнув мозок від неї.

Кіно – це сучасна форма поезії. Не треба пробувати його зрозуміти. Деколи можна довіритися процесу, в який воно втягує.

Фільм, який справив найбільше враження, – "Заповіт Орфея" Жана Кокто. Кіно сприймають переважно як різновид літератури: маєш подивитися історію, ніби прочитати роман. Але насправді це інший вид мистецтва. Оповідає речі, про які словами сказати не вийде.

Як з'явилася друга половина вашого прізвища?

– Наш рід по батькові бере початок у Х столітті. Родина жила в місті Фразе – за пів години їзди від Парижа. Потім шотландський король запросив нашу сім'ю разом з іншими шляхетними французькими родами в Шотландію, щоб розвивати країну. Вона отримала коронний герб і титул. Згодом частина роду вернулася у Францію, частина поїхала в Америку. Під час французької революції мої предки втекли до Санкт-Петербурга. Дідо Жорж Фразе вивчився на доктора медицини і став особистим лікарем родини Миколи І. Коли прийшов час перших декабристів, то з братчиками готував замах на царя. План провалився, і їх заслали на Сибір. Там Жорж Фразе заснував перше в тій частині світу друковане видання: видавав власні переклади творів французьких філософів.

Його син залишився з сім'єю в Петербурзі, заснував одну з перших залізничних станцій у Центральній Європі – Радушноє. Онук Жоржа Фразе із дружиною долучилися до групи театральних корифеїв із Садовським і Заньковецькою. Так сім'я опинилась у Львові. Їхні діти також були театралами. Хтось їх підколов: як із таким неукраїнським прізвищем можна засновувати український театр? Мій предок придумав псевдонім Фразенко. У паспорт вніс. У прапрапрабаби, актриси Антоніни Абрамівни було прізвище Фразенко. А її син записав себе Фразе-Фразенко.

Прадід, як і його батько, був театральним режисером, а своєму синові – моєму дідові – навідріз заборонив продовжувати сімейну традицію. Казав, не хоче для нього богемного життя. Тож дідо став будівельником, мій батько теж працює руками. На мені й на моєму братові-художнику мистецька лінія роду відновилася. Та і я люблю працювати руками – цікавлюся механізмами, подобається майструвати. Зробив триколісний вантажний велосипед із приводом на обидва задні колеса. Подарував його бабі на дачу, щоб могла в село їздити по продукти. Виготовив гітару, цілу сім'ю дерев'яних духових інструментів, що їх використовував у записах і на концертах. Ще різні механічні пристрої для кіно, крани. Меблі робив – не заради грошей, а для себе.

Вашого сина звати Езра. Чому обрали таке ім'я?

– Довго думав над іменем, яке не можна викривити на совєцький лад. Бо, наприклад, Себастьяна називатимуть Сєвою. Андрій чи Олексій – античні імена, але вони втратили це значення. Буде Льоша. Недолугі совєцькі приколи мають на меті принизити людину, все перетворити на нікчемність.

Як любите відпочивати?

– Донедавна не відпочивав узагалі. Тепер, коли не маю необхідності бути гнаним невідомою силою в безконечне, люблю полежати, посидіти чи поблукати вулицями з сином, дружиною, друзями. Поїхати чи піти до озера, подивитися кіно, смачно поїсти щось нове, посміятися. Є сенс у тому, щоб пертися кудись, бо там гарно. Але пертися я не люблю. Гарно всюди, якщо в тобі – гарно.

Зараз ви читаєте новину «"Українці борються не за щось, а проти чогось. Потрібна мета"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 895
Голосування Фінальна частина футбольного Євро - головна спортивна подія 2021 року. Як виступить на турнірі збірна України?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) стане чемпіоном
Переглянути