"Убита жінка лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо"

У російських фільтраційних таборах у дітей беруть відбитки пальців

Наш будинок у Маріуполі розташований з боку Ново­азовська, вікна дивляться на Широкине (курортне село, в якому в 2014–2016 роках тривали запеклі бої. – Країна). До нього 12 кілометрів. Все було добре видно й чути. До жаху війни готові не були: думали, що це ненадовго – постріляють, та й усе. Але ставало все гірше.

Річка Кальміус ділить Маріуполь навпіл. Ми жили на лівому березі, ближче до Росії. З початком бойових дій міст одразу перекрили й замінували – і пів міста опинилось у блокаді.

 

У перший день війни пішли на ринок купити щось із продуктів. Черги по 50–100 людей. Працювали кілька точок. Ми стояли практично під мінометними обстрілами. Взяли консервів і круп.

Кіоски ще працювали днів п'ять. За хліб, який коштував 22 гривні, правили понад 100. А потім нічого не стало. Пішли прямі влучання в магазини, на ринок. Почалося мародерство.

Ми, наївні, вийшли щось купити й побачили таку картину: асфальту не видно за розтрощеними упаковками й коробками. Люди штовхають одне одного, висмикують із рук товар. Базар зруйнований, обстріляні будинки, замість приватного сектора – авіаційні вирви. І тут жінка несе дві кришталеві люстри. Господи, ну для чого вони тобі? Куди їх діватимеш?

Моя 73-річна мати й 45-річний брат з інвалідністю жили в будинку ще ближче до лінії фронту. Забрав їх та йорка до нас із дружиною в дев'ятиповерхівку. Перші дні ховались у коридорі та ванній. Забарикадувалися меблями, вікна заклали книгами, щоб скло не летіло. Однак потім воно повилітало. Подвір'ям двокамерні холодильники валялися – вибухова хвиля їх викидала.

Спускались у крихітний підвал – десь 3 квадратні метри. Там могли сидіти 11 осіб плече до плеча, більше не вміщалося. Фанерні двері підпирали зсередини руками, бо вилітали з петель від вибухів. Наш собака перестав гавкати, так натерпівся.

22 дні ми пробули в підвалі. Коли було менше обстрілів, могли піднятись у квартиру взяти якісь речі чи сходити в туалет.

Спочатку зникло світло. Воду теж перестали подавати. Ледве накрапали в баклажки літрів 50. Хтось із сусідів набрав пів ванни. Тому пили мало, економили. Потім перебили газопровід і вдарили морози. "Київстар" стали глушити.

Воду почали спускати з батарей у підвалі. Стояли черги. Траплялися бійки, бо приходили мешканці сусідніх будинків, в яких система зливу чомусь не спрацювала. Потім випав сніг, ловили воду зі стоків і водопровідних труб.

Коли від прямого удару загорілася квартира на шостому поверсі і вогонь перекинувся на вищий, бігали гасити. І всю дорогоцінну воду витратили дарма. Загасити було неможливо – там плавилося перекриття. Залишилися без води.

Хтось розказав, що в селищі між нами й морем в одному подвір'ї є колодязь-журавель. Хазяїн пускав усіх, усім допомагав. Іти туди – 2 кілометри. Але під обстрілами з мінометів і "Градів" це випробування. Ми ризикнули: над головою свистить, міни летять, навколо вибухи, а ми біжимо від дерева до дерева, від під'їзду до під'їзду, ще й із каністрами, ще й мінус 10.

Потім росіяни обстріляли чергу. Наших знайомих контузило, а людей перед ними вбило. Колодязь зруйнували, господарів не стало.

Після того "Град" поцілив у приватну сауну. Люди побігли до басейну воду черпати. Її можна було брати і з водонагрівачів. У будинок до знайомих прилетів "Град" – і всі шибки в під'їзді повилітали. У квартирі холодяка. Кажу: "Ти спусти 60 літрів води з бойлера, буде вам на кілька днів". – "Я намагався, замерзла".

Хліба вистачило на пару днів, тоді якісь млинці смажили на сковорідках. Ділилися їжею: в кого крупа, в кого консерви, в когось щось із морозилки. Яблуко ділили на п'ять частин, інше через день їли.

Зі шлакоблоків зробили на вулиці пічки. Готували на вогнищі – спустилися в кам'яний вік. Щоб зігріти чаю, треба дістати воду, дрова, сірники, розпалити пічку, знайти казанок або чайник. І примудритися закип'ятити воду, поки не стріляють. А коли вже почалися вуличні бої, картинка така: гріємо воду, а над головою кулі у стіну летять і рикошетять, а ми пригинаємося.

Люди об'єднувалися під'їздами. Жінки готували, чоловіки ходили по дрова. З тими проблем не було. Від обстрілів вилітали дерев'яні рами, балкони просто зносила вибухова хвиля. Дерева – побиті, паркани – розтрощені.

У нас лишався цілий приймач. Ефіри глушили, а замість наших FM-станцій увімкнули радіо ДНР. Звідти чесали: "Українські солдати, здавайтеся! Ви в оточенні"! І так 24 години на добу. Нам вдалося знайти одну українську хвилю, і слухали кожну годину по 5 хвилин – коли передавали новини. Економили, бо мали тільки дві батарейки. До останнього надіялися, що прийдуть наші. Чекали хороших новин.

У перший день війни вбило жінку. Вона лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо, бо цей п'ятачок обстрілювався з усіх боків, і нам, мирним, ніяк було підійти.

Кілька днів ми не виходили з дворика. А потім вийшли на бульвар і побачили: вулиці нема, дерева та стовпи повалені, з асфальту стримлять нерозірвані "Гради", мертві люди лежать уздовж дороги, під балконами – свіжі могили. Відчуття – ніби дивишся страшний фільм.

А потім бойові дії дійшли й до нашого двору. Чуєш, як летить "Град" і вибухає все ближче і ближче. Потім влучає в дах і вибухає на восьмому поверсі. А ти сидиш у коридорі й чекаєш, що зараз увесь цей будинок обвалиться тобі на голову.

Жодного дня не було без обстрілів. А між ними – година-півтори тиші. Це напружувало: значить – щось підвозять. Ми з дружиною поклали в кишені записки з іменами, щоб нас ідентифікували.

 

Поранених спершу возили в поліклініку неподалік будинку. Спочатку вона працювала, а потім уже не було кому лікувати. Люди помирали. Когось ховали, когось – ні. Тіла так і залишалися на клумбах. Собаки почали їсти трупи. У маминому під'їзді три жінки померли від бомбардувань. Син однієї з них так і жив із мертвою матір'ю, не міг її поховати через обстріли.

Емоції змінювалися. Під час першого влучання у квартиру на восьмому поверсі в будинку навпроти в нас був шок, дружина ридала. А пізніше, коли вже палало в нашому під'їзді, коли повністю вигоріли сусідські будинки, стан був такий, ніби бачиш усе крізь скло. Страшну річ скажу: дивишся на мертвих і нічого не відчуваєш.

Дні перед тим, як ми пішли, були найважчі. Сидиш у підвалі, а над тобою кулемет стріляє. І думаєш: от кинуть гранату в цей підвальчик – і все. Ніхто ж розбиратися не буде: військові тут чи ні. Ми й самі не могли зрозуміти, хто є хто. Вийшли – бачимо трупи солдатів. Хто ці люди? Неясно. Першим пораненим був хлопчина, форма без розпізнавальних знаків, щось бурмоче в маренні. Йому кулеметом перебито ноги: одна відірвана, друга сильно пошкоджена. Всі збіглися, горілку принесли, лікаря якогось привели. Намагалися врятувати. Свій, чужий – людина ж таки. До ранку він помер.

Потім почалися бої в під'їзді. Ми бачили вбитих солдатів. Бронежилети у крові, крики поранених. На верхньому поверсі сидів наш снайпер. Росіяни вибивали його, знесли пів поверху. Приїхала техніка з буквою Z, один сусід вийшов із білим прапором: "Тут лише мирні, що ж ви робите?" – "Будинок руйнуємо, щоб ви нас боялися".

За пару днів до евакуації вони до нас заходили: "Збирайтеся. За 20 хвилин щоб нікого не було". Отак зачищали будинок за будинком. Але ми не пішли, бо в мами ноги відмовили, та й надія була на звільнення.

У підвалі під час обстрілів я щоразу подумки прощався із сином. Він – студент, тоді був у Полтаві. Щоразу думав, що більше його не побачу. Морально це було найважче. Зв'язувалися десь раз на два тижні. У мами була картка МТС, а на "Азовсталі" якимось дивом уціліла антена. Я підіймався на зруйнований дев'ятий поверх, висував руку у вікно й чекав по пів години, що мобільний інтернет відправить написану в телеграмі фразу: "У нас усе нормально".

А потім обвалився сусідній під'їзд. Людей з-під завалів дістати ніхто не міг. Під кулями пробратися нереально. Своїм сказав: наш буде наступним.

Що з собою брати з речей? Прихопили рюкзак з їжею, чайник, сокиру – не знали, куди йдемо, може, в полі будемо жити. Вирішив, маму будемо нести на руках. Як тільки стали спускатися до моря, нас почали обстрілювати з мінометів. Ми з дружиною підхопили маму й потягли на собі.

Біля якогось кафе був перший розподільчий пункт. Солдати нервові, з білими пов'язками й автоматами. Одразу почали розділяти чоловіків і жінок. Домовилися з дружиною, що зідзвонимось, якщо десь вдасться підзарядити телефони.

Чоловіків погнали на блокпост – десь 7 кілометрів. Ми, ослаблені, насилу здолали той марафон. Молодших, зокрема брата, роздягли до трусів. Шукали наколки у вигляді національної символіки чи сліди від поранень. "Де служив?" У сумці побачили мамині ікони: "А, ти з "Азова". Ікони вкрав, коли грабував церкву. Все, ми тебе заберемо". Тут якраз привезли автобусом жінок, мама кинулася до росіян: "Це мій син, це наші ікони. Вони не старовинні, домашні". Насилу відбили брата.

Привезли нас у школу села Безіменне – це вже територія ДНР. Там не стріляли. Страшно і дивно було, бо пригинатися не треба. Всі три поверхи школи повністю були забиті людьми, лежали на партах, на підлозі. Суп якийсь зварили. По нього треба було стояти години зо три. А люди все прибували і прибували.

Нас попередили, що перевірятимуть телефони та планшети. Довелося все чистити, видаляти канали, соцмережі. Але якби забили в ґуґл моє прізвище, каюк був би зразу: там моя позиція у малюнках зрозуміла. Лояльна позиція до будь-чого українського загрожувала смертю.

Нас везли в Донецьк, у будівлю МДБ, – там мала відбутися фільтрація. Цілий день на неї чекали у страху, прикопавши тишком сокиру на клумбі. Нас зустріли обвішані зброєю хлопці з колючими поглядами. Мене й дружину допитували: "Де база "Азова"? Де були

2014-го? Кого знаєте з активістів? На які мітинги ходили? Коли був Майдан?" Ми зайняли нейтральну позицію: ніде не були, нічого не бачили.

У всіх брали відбитки пальців, навіть у дітей. Сканували документи й контакти телефонів. Уночі повезли на кордон із Росією. Перевірили паспорти, дали міграційні картки. Привезли на залізничний вокзал. Сказали сідати в поїзд і чекати до ранку. Я допитувався, куди ж їде цей довгий потяг. "В Рязань". – "А якщо ми не хочемо? А просто погріємося?" – "Ні, на вас потрачені кошти. Ходу назад не буде". Я своїм: "Нікуди ми не їдемо. Тихенько йдемо на вокзал". Був план перебути пару днів у знайомої, але вона відмовила, мовляв, біженців у неї багато.

Вирішили пробиратися до Ростова, а тоді через Грузію в Німеччину до друзів. Але російських рублів у нас не було, лише гривні й трохи доларів. Обмінника теж нема. Дружина вже сережки зняла, щоб у ломбард здати, аж тут диво – зустрічаємо жінку з нашого під'їзду. Дала нам 500 рублів. За них і доїхали електричкою до Ростова. Брудні, замурзані, від нас тхне. Бомжі. Всі від нас шарахалися.

У Ростові поміняли гривні, курс один до одного. Поселилися в хостел на пару днів. Відкисали, приходили до тями. Друзі з Німеччини пообіцяли допомогти з грішми. Сказали, щоб ми їхали у Краснодар. Там їхня знайома українка приймала біженців.

Нас зустріли й поселили. На вулицю виходиш – всюди букви Z, написи "Своих не бросаем". Скрізь – екрани, з яких повідомляли, як вони нас героїчно мочать. Це був подвійний удар. Мовчали, зціпивши зуби. Почувалися, як шпигуни в тилу ворога.

Узяли квитки на автобус до Тбілісі, ціна – як на літак. Довелося чекати кілька днів, бо на гірському перевалі якраз сходила лавина.

Із Росії випускали лише за закордонними паспортами, а мама і брат мали тільки українські. Ми з дружиною мали обидва, але вирішили бути всі разом. Якщо затримають, то всіх. Випустили. Перші кроки грузинською землею – як ковток свіжого повітря! Після Росії, де було відчуття загального барака, тут усе здавалося рідним. Грузія всіх обіймала.

За дні в окупації цінності стали іншими: які можуть бути матеріальні речі? Вода й безпека стали найважливішим.

За українськими документами маму і брата з Грузії не випустили. Ми з дружиною поїхали до Німеччини. Друзі віддали нам свій маленький будинок, а самі поселились у підвалі. Кажуть: "Нічого, по нас не стріляють – уже добре".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×