Ексклюзиви
Вівторок, 21 вересня 2021 15:35

"У вас столько ненависти к России. Может быть, мы заслужили. Но чем?"

Москвичі в Шишаках мають дачі з верандами

Селище Шишаки, що нині входить до Миргородського району Полтавщини, розташоване на лівому березі річки Псел. Тут живуть 4800 людей. З радянських часів його вподобали для відпочинку жителі російської столиці – митці, науковці, правники. Купували там хати

– Я празнував день рождєнія у сільраді 4 травня 2009-го. Дівчата розійшлися, а ми із заступником сиділи в кабінеті. Вдруг ввалюються московські дачники. Дивлюся: художник Нікас Сафронов – єдиний, із ким не знайомий. За ним входе телеведучий Микола Дроздов, який вів передачу "В мирє животних", і скульп­тор Віктор Липовка. Прийшли поздравити, – розповідає краєзнавець Василь Магера, 72 роки. Він колишній селищний голова Шишаків.

Автор: Ольга СТЕНЬКО
  Обійстя художника Віталія Мольки в селищі Шишаки на Полтавщині вирізняється патріотичними плакатами
Обійстя художника Віталія Мольки в селищі Шишаки на Полтавщині вирізняється патріотичними плакатами

– Ну, ми випили й поїхали фотографуватися біля мосту. А Нікас каже, шо тут йому нравиться і хоче купити хату. Показав навпроти заброшений будинок народної артистки України Раїси Недашківської. Купив десь за 20 тисяч гривень. Але ні дня там не жив. Як приїжджав, селився в готелі на сахарозаводі. Подарував свою картину. Мій зятьок, який робе режисером на телебаченні, каже: "Здесь самое дорогое – рама".

Масовий наплив дачників пішов у 1980-ті. Купували хати. Самий знаменитий – український художник Феодосій Гуменюк, лауреат Шевченківської премії. За ним приїхали художники Микола і Наталія Пшінки. Їхні друзі придбали будинки по сусідству, – продовжує Василь Іванович. – Один із них – кінорежисер Олександр Шейн (радянський і російський кінорежисер, помер 2015 року. – Країна). За ним наїхало багато москвичів. Скуповували старі хати по 15–20 тисяч гривень. Пішов поголос, що є попит на імущество, ціни підскочили в кілька разів. Но для них все одно це була мєлоч.

Старі хати брали по 15–20 тисяч гривень. Пішов поголос, що є попит на імущество

– Росіяни нічого не вирощують. Все купляють у місцевих. Люблять молоко і щоб у глечику, – розповідає заступниця селищного голови Шишаків Наталія Коротич, 56 років. Погоджується провести до дачників із Росії. Деяких знає, з деякими дружить. Телефоном домовляється про зустріч. Їдемо двома машинами.

Паркуємося біля двоповерхового будинку. До воріт виходить 72-річна Наталія Бруні. Має стрижку середньої довжини, сиве волосся, нуль косметики. Намисто з перлів і сережки-пусети доповнюють довгу сіру сукню. Взута у крокси. Обнімається з Наталією Коротич, мені стримано киває.

Ідемо на веранду. Поряд із потемнілим дерев'яним буфетом стоїть стара розмальована червоними трояндами скриня. У протилежному кутку – ротангова банкетка з вишитими подушками. Посередині – великий стіл. Наталія Іванівна відкидається на спинку плетеного крісла.

– Раньше нас, москвичей, здесь было семей 20. Сейчас приехали только я и актриса Валя Светлова. Первым в Шишаках купил дом в советское время сценарист Семен Лунгин. У него было плохо с легкими. Потом наша общая знакомая Наташа Сопова приехала в гости. И тоже купила дом. Потом моя подруга Алиса. Потом мы, наши дети. В итоге у нашей семьи тут четыре дома.

Розповідає, що зараз важко перетинати кордон України з Росією.

– Украинские пограничники спрашивают документы на дом, страховку, ПЦР. Надо приглашение. Однажды был ужасный случай. Я целое лето делала заготовки на зиму. А разрешено ввезти багажа по 50 килограммов на человека. А у нас было более 300. Российские пограничники говорят: выкидывайте всё или езжайте обратно в Украину. Пришлось выкинуть огурцов банок пять. Андрюша взбесился. До Москвы ехали молча. У меня температура подскочила под 40 от жадности.

Родина Бруні в Шишаках обжилася в 2000-х.

Росіяни нічого не вирощують. Все купляють у місцевих

– Дом купила осенью 2007-го. Он был без отопления и воды. Заменили полы, переделали все внутри, провели коммуникации, достроили веранду.

Нерухоме майно перебувало під судом, попередній власник сидів у тюрмі за борги. Купили будинок на державному аукціоні, каже, за $4,5 тис.

– Украина вся – довольно плоская. Ну, кроме горных областей. А тут такое впечатление, что ниже уровня моря, и климат совершенно другой. Обожаю Шишаки. Когда иду на Псел, целую его. Здесь варю варенье, солю огурцы, квашу помидоры. Сушу фрукты. С соседями в хороших отношениях. Но как-то с ними не выпиваем. Местный человек присматривает за домом, косит траву. Здесь у всех москвичей есть кто-то, кто помогает.

– Квартира зараз коштує десь 15 тисяч доларів, будинок – трохи дорожче. Хоча зараз ринок нерухомого майна завмер, – долучається до розмови Наталія Коротич. – У нас кількість населення зросла. Людей 50 додалося. Переселенці з Донбасу купили тут хати. Переїжджають у Шишаки з маленьких населених пунктів, де слабка інфраструктура.

Автор: Ольга СТЕНЬКО
  Дачний будинок москвички Наталії Бруні в селі Шишаки Полтавської області. За відсутності власників його за гроші доглядають місцеві
Дачний будинок москвички Наталії Бруні в селі Шишаки Полтавської області. За відсутності власників його за гроші доглядають місцеві

– Здесь к нам хорошо относятся. Когда случилась эта ужасная вещь и наши страны вступили в войну, нам стали говорить: "Вас там убьют". Но мы по­ехали. Сын в марте того года, мы – в мае. Как нас тут все благодарили! А я говорю: "Нам-то за что? Вам спасибо". Никогда в Украине нам ничего плохого не говорили, что мы – русские.

Запитую, що думає про причини війни між Україною і Росією. Очі Наталії Бруні червоніють, котяться сльози.

– Это ужасное безобразие по отношению к Украине. Для России это позорное событие. Не знаю, как и когда мы сможем из этого состояния выйти. Так себя вести с братским народом нельзя. Для меня это личная трагедия. И такое счастье, что могу приехать на Украину. Как будто меня простили, понимаете? Все русские должны чувствовать свою вину. Здесь меня отпускает. Потому что я с ними – с пострадавшими.

– І в Росії немає до нас вражди. Я в 2018 році їздила, – каже Наталія Коротич. – У мене там живе однокурсниця. Вона взяла путьовки в Пятігорск. Я на своїй машині Nissan X-Trail з номерами Полтавської області проїхала Бєлгород і всю Ростовську область. Ночувала в гостініце придорожній. Ніхто вікон не бив. Поліція на Ростовській розвилці зупинила. Кажу, їду в санаторій. Питають: "У вас своих нету?" Кажу: "У вас лучше".

Выкинули огурцов банок пять. У меня температура подскочила под 40 от жадности

Запитую Наталію Бруні, чи знає, що тут гоголівські місця.

– Гоголь ни разу не упомянул Шишаков. Мы долго все об этом думали и решили, что тут у него был неудачный роман.

Біля пожежної частини спускаюся крутою дорогою. На безлюдній вулиці роздивляюсь одноповерховий будинок 1950 років. Під коричневим дахом стіни яскравого зеленого кольору, кути пофарбовані в густо-синій.

Виходить місцева жителька Тетяна ХЛІВНА, 62 роки. Розповідає, що росіяни мають хату з нею через паркан.

– Їх тут не чути й не видно. В моєму дитинстві в будинку навпроти була дача подружжя з Ленінграда. З усіма дружили. Мені було 17, коли їздила до них у гості. Зустріли на вокзалі, тиждень жила в них. Показували музеї, влаштовували екскурсії. На все життя запам'ятала. А от москвичі не такі. Зверхні.

Погоджується показати дорогу до дачі Нікаса Сафронова. 65-річний російський художник відомий тим, що малює портрети знаменитостей. Зокрема, Володимира Путіна, Алли Пугачової, Моніки Беллуччі, Леонардо Ді Капріо.

Навпроти мосту через річку біліє крита шифером хата. Посеред двору – колодязь під черепицею. Трава у дворі відросла, але видно, що її викошували.

– Тут жила тьотя Таня, вже покійна. Хату продавала її донька Люда, теж уже померла. Купили москвичі. У них колись мій чоловік доглядав за подвір'ям, – каже Тетяна Іванівна. – Вони доробили веранду. У москвичів так заведено. А отам за болотом, де зарослі, – дача Сафронова.

Асфальт переходить у засипану щебенем дорогу, а потім – у вузьку ґрунтівку. Будинки старі, деякі напіврозвалені. Далі видно сучасні ділянки. Попід горою – за невисоким парканом двоповерховий котедж. Поруч стара цегляна хата, сарай, альтанка. На мотузці сушаться рушники й дитячі речі.

Все русские должны чувствовать свою вину

На веранду визирає засмагла жінка в коротких шортах і білій футболці. Каштанове волосся, виразні очі. Її обличчя здається знайомим. Це російська актриса Валентина Свєтлова. Здається молодшою за свої 66 років.

– Мы в Шишаках 30 лет. Нас сюда привез режиссер Павел Лунгин. У него заболел отец, посоветовали повезти сюда. Здесь крымский климат и при этом – сосны. Паша купил хатку. Пригласил нас, а мы – Александра Шейна. Потом приехал художник Гвидон Агаянц, приманил коллег. И получилась в Шишаках московская диаспора.

Когда я ехала сюда, не знала, что тут гоголевские места – Великие Сорочинцы, Диканька, Миргород. В Гоголя я влюбилась еще больше. Много его играла. За роль в "Женитьбе" получила Государственную премию и "народную артистку". Он меня вдохновляет, как и эти места. Ездим каждый год – пропустили только прошлый из-за пандемии.

Дом начала строить в 2014 году. Никогда не думала, что две страны – россы и малороссы – могут прийти к такому результату. Когда мы – враги, вы – враги. Это великая несправедливость. Ненависти никогда к Украине не чувствовала. Наши души родственны. Я люблю Украину, ваш народ и свою жизнь здесь. Сейчас у вас столько ненависти насаждается к России. Одно, другое, язык отменяется… Может быть, мы это заслужили. Но чем?

Не думала, что россы и малороссы могут прийти к такому результату

Валентина Свєтлова опускає очі. Стишує голос:

– Может, не стоит этого говорить… Зря это было с Крымом. Вот так отобрать его и устроить бойню из-за этого – глубочайшая ошибка. Но я не могу обсуждать своего президента.

Дачу купили дёшево – 5 тысяч гривен (на ті часи $2,5 тис. – Країна). Перестроили. У меня участок на 45 соток в аренде на 49 лет. Взяла побольше, чтобы никто не строился. Но стало дорого платить. Последние годы – 2 тысячи гривен. А в прошлом – уже 2700. Приватизировать не планирую.

Автор: Ольга СТЕНЬКО
  Наталія Бруні має в Україні нерухоме майно 14 років. Щоліта приїжджає на відпочинок у Шишаки
Наталія Бруні має в Україні нерухоме майно 14 років. Щоліта приїжджає на відпочинок у Шишаки

Постройка нового дома обошлась в 30 тысяч долларов. Напротив строил­ся какой-то судья киевский – там огромный дом на горе. К нему приехали рабочие из Западной Украины. А мне в доме нужно было помочь по мелочи. Я обратилась к прорабу. А он: "Стройте новый". Говорю, что дорого. Он: "Привезем вагонку из Западной, там дешевле". Уговорил. Они разобрали старую хату, привезли мне хороший кирпич, который тепло держит. Присылал мне эсэмески в Москву: "Мы тут свинью забили и самогон выгнали, давайте вышлю посылку". Вот такие западенцы.

З вулиці чути, як стукнули двері машини.

– Привет, – заходить блондинка, донька господині.

– Ань, сколько сейчас стоит литр молока козьего? – питає Свєтлова.

– 20 гривен.

– Подорожало. Когда-то было по 3.

Очень Киев люблю. Даже готова получить украинское гражданство. Двойное, конечно. Россию не хочу бросать. Чтобы ездить можно было спокойно. Ведь сейчас поезда не ходят, машины пускают через раз.

Готова получить украинское гражданство. Чтобы ездить можно было спокойно

Звивиста вулиця Гоголя веде нагору. За парканами квокчуть кури, ґелґотять гуси, гавкають собаки. За поворотом простір розступається – з обох боків дороги зарослі споришем галявини.

На подвір'ї чути голоси. Виходить чоловік у чорних шортах. Тримає скибку кавуна.

– У мене 2 гектари землі зі ставком і доміком на воді. Колись було клубники 80 соток. А щас горіхами все засаджено, – Віталій Молька, 43 роки, відкушує кавун. Зернята випльовує на землю.

– Я художник. Намалював історію Шишаків. Вона десь по заграницях. У мене виставки кругом. Недавно була еротична в Парижі. Тут у нас куток непростий. Ото навпроти – хата Шейна. Він помер, син приїжджає, теж Олександр. А оце зараз гостює онук Філя. Зупинився в художника Гвідона Агаянца, свого хрещеного. Далі дім дизайнерки Наталії Сопової. Потім живуть модельєр Ніколай Полушкін і його дружина Аліса Турова – відома в Москві адвокатка, – Віталій сьорбає, догризаючи кавун до шкірки.

Питаю про стосунки з московськими дачниками.

– Вони різні. Но темпераментні. Було найбільше проблем через алкоголь. Вип'ють чи покурять – і планка пада. Коля Полушкін вопщє куре траву роботящу таку. Дизайнер, стиліст, фотограф. Геній, коротше. Один із найкращих модельєрів у Росії. На пенсії. Но все рівно шиє щось. Тут ще є Захар – небідна людина, у нього батьки – академіки наук по медицині, у них свої клініки. А він високий начальник по стройкє в Росії. Це всі мої друзі.

Творчість – це бездна без дна

Хочте, покажу майстерню, – запрошує у двір, де триває застілля. На мангалі з цеглин смажаться шашлики. Молька прочиняє хвіртку на сусідню ділянку. З доріжки поміж горіховими деревами чкурнули двоє зайців.

Стіни й підлога майстерні завішані й заставлені малюнками, фотографіями, банерами. Є декілька ростових фігур – Миколи Гоголя, Панночки та кількох жінок з яскраво вираженими статевими ознаками.

– Одні кажуть, що я панк малюю. Інші – що "грязь". Не знаю, як свій стиль назвати. Наївний, авангардного плану. У мене колекціонери скупляли роботи. Французи за 17 картин акрилом заплатили 5 тисяч євро. Буває, мені рєзко нада малювать – прямо січас. Творчість – це бездна без дна.

На пляжі припарковані двоє "Жигулів", Opel, Skoda і чорний Mitsubishi Pajero з російськими номерами. Код регіону 77rus – авто зареєстроване в Москві.

До машини неквапливо йде чоловік. Відкриває водійські дверцята.

– Добрый день, – кажу.

– А чому ви говорите до мене російською? – чоловік робить вигляд, що дивується. – Я не дачник. Як кажуть, "мы рождены в СССР". Батьки звідси, працювали в Бердичеві, там я народився. Потім сюди вернулися. Закінчив Київське військове училище. У Росії починав доросле життя. Тут у мене мати, навідую її, – каже 60-річний Юрій ІВЧЕНКО. – Важко жити між двома країнами. Переїзди. Таможня.

Я п'ять років тому зробив посвідку на проживання в України. Але машина може бути тут не більше 14 діб. Коли повертаюсь у Москву, бабушки на лавочкє кажуть "о, Порошенко їде". Не люблять України. А тут багато знайомих називають мене "останній москаль".

У 2015 році шукав людей, які записують у добробати. Сказали, що в Шишаках із цим важко. Потім мені терміново треба було їхати в Росію, – Юрій неохоче говорить на цю тему, але не нервується, дивиться в очі.

Там за Україною ніхто не плаче

– У Росії – за війну. Так, щоб аж добить. Там за Україною ніхто не плаче. Хіба матері, чиї діти тут загинули. Воно не закінчиться. Не оддадуть Донбасу й Криму. У 2014–2015 роках Україні треба було перекрить дороги, і воду, і все, що можна. Тільки Пу…, – затинається.

– Буває, мене бандерівцем називають. І хохлом. Знають, що тричі на рік в Україну їду. Та мені фіолєтово. Моя батьківщина тут. Оце крайній раз їду в Росію, – знічується і червоніє. – Робота тримала. Родина не хоче переїжджати. Ми через це розійшлися. Дружина тоже звідсіля. І батьки її звідси, вже їм царство небесне. Але такими все були росіянами, шо не дай Бог.

Вернадський жив на Полтавщині п'ять років

У Шишаках здавна були маєтки відомих людей – митців, науковців, громадських діячів. Зокрема тут мав дачу академік Володимир Вернадський – організатор і перший президент української Академії наук. Жив п'ять років – до 1918-го.

На Полтавщині з 1907 ро­ку працювали художники – брати Федір і Василь Кричевські. До них у 1930-х приїздили колеги, влаштовували пленери.

У цьому районі проявилася природна геоаномалія: виняток із закону Бера. За цим законом, ріки, що течуть на рівнинах Північної півкулі, інтенсивніше розмивають правий берег, він стає крутішим. А ріки Південної півкулі – лівий. У Шишаках пагорби розташовані на лівому березі, а правий – пологий. Вернадський назвав це явище порушенням космічно-гравітаційної закономірності, пов'язаної з відцентровими та інерційними силами обертання земної кулі. Цим пояснював унікальний мікроклімат, що добре впливає на організм людини. Цю місцину рекомендували для оздоровлення хворих, які мають проблеми з органами дихання.

Місцеві розповідають: коли з правого берега Псла на селище насувається гроза – негода обійде стороною. Кажуть "не перейде річки".

БІЛЬШ РОЗШИРЕНУ ВЕРСІЮ РЕПОРТАЖУ ЧИТАЙТЕ НА САЙТІ GAZETA.UA У СЕРЕДУ О 18:00

Зараз ви читаєте новину «"У вас столько ненависти к России. Может быть, мы заслужили. Но чем?"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі