"У тонкому світі ми вже перемогли. Треба реалізувати ще й у матеріальному"

Росія розпадеться. Зараз вона в тому місці, коли ця точка стрімголов наближається

24 лютого я прокинувся о п'ятій ранку від вибухів за вік­ном і подумав: це не феєрверк. Подзвонив матері в село, що за 60 кілометрів від Харкова: "Ви щось чуєте? " – "Та, здається, якісь навчання в нас на полігоні". – "Мабуть, мамо, ні". Зателефонував своєму видавцеві Андрію Гончаруку: "Ти чуєш те саме, що й я? " – "Так, здається, почалося".

 

Не виїхав, бо, по-перше, лінивий. По-друге, не збираюся залишати рідне місто, а по-третє, сподівався, що мене таки візьмуть кудись. Уже раз завернули з військкомату, двічі – з тероборони, бо там потрібні люди з досвідом. Але я продовжував шукати блат, чогось та й доб'юся. Знайшов знайомство, завтра йду у військкомат.

Перші два дні війни в мене був шок. Не міг навіть їсти. А на третій день захотілося, і шок помалу зникав. У місті спочатку все щезло з магазинів, були черги, не стало сигарет у кіосках. А для курця це ще неприємніше, ніж відсутність їжі. Потроху почали зникати інтернет і гаряча вода. Та я не вважав це великою трагедією, бо є люди, які живуть на Салтівці (район у Харкові, який найбільше обстрілюють. – Країна), і в них немає нічого.

У бомбосховище думав спуститися раз, коли літаки гуділи над будинком. Доки вибіг на вулицю, вони вже пролетіли. Я подумав-подумав і пішов додому спати. Іноді дивлюся на зруйновані будинки й думаю, що, як прилетить, пофіг – в бомбосховищі чи ні. Я фаталіст.

У перші дні війни розмовляв телефоном зі знайомою, яка жила на північній Салтівці. Під час розмови в її будинок прилетіло. Вона встигла сказати: "Нас розбомбили". Зв'язок зник. Вискочив на вулицю. Вдалося спіймати машину з волонтерами, які їхали в той район: будинку немає, але зі знайомою все гаразд. Тепер вона в мене живе. Чекаємо, коли до мене прилетить і підемо жити до когось іншого.

У нас тут постійна "руська рулетка": чекаємо, в чий дім влучить. Це зближує людей і примушує до спілкування.

Того ранку, коли розбомбили майдан Свободи, я збирався їхати в ОДА. Оскільки мене не взяли у військкоматі, хотів поцікавитися щодо тероборони. Доки прокинувся, зібрався, випив кави. Уже у дверях глянув новини. Від вибуху відділили пів години. Врятувала моя повільність.

Раніше смикався від кожного пострілу та вибуху. Тепер за вікном постійна канонада. Якщо вона помірна, то це заспокоює, як колискова. Стало важко засинати під тишу.

На вулицях зараз чистіше, ніж було до війни. Бомба впала – двірники, комунальники набігли, все розтягли, ганчірочками протерли – краса.

З мого будинку виїхало небагато людей. Позавчора в наш двір прилетіла якась болванка. Шибки повибивало. Бачив вибоїну в асфальті, кілька калюж крові: мабуть, когось зачепило осколками. І це в нас відносно безпечний район.

Мама моя в селі практично під окупацією. Там кацапи не стоять, але постійно проїжджають повз село. Але прапор майорить над ним жовто-блакитний. Когось десь пов'язали, десь місцеві сєпари здали ворогам того, в кого зброя була. Гуманітарку українську привозять у район, але місцева влада до рук прибирає та продає на місцевих точках. Проблем із продуктами немає, бо селянам нема куди возити їх продавати. За літр молока просять 5 гривень. Усе віддають за безцінь.

Перший тиждень жив у звиканні до ситуації, але далі стали виникати думки, що ж робити далі. Я, Сергій Жадан, Олег Каданов, Яна Заварзіна, Іван Сєнін, гурт "Папа Карло" зробили кілька онлайн-концертів, щоб зібрати гроші для харківської та київської тероборони. Грали в підвалі. Це не концертний зал, але й туди прийшли глядачі.

У фейсбуку виставляю воєнні вірші й пісні, записані за останні вісім років. Зараз нічого не пишеться. Про війну не хочу, про кацапів – теж. Хочеться про любов, хом'яків – це мої улюблені звірятка. На­тхнення немає. Надіюся, що скоро з'явиться.

Проти перших днів вторгнення зараз Харків трохи пожвавився. Людей і автівок стало більше на вулицях. І тепер так: стоять містяни в черзі. Лупасить з одного боку, з іншого. Обговорюють: а що це вдарило? По нас чи від? – і такі спокійні. Людина звикає до всього.

Харків'яни стали такі ввічливі й інтелігентні, що аж противно. Я не впізнаю цих людей. Вони перестали бути хамовитими, як колись. Спільна біда об'єднує та згуртовує. Стримує від зайвих конфліктів. Не ломляться в чергах один поперед другого, один одного пропускають, усміхаються. Бачив охоронця в супермаркеті: веселив людей анекдотами. Казав: "Хочу, щоб у відвідувачів був гарний настрій".

З російськими родичами, знайомими й колегами перестав спілкуватися ще у 2014–2016 роках. Спершу щось пояснював, але на якомусь етапі зрозумів, що пуття немає. І не тому, що в нас різні думки, а тому що вони існують в іншому світі. Росія – це країна-секта. Хіба можна упоротому сектанту довести те, що не відповідає його картині світу? Там точка збірки не на тому місці розташована. От два українці можуть дискутувати, дивлячись на сонце: сонце кругле чи має форму кулі. А тут таке: українець каже, що сонце має форму кулі, а звідти: це ворона, яка вилітає з тумбочки і її привалює деревом. Вони несуть таку маячню, що дискутувати не можна.

У хороших русскіх не вірю. Хороший русскій – мерт­вий. Серед них є нормальні, але це кілька людей. Хороших русскіх, як писав, русскій поет Булат Окуджава, "на Россию одна моя мама".

Зараз лунають радісні голоси: от тепер усе, від Росії культурно назавжди відокремимося. Ні. Ще більше відокремимося, ніж до цього, але не з кінцями. Ще великий відсоток слухатиме російську музику, блогерів. Минатимуть роки, й розрив збільшуватиметься.

Чому не одразу? Бо за вісім років війни багато людей на сході залишилися із проросійськими мізками. Забагато російського контенту вживали. Вони ментально майже русскіє. І ми самі винні. За ці роки інформаційну війну не те щоб зовсім програли, але й не виграли. Зараз ситуація краща. І ми не те щоб виграємо інформаційну війну, але точно не програємо. Можливо, тому, що президент наш – телевізійник, і це на руку нам усім.

Зеленський приємно здивував. Він артист і чудово грає роль президента. Він сам не очікував, на якій великій сцені опиниться. Йому нічого не лишається, як грати до кінця.

Путін услужив українцям: самі захочуть відмовлятися від усього російського. Все, в чому він звинувачував українців, чого боявся, – все здійснилося.

Якщо 10 років тому в Харкові розмовляв українською, люди перепитували, чи не із Західної. Тепер цього немає. У дев'яти випадках із 10 теж переходять на українську.

Пишаюся нашим мером, він патріотичний, як виявилося. Хоча в коментах на якомусь харківському каналі написали: "Если бы сейчас был Кернес, этого бардака не было бы". Його культ існує. Деякі містяни вірять, якби він вийшов і сказав: "Стоп война", вона б зупинилася.

Багато наших громадян вважали, що напад чи ненапад путіна залежить від того, хто буде президентом України. Зараз усі зрозуміли: хоч би хто був, то росії – як в анекдоті – пофіг, на якому глазу в нас тюбетейка.

Буде далі агресія чи ні – не залежить від того, хто буде президентом росії. Якщо путіна вбивають, приходить інший. Війна може зупинитися на якийсь час, пере­йти в інші форми. Але доки існує росія як імперія, доки її населяють люди з імперським менталітетом, ця агресія продовжуватиметься.

Усім серцем сподіваюся на внутрішньоросійський сепаратизм. Але росіяни пасивні, швидше, їхні сусіди почнуть щось заявляти, відщипувати. Не здивуюся, якщо наступним президентом росії буде китаєць.

Колись Радянський Союз розвалився. З росією буде так само. Зараз вона в тому місці, коли ця точка стрімголов наближається.

Україну й українців поставили в таке становище, що нам нічого не залишається, як перемогти. У тонкому світі ми вже це зробили. Треба докласти зусиль, щоб реалізувати це й у матеріальному. Це справа часу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×