"Трупи відвозили в тундру. Кожному били цвях у п'яту, щоб не придурився, що вмер"

Писати листи дозволяли двічі на рік

Батько був сільським господарем, співпрацював із підпіллям. До того служив в Українській Галицькій армії. Старший брат Іван був членом "Просвіти". Приносив додому книжки. Також він був членом Організації українських націоналістів.

У рідному селі провчився шість років. А потім ходив до школи в Косові. Став членом підпільної організації. Цьому посприяв мій земляк – кущовий провідник "Червоний". Авторитетна людина, справжній боєць, 10 років не знімав автомата з плечей. Обрав псевдо "Спартак" – як в історичному романі Рафаелло Джованьйолі.

Створили у школі з однодумцями підпільну групу. Збирали інформацію, яка цікавила провід ОУН, розклеювали листівки. Декого заарештували в дев'ятому класі. Але друзів вони не видали.

 

Мою родину хотіли відправити до Сибіру. Батька повезли в Косів на пересильний пункт. Нам із матір'ю вдалося втекти. А потім тата чомусь випустили й більше не тривожили.

Вступив у педагогічний інститут. Там на мій слід вийшов НКВД. Через загрозу арешту перейшов до збройного підпілля. Виконував обов'язки референта пропаганди Коломийської округи. Моїми зверхниками були районний провідник Яблунова "Славко" й окружний провідник Коломийщини "Сірий". Останній родом із Донецької області – колишній офіцер-червоноармієць. Членом УПА став 1943 року.

У січні 1945-го був великий бій під Кривобродами. Після важкого рейду районами Городенки і Снятина там зупинилися на перепочинок сотні з куреня Скуби. Розквартирувалися по хатах. Провід дізнався, що ворог хоче оточити повстанців, і пішов у наступ. Крики, кулеметні черги, вибухи мін. Хати горіли, а над ними кружляли літаки. З Коломиї під'їхали машини з солдатами.

Бій тривав весь день. Потім енкаведисти викликали на допомогу ще Косівський гарнізон, який мав розбити курінь із боку Хімчина. Але командир передбачив це. Біля гори Шпаєва стали воїни УПА. Енкаведисти повернули назад. Сотні куреня Скуби під вечір відійшли в бік села Пістинь.

Восени 1951 року було зібрання коломийських провідників із сотником "Сірим". Там нас обстріляли. Ми відійшли на Яблунів. Сотник залишився. За кілька днів його знищили.

1952-го призначили нового окружного провідника Кірова. Мені наказали у проводі: "Друже "Спартак", беріть "Кармелюка" й ідіть на відоме вам місце. Там чекає крайовий провідник, його потрібно привести на наш постій". Біля озера Лебедин на околиці села Шешори в Косівському районі на нас чекали. Відповіли на пароль. То був новий провідник із групою повстанців. Запитав кілька беззмістовних речей. Нас оточили. Коли Кіров крикнув: "Веселий", накинулися з трьох сторін. Ми навіть зброї дістати не встигли.

Нас пов'язали. "Маємо інформацію, що плануєте втечу з підпілля. Мусимо перевірити", – казав новий провідник. Привели на галявину, де стояли два замасковані студебекери. Стало ясно – це пастка чекістів. Кіров виявився агентом НКВД. Був причетний до вбивства "Сірого". Хотів стати на його місце і зруйнувати підпілля зсередини. Я думав, як же легковажно ми потрапили до ворожих пазурів, забули про елементарну обережність та конспірацію. Але з іншого боку, то був наказ окружного провідника, не виконати який означало – порушити присягу. Нас із "Кармелюком" залишили живими. Інших розстріляли.

Після арешту доправили до Станіслава. У камеру заходили партійні чиновники з педінституту. Розпитували про всяке. Коли відправили до Києва, першим слідчим був старший лейтенант Василь Тютюнник. Наполегливо допитував, чи не відомо мені щось про зв'язки маршала Семена Тимошенка зі Степаном Бандерою. Думаю, шукали компромат на Бандеру.

Організували очну ставку з підпільником на псевдо "Недобитий". До цього я його бачив раз. Зустріч тривала майже півтори години. Здавалося, наче хотіли пришити, що я не простий вояка. Слідчий ставив дріб'язкові та другорядні запитання – чи знаємо один одного, хто чим був озброєний, як одягнутий. Наприкінці, коли секретар писав протокол, "Недобитий" сказав мені спокійно: "Мене чекає розстріл. Та я прожив недаремно. Шкода тебе, молодого". Слідчий удав, що не чує. Хоча то було серйозне порушення принципів очної ставки.

Суд був у січні 1953 року в Києві. Військова колегія Верховного суду СРСР складалася з генерала, двох полковників і лейтенанта. Всі – з Москви, по-українському не розуміли. Був перекладач на прізвище Хміль. Засідали опівночі. Все тривало 15 хвилин, хоч у справі було майже 700 сторінок документів. Прокурор Сичов казав: "Ми тебе розстріляємо. Дірки не зробимо, але кров вип'ємо".

Засудили за статтею про участь у банді. Слово "бандит" ми з побратимами вважали моральною наругою. На одному зі спільних допитів повстанець на псевдо "Скоба" сказав: "Я не бандит. Я – хорунжий Української повстанської армії". Мій слідчий на якийсь час аж втратив дар мови.

 

В очікуванні вироку провів у камері смертників понад три місяці. Не боявся. Тільки слухав, коли йшли конвоїри й казали: "Руки". Це означало, що когось із засуджених виводять на страту. Таких, як я, було приблизно 60 людей. Залишилися семеро, решту розстріляли. Якось вікно камери відкрив вусатий наглядач. Пальцем мене поманив, бо йому не можна було з нами говорити. Сказав: "Помер Сталін, може, тебе не розстріляють". Подумав: невже в цій катівні є нормальні люди?

Мене вивели в якусь кімнату і прочитали: "Вища міра – розстріл – вам замінена на 25 років таборів, п'ять років позбавлення прав і п'ять років висилки".

У таборі на півострові Таймир у Норильську працював на мідних рудниках, будівництві. Був на різних зонах. Копав чотириметрові котловани у вічній мерзлоті. Багато часу провів у штрафному таборі за непокору начальству.

На роботу ганяли в 50-градусний мороз. А потім закривали в бараку, виходити не можна. "Шаг налево, шаг направо – стреляем без предупреждения", – любили казати конвоїри.

Двічі на рік дозволяли писати додому. Їли баланду з житньої крупи та шматок замерзлого хліба. Ті, хто міг це їсти, трималися. А які викидали, то й погинули з голоду. Може, так робили спеціально, бо не витримували.

Зранку сивою кобилою приїжджали під кожен барак, казарму тюремну. Померлих забирали на сани, відвозили в тундру лисицям – ніхто нікого не ховав. На вахті всім били цвях у п'яту, щоб не придурився, що вмер.

Причиною Норильського повстання 1953 року стали погані умови утримання в'язнів. Їх гнобили, вони були, як раби. Ми ж молоді, нова сила. Створили спеціальний комітет. Був один засуджений, якому дали 10 років. Відсидів, а йому ще стільки ж приписали – вигадали якусь статтю. Він керував групою повстанців у рудниках. А тих, хто лишився в зоні, очолили хлопці з УПА й литовці.

Табірне керівництво намагалося одразу придушити повстання. Якось прийшли до нас солдати з битами й автоматами на грудях. Фронтовик до них: "Сынки, вы нас будете стрелять? А мы же вас освободили". Ті зупинилися й опустили зброю. На команду начальства йти вперед не поворухнулися. Потім частину тих хлопців засудили.

Ми вимагали переговорів із московськими представниками. Один приїхав на зону. В'язні оточили його, просили показати документи. Виявився начальником із Красноярська. Його прислали, щоб відчепилися. Довелося прогнати. Було багато провокацій. Підкидали ножі чи ще щось. Але ми навчилися передбачати таке.

Повстання потрохи згасало. До кінця трималася тільки зона каторжників. Згодом їх розстріляли. Ще один конц­табір, який не пускав до себе карателів, атакували водометами й пожежними машинами. До нас приїхав ад'ютант Берії. Виконав кілька наших умов – зняв тюремні номери і ґрати. 200 осіб засудили на два роки закритої тюрми. Я був серед них. Опинився на 19-й зоні. Виготовляв дерев'яні конструкції для будинків, тару для боєприпасів.

1960-го в Тайшеті Іркутської області видали стандартну довідку про звільнення. Заборонили повертатися в рідне село та взагалі на Західну Україну. Поїхали з табірними товаришами на Донбас. Працювали на шахтах.

Згодом вдалося повернутися до Косова. Вдома прописувати не хотіли. Начальник міліції питав: "Как ты будешь смотреть людям в глаза?" Відповів: "Прямо. Я їм нічого поганого не зробив".

Прописався в батьківській хаті. КГБ за мною стежив. Не було й тижня, щоб не кликали до себе. Через деякий час я перестав ходити. Викликали повісткою у військкомат чи паспортний стіл, а там уже чекав кагебівський "бобик". Силоміць садили в машину й везли в управління. Били, допитували, чого не з'являюся. За кілька годин везли в якесь людне місце та демонстративно ввічливо прощалися. Хотіли показати, що з ними співпрацюю. Писали в газети, що ніби я розкаююся в усьому, від мого імені друкували наклепи на побратимів. Так тоді робили з усіма, хто мав власну думку про Радянський Союз.

×