Пʼятниця, 19 травня 2017 13:22

Труни не було – загорнули тіло палаткою. Вночі поховали у мерзлу землю між ялинками й криївкою

Дарія Шпиталь була друкаркою головного осередку пропаганди Організації українських націоналістів

Часто отримувала доручення від провідників, бо могла вільно пересуватися. Передавала пошту, стежила за залізничною колією. Вела записи про рух потягів зі сходу на захід, а в іншій колонці – у зворотному напрямку. Всі дані передавала підпільнику "Корчаку". Згодом мене познайомили ще з кількома зв'язковими. Старший мав псевдо "Магістр". Носив краватку, персні й цибулевидний годинник. Зустрічалася з ними щотижня біля річки в Корчині. Там же чекала інших людей, яких переводила в потрібні місця.

Своїх людей визначали за паролем. "Чи ви виїжджаєте?" – питає один пан поблизу книгарні у Стрию. Киваю у відповідь. Він знову: "А чим виїжджаєте?" – "Тачкою". – Кажу і ніби ненароком випускаю додолу книжку, яку тримаю під пахвою. Він її піднімає. Забирає собі, а мені віддає іншу. Далі трохи йдемо разом, а потім розходимося: він в один бік, я – в другий.

Одного разу ввечері приходить на зв'язок якась "Марія" з трьома повстанцями – всіх бачила вперше. Вимагали, щоб зв'язала їх із нашим провідником "Корчаком". Відмовилася. Але його зразу ж про це сповістила. Наступного дня "Корчак" послав у ліс своїх хлопців. Ні "Марії", ні повстанців вони там не знайшли. Ввечері ті провокатори знову мене викликали. Біля зв'язкової хати побачила автівки й повно НКВдистів. Схопили. Почали лякати: як не відведеш до "Корчака", то підвісимо на гак і шкіру живцем будемо дерти. Офіцер кілька разів ударив по голові. Господиню хати побили так, що ребра поламали. Погодилася відвести НКВДистів до "Корчака". Але повела їх не туди, де домовилася з хлопцями зустрітися, а на інший край села. Думала: доки водитиму, наші встигнуть зорієнтуватися. Йдемо, а та "Марія" мені каже: "Тікайте". Я побігла. НКВдисти кинулися слідом. Біля якоїсь хати автоматною чергою поранили хлопця. Думали, підпільник. А то син голови сільради виходив від своєї дівчини.

  Дарія ШПИТАЛЬ, 90 років. Народилася в селі Корчин Сколівського району на Львівщині 26 квітня 1927 року. Мати Софія Онуфрів допомагала підпіллю Організації українських націоналістів. Загинула 1947-го під час облави в рідному селі. Батько Семен під час Другої світової війни через співпрацю з ОУН воював у штрафбаті. Після повернення з фронту його арештували вдруге – за зв’язки з націоналістами. Засудили на 10 років виправно-­трудових таборів і п’ять років обмеження громадянських прав. Помер 1975-го. Під час німецької окупації навчалась у торговельно-­промисловій школі у Стрию. Відвідувала курси медсестер. У 16 років почала співпрацювати з ОУН. Через загрозу арешту перейшла в глибоке підпілля. Три роки була кухаркою, потім стала друкаркою головного осередку пропаганди ОУН. У січні 1949-го легалізувалася під іменем Анна Пшенична. За місяць арештували. Півроку перебувала в тюрмах Турки, Дрогобича та Львова. Восени 1950-го вийшла заміж за колишнього учасника підпілля ОУН Ярослава Шпиталя. Переїхала з ним у місто Трускавець на Львівщині. Працювала у санаторно-­курортній сфері. Чоловік помер 1964 року – від серцевого нападу. Живе із сином. Має молодшого на рік брата Романа
Дарія ШПИТАЛЬ, 90 років. Народилася в селі Корчин Сколівського району на Львівщині 26 квітня 1927 року. Мати Софія Онуфрів допомагала підпіллю Організації українських націоналістів. Загинула 1947-го під час облави в рідному селі. Батько Семен під час Другої світової війни через співпрацю з ОУН воював у штрафбаті. Після повернення з фронту його арештували вдруге – за зв’язки з націоналістами. Засудили на 10 років виправно-­трудових таборів і п’ять років обмеження громадянських прав. Помер 1975-го. Під час німецької окупації навчалась у торговельно-­промисловій школі у Стрию. Відвідувала курси медсестер. У 16 років почала співпрацювати з ОУН. Через загрозу арешту перейшла в глибоке підпілля. Три роки була кухаркою, потім стала друкаркою головного осередку пропаганди ОУН. У січні 1949-го легалізувалася під іменем Анна Пшенична. За місяць арештували. Півроку перебувала в тюрмах Турки, Дрогобича та Львова. Восени 1950-го вийшла заміж за колишнього учасника підпілля ОУН Ярослава Шпиталя. Переїхала з ним у місто Трускавець на Львівщині. Працювала у санаторно-­курортній сфері. Чоловік помер 1964 року – від серцевого нападу. Живе із сином. Має молодшого на рік брата Романа

До весни 1946-го перехворіла на тиф п'ять разів. Ліків ніяких не було. Одного дня лежала з температурою 41 і раптом почула страшний вибух у лісі. З криївки всі вискочили. Стійковий "Мирон" виліз на ялицю і почав роздивлятися навколо у далековид. Розказав, що поблизу криївки заєць розірвав міну. На звук вибуху прибула сила-силенна військових НКВД. Було їх, як маку, аж гора чорною здавалася. Після наради вирішили відступати. Зібрали найнеобхідніші речі, решту сховали. Наше щастя, що від лапатого снігу надворі було темно. На гору мене вели попід руки, в долину стягували на ялинових гілках. Аж надвечір добралися до криївки станичних. Через кілька днів і її викрили. Почули постріли і вискочили хто в чому. В мене одна нога боса, друга – у шкарпетці. Отак з відмороженою ногою дошкандибала до краю села. Господиня однієї хати налякалася й заплакала. Завела до себе. Принесла цебрик зі снігом і почала відтирати мою спухлу синю ногу. Лягла у ліжко, зав'язала голову, вкрилася коцом. Тут заходять п'ятеро облавників. Сказала: "Я слаба, а мама по воду пішла".

Одного разу підпільники "Мирон" і "Беркут" привели в криївку хворого на поворотний тиф хлопця. Через кілька днів температура в нього спала. Він підвівся, щоб привести себе в порядок. Коли голився, співав "Ой, коню, мій коню, не стій наді мною". Потім з'їв паляничку, запив узваром і ліг відпочити. До вечора помер у гарячці. Труни не було – загорнули тіло палаткою. Вночі поховали у мерзлу землю між ялинками й криївкою.

Мій пістолет "шістка" був красивий, як шоколадочка. Отримала його, коли ще була школяркою. Носила в кишеньці, яку до спідниці пришила.

Випадково поранилася німецькою летункою, так званою "дев'яткою". Пістолет був красивий, але масивний. Якось підпільниця "Доля" друкувала свої новели. Попросила мене їй диктувати. Я саме загортала відро зі звареною картоплею у вугілля і попіл, щоб була теп­лою до обіду. Пістолет висів на плечі без кобури. Я схилилася над відром, а він вдарився об камінь і вистрілив у ліву частину грудей. Куля пройшла пару міліметрів від серця і вийшла навиліт між лопатками. "Доля" взяла йод і бинт, перев'язала рану. Вночі чую, щось тепле з мене виходить. Ледь спинили кровотечу. Довго ще слабка була.

Криївку на горі Кичера збудували капітально: її ширина – 5 метрів, довжина – 35. Стіни були зі смерекових кругляків. Вхід – 1,5 на 1,5 метра, за ним – 4-метровий коридор. Посередині кімнати – піч-комин і мурований п'єц для обігріву. Біля них стояли двоярусні ліжка. Їх викладали гілками хвої, а зверху клали плащ-­палатку. Над нарами – вентиляційна труба. Стояв великий стіл із лавками з трьох боків. У другій кімнаті такого ж розміру жили охоронці. Там були нари на 12 осіб, стіл і лавки. Далі по коридорчику йшло мале приміщення з колодязем, в який жолобком із кори бігла струмкова вода. Поряд – відвід для стоку.

Їжу готувала тільки вночі. Щоб на восьму був сніданок, доводилося прокидатися о третій ночі. Обід був через 5 годин, а вечеря – як коли. У сильні морози провідник забороняв топити піч, щоб дим нас не видав. Тоді обходилися раніше спеченими паляницями. Коли їли, лавок на всіх не вистачало, то сиділи на причах (нарах. – Країна), а миски з варениками тримали в руках. Цю страву готувала по неділях. По п'ятницях були терті пляцки (деруни. – Країна). Продукти заготовляли станичні. Наші забирали їх із домовленого пункту. Мали бочки з капустою, воловим м'ясом, соленим сиром. Продукти між усіма ділили порівну.

Вставали з першими променями сонця. По черзі приводили себе в порядок. Дехто робив вранці зарядку – над криївкою була поперечина. Вдень кожен займався своєю роботою, будь-які розмови були заборонені. Інколи після обіду, коли була гарна погода, виходили подихати свіжим повітрям. Вечорами, найчастіше взимку, "Север", "Наум" і "Доля" читали лекції. Спати лягали не раніше 23-ї години.

Щосуботи був банний день. Нагрівали воду й наливали в дерев'яні цебрики. "Ванну" завішували коцами. Після купання всі переодягалися в чистий одяг. Брудний я прала в понеділок. Сушила на дротах. Мала металеву праску, яку взяла від мами. Засипала всередину вугілля і розмахувала нею до болю в руці. Коли та добре нагрівалася – прасувала. Усі дівчата в криївці носили штани, бо так було тепліше і зручніше виконувати роботу поміж чоловіків. Кожна дівчина мала собі спідничку – про всяк випадок. У мене були й панчохи. Гумок не було, то підв'язувала шнурком. Чоловіків стриг "Лис". А дівчата носили довгі коси. Заколки були на вагу золота.

У нашій криївці була велика бібліотека. Взимку часу на художню літературу вистачало. Читали твори Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого. Були "Війна і мир" та "Анна Кареніна" Льва Толстого. Підпільники приносили пресу. Слухали радіо, навіть "Голос Америки". Хоч його сильно глушили.

Інформацію про події в околиці отримували від зв'язкових. У визначений час стійковий залізав на ялицю на горі і прислухався. Коли вітер дув зі сходу, все було добре чути. Як готувалася облава, нам давали сигнал пострілом у бік гори Парашки.

"Север" сказав "Корчакові", що нам пора взяти організаційний шлюб. Ми думали узаконити стосунки, коли вийдемо з підпілля. Провідник порадив зробити це зараз, бо "Корчак" мав отримати нове призначення. 5 червня 1947-го він пішов до кравця, який шив "Северові" форму. Потрапив у засідку. Відстрілювався. Щоб не здатися живим, покінчив із собою. До нашого весілля не дожив 12 днів.

Що матері не стало, дізналася за 10 днів після її смерті. Зранку вона побігла до свого свекра зварити пару бульбин. Слідом за нею в хату зайшли НКВДисти. Мама сховалася за старе ліжко. Стрийну змусили полізти за нею і присвітити свічкою. В маму вистрілили з автомата. Важкопоранену її занесли до хати. До лікарні не довезли. Померла від втрати крові. Їй було 40 років.

У квітні 1948 року районний провідник, "Наум", я й охоронці вирушили на зустріч. Ішли горами з великими сніговими заметами. Дорогою загубили районного провідника. По слідах зрозуміли, що він повернувся назад. Самі пішли до "мертвого пункту". Там нас чекала записка про те, що криївка впала, а люди відступили. Ми опинилися в облозі без харчів і розвідки. "Клименко" й "Чупринка", яких ми вислали в село, потрапили в більшовицьку засідку. Так ми з "Наумом" лишилися вдвох. Довго бродили лісами. Місяць не бачили хліба. На день варили по ложці ячмінної крупи.

Підпільник із позивним "Верховинець" був дуже красивий хлопець: чорнявий, круглолиций, рум'яний. Дівчина його, санітарка в підпіллі, теж гарна була, як рафаелівська Мадонна. Якось "Професор" казав про неї: "У цієї дівчини в обличчі всі кольори веселки". Залюбився "Верховинець" і пішов до неї зимувати без дозволу провідника. На весну його забрали есбісти (працівники Служби безпеки ОУН. – Країна). Послухали і вбили. Казала слідчому, який писав на нього документи: "Боже мій, яка у вас спеціальність негарна. Можна придумати інший реабілітаційний спосіб. Було би більше користі для організації, якби йому доручили атентат (вбивство відповідальних за антиукраїнські дії чиновників або українців, які лояльно ставилися до окупаційної влади. – Країна). Від того, що ми самі себе нищимо, користі мало". Дівчина про смерть "Верховинця" нічого не знала. Ще довго його чекала.

Ірина, дружина нашого охоронця "Шуліки", ­деякий час жила з нами в криївці. Допомагала в побуті, лікувала хворих. Мала малесеньку доньку Стефу, з якою мусила ховатися від більшовиків по різних селах. Чоловік їй матеріально не помагав, бо не мав із чого. Дитину на деякий час лишала то в одних людей, то в інших. Розплачувалася тим, що робила їм всю тяжку роботу: дрова носила, молотила. Люди часто докоряли, що через неї багатьох вивезли в Сибір. Її мати теж там померла. Після загибелі чоловіка їй дали спокій. Вийшла вдруге заміж у сусіднє село.

Провідник "Всеволод" видав мені друкарську машинку, папір, кальку і текст. Біля шатра мені вкопали кріселко в землю, збоку вирівняли місце для паперів. Сиділа на колінах, зверху ставила машинку. Щоб вона не хилилася, під коліна скручувала коц. Аби текст "не літав" за вітром, ставила з боків камінчики. Щоденно від ранку до ночі переписувала різну літературу. Їсти більше не готувала. Це робили "Запорожець" і "Богдан".

Наприкінці листопада 1948-го відійшла зі зв'язковими до місця легалізації. Йшли цілу добу. Над ранок добралися до села Вовче. Зайшли до хати лісничого. Попросила їсти, бо була дуже голодна. Ввечері подалися до хати голови сільради у Дністрик-Дубовий (­Турківський район Львівської обл. – Країна). Зняла свій пістолет із кобурою і вишневу шкіряну куртку. Віддала все зв'язковим. Тоді згадалися слова "Севера": "Ми вам віримо, доки ви з нами. Але запам'ятайте! Якщо ви від нас відійдете, то про повернення не може бути й мови".

Зараз ви читаєте новину «Труни не було – загорнули тіло палаткою. Вночі поховали у мерзлу землю між ялинками й криївкою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 352
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути