Про Бориса Возницького розповідає донька Лариса Возницька-Разінкова
Батьків дід за царської Росії працював залізничним майстром. На той час це була одна з найпрестижніших професій. Тоді тільки почали прокладати залізницю. За зарплату купив маєток у сільського пана, ліс і ділянку землі. Усім дітям і онукам дав освіту. Мріяв, що Борис стане інженером і зводитиме мости. У 10 років перевів його у школу в місті Дубно, пізніше – у Рівне. Він вчився в польській, німецькій і російській школах. Залежно, як мінялася влада.
Разом з єдиним однокласником-українцем Рафальським батько відмовився ходити на урок релігії. Директор школи не заперечував. Замість заняття бігали в Дубенський замок. Батько якраз прочитав "Тараса Бульбу", вірив, що всі описані події – реальність. Із товаришем шукали в замку підземні ходи, якими начебто Андрій Бульба ходив до коханої.
Матір була віддала Бориса прислуговувати ксьондзу. Якось на службі він тримав лампадку, і жарина впала йому на руку. Аби не порушити тиші, терпів біль до кінця служби. Випалений шрам залишився на все життя.
У 16 років подався в Українську повстанську армію. Перед приходом совєтів їм наказали розійтися по домівках і чекати команди на збір. У березні 1944-го батька мобілізували й відправили на фронт. Служив у штрафній роті, як і всі "бандерівці".
Про війну не любив згадувати. Лише раз розказував, як біг по мінному полю і на його очах підривалися люди. Казав: "Поперед мене солдат без голови пробіг метрів десять. У живих тоді лишилося четверо з цілої роти".
2 грудня вважав своїм другим днем народження. Того дня в бою з 60 вояків вижили троє. Матір отримала дві похоронки на Бориса. Але не вірила у смерть сина. Відчувала, що він – живий.
Надіявся, що після війни відпустять додому. Але мусив відслужити сім років.
Повернувся з армії у 27 років. Хотів бути шофером. А мама сказала: "Ти ж малюєш! Хай батько їде до Львова, дізнається, чи там є якась школа". І батько вступив до художнього училища, яке закінчив із червоним дипломом. Але зрозумів, що художником не буде – його більше цікавила теорія мистецтва. Поїхав вступати в Ленінградську академію на заочне відділення. Сказали: для цього треба працювати за спеціальністю. А батько був учителем малювання. Але домовився з керівництвом Львівської галереї мистецтв, щоб дали липову довідку. Документи прийняли.
Батьків однокурсник Владлен Шабельников 1963 року подарував йому німецького мотоцикла, якого купив на виставці в Москві. Ним Борис їздив на роботу. Пізніше передарував родичам.
Під час навчання в Ленінграді його трохи чорти брали: скрізь палаци. А в Україні нічого подібного не було. В академії вивчали тільки мистецтво Росії та Європи. Лише 1963-го ввели курс "Искусство народов СССР". Батькові було образливо. Саме тому взявся піднімати українське мистецтво.
На першому місці у батька була кар'єра. Після шести років шлюбу з моєю мамою вона подала на розлучення. Я залишилася з татом. Спочатку мешкали в маленькому кабінеті в музеї. Зранку потрібно було швиденько встати, помитися і заховати розкладачку – з 9:00 приходили відвідувачі. За кілька років купив квартиру й ми переїхали туди.
Вдруге одружуватися не збирався – боявся наступити на ті ж граблі. Повністю присвятив себе улюбленій справі.
На роботі завжди був о 7.30 – раніше за всіх. Ішов лише тоді, коли закінчував справи. Додому не спішив, бо ніхто його там не чекав.
Батько ніколи не пив і не палив. Жив дуже скромно. Якось колеги вмовили його на три дні поїхати в Карпати. Бідкався, що марно потратив час. Більше відпочивати не їздив.
В Олеському замку клав підлогу з каміння. Потрібно було мурувати печі – робив і це.
Свої міркування записував на листочках, які були під рукою. Кожен запис датував, розкладав по папках. Нічого не викидав. Нещодавно серед його архівів знайшла два залізничні квитки 1950 років.
"Збереження національної спадщини" – це було його життєве кредо. У 1960–1970-ті зібрав понад 30 тисяч речей. Зараз їх оцінюють у 17 мільярдів євро.
Батько казав: "Зрозумів одне – не треба питати. Бо як спитаєш, то не дозволять. Коли збирав ікони, начальство цікавилося: "Чого ви приїхали?" У відповідь цитував Леніна: "Искусство принадлежит народу". Іншим повторював слова Гітлера: "Щоб знищити народ, треба знищити його минуле".
Борис Возницький зібрав третину робіт Івана Пінзеля (галицький скульптор середини XVIII століття, представник пізнього бароко і рококо, зачинатель Львівської школи скульпторів. Його називають "українським Мікеланджело". – Країна). Решта – пішли на дрова. Якось побачив, як студенти розпилюють скульптуру Пінзеля. Витягнув пилку з тієї фігури і забрав її: відбиті руки, обличчя не було. Розмістив її в музейній експозиції. На виставці був представник ЮНЕСКО, спитав батька: "Як оціните цю фігуру?" 200 тисяч доларів, відповів. Представник: "Було цікаво, чи знаєте ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру давайте туди. Почнемо з восьми мільйонів доларів, а продамо за 12".
Останній рік часто хапався за серце. Переживав через проблеми в музеях: то відключили електрику, то дах протікає. Але не жалівся ніколи.
Перед смертю хотів спорудити пам'ятник княгині Ользі неподалік Підгорецького замку. 20-метрову конструкцію взявся робити скульптор Василь Каменщик. Батько був переконаний, що перша християнка Київської Русі народилася у Пліснеську (тепер – село Підгірці Бродівського району Львівської обл. – Країна). Та закінчити не встиг. Нереалізованими лишилися десятки задумів.
2 
1
Коментарі