У місті Айт-Бен-Хадду немає електрики
До 10 років жив у польському середовищі. Родина дивилася польські телеканали, ходили до римо-католицької церкви. Коли мені було 5 років, дід Роман по материній лінії сказав: "Ти є українець". Польською відповів йому: "Jestem polakiem". У школі почав входити в культурний простір Галичини – українізувався.
Із 13 років їздив у Польщу. Від церкви бував там у таборах для молоді. Зустрічався з Папою Римським Іваном Павлом ІІ.
До США полетів за студентською програмою Work and Travel у 21 рік. Мав 200 доларів, а на перший тиждень у Нью-Йорку було потрібно 500. За три місяці змінив дев'ять місць роботи. Заробив 9 тисяч доларів. Майже всі вклав у розвиток гурту "Хочу ЩЕ!" Зняли кліп, записали пісні у студії.
Поняття не мав, як шукати роботу. Заходив у кожен готель, ресторан, фастфуд. Заповнював анкети й проходив співбесіди. Намагався зрозуміти, чого хочуть роботодавці. І на 15–20-й локації стало ясно, що цінують досвід. У готелях казав, що працював у таких же закладах в Україні. То була робота, якої легко навчишся – косити траву чи мити посуд. За перший день влаштувався на дві.
Зрозумів, що треба міняти житло – дуже дороге, а ні техніки, ні меблів. Поїхав автостопом у місто Кілл-Девіл-Гілс у штаті Північна Кароліна. У комп'ютерному клубі через інтернет підібрав кілька варіантів і пішки вирушив шукати ті будинки. У двох американців запитав, як пройти до потрібної вулиці. Дебі та Ріку Блекам розповів свою історію, вони запросили в гості. Спілкувалися весь вечір. Виявилося, мають українське коріння. Сказали, обзвонять знайомих, чи хтось здасть кімнату за адекватну ціну. Я збирався повертатися автостопом. Сказали, це небезпечно. У супермаркеті купили мені велосипед. Наступного дня зателефонував Рік. Їхня знайома, вчителька початкових класів Лінда Седвік, здавала кімнату за 100 доларів. У середньому така коштувала 300.
Трудився на трьох роботах: інструктором на картингу, різноробом у готелі, кухарем в одному з найпопулярніших ресторанів у Кілл-Девіл-Гілс. Отримував хорошу зарплату й міг безкоштовно харчуватися. Але там було складно. Перші два тижні снилося, що не встигаю за потоком чеків. Тайський шеф-кухар Пок чомусь вирішив, що маю крутий досвід. Хоча доти я міг приготувати лише яєчню й канапки. Він узяв мене в головну лінію з п'яти кухарів. Думаю, тому що зустрічався з дівчиною зі Львова.
Працював із 7:00 до 23:00 сім днів на тиждень. У неділю мав пів дня вихідного. Мусив їхати до церкви з Ліндою, бо їй була потрібна компанія.
Після трьох місяців роботи вирушив до Нью-Йорка на місяць потусити. Побував на Ніагарському водоспаді. Зрозумів, що хочу подорожувати.
Однокурснику Андрію, якого цікавили подорожі, запропонував знімати фільми про мандрівки. У Львівському палаці мистецтв зробили презентацію стрічки про Норвегію. Зал вміщував 400 людей, а прийшло 800.
В Ісландію вирушили взимку. Недооцінили суворість клімату. Виїхали в напрямку Долини гейзерів. Раптом дорога закінчується – попереду кучугура снігу. Замет пробили кілька позашляховиків, які їхали слідом. Потім тричі потрапляли у сніговий шторм. Думали, кадри з ним стануть останніми.
Дорогою з лагуни Йокюльсарлон, яку називають маленькою Антарктидою, нас зупинила поліція. Попередили про шторм, мовляв, не рекомендовано їздити біля льодовиків. Та нам лишалося 10 кілометрів до місця, де мали зупинитися на нічліг. Проїхали два – і здалося, що почався кінець світу. Насунулися хмари, потемніло. Нас врятував GPS-навігатор. Рухалися зі швидкістю 5 кілометрів за годину. З правого боку – льодовик, з лівого – океан із 10-метровими хвилями. Орієнтувалися по відбивачах світла обабіч дороги. Потім наш оператор Борис узяв айфон. Виявив, що камера бачить краще за людське око. Далі їхали, дивлячись у телефон. Коли добралися, через сильний вітер довго не могли відчинити двері машини.
Зупиняюсь у місцевих, щоб поспілкуватися, побачити, як проводять час. Це найцікавіше. Посеред Сахари ночував у бедуїнському шатрі. Марокканці витягували барабани, грали, танцювали.
Марокканське місто Айт-Бен-Хадду занесено до світової спадщини ЮНЕСКО. Там знімали багато голлівудських фільмів, зокрема, "Страсті Христові", "Мумія". Це ксар – оборонне укріплене поселення ХІ століття, де немає електрики. Живуть кілька сімей. Уночі послуговуються ліхтариками. Ніби потрапив у Середньовіччя.
У столиці Камбоджі Пномпені зайшли в забігайлівку з пластиковими стільцями, як у наших райцентрах. Там продавали смажену живність – жуків, тарганів, жаб, скорпіонів. Не можу сказати, що смачно, але колорит міських азійських нетрів ми відчули сповна.
Смачна їжа в Малайзії й Таїланді. Легка, багато фруктів. Більшість страв їдять паличками, тому не споживають зайвого.
У Бангкоку з дружиною поселилися в місцевого, якого звали Хрін. Запросив до ресторану. Накрив стіл з усіма можливими наїдками. Порадив скуштувати соус. Я лизнув кінчиком язика. Здалося, голову пронизала отруйна стріла – все було у вогні, з очей текли сльози. Хрін облив цим соусом страву і спокійно їв.
Із другом Романом автостопом місяць мандрували Європою. У Празі мали зупинитися в Тода. Він сказав, що живе в центрі міста, і попередив, що з ним ще 20 людей. Подумали: то наркоманський притон, але варіантів не було. Виявилося, у Тода двоповерхова квартира. Приймає всіх, хто йому напише. Ми жили там із людьми з восьми країн. Щовечора влаштовували тусовки.
У Камбоджі майже немає громадського транспорту. До Сіам Ріапа, де розташовано храмовий комплекс Ангкор, за 100 кілометрів таксист погодився відвезти за 20 доларів. А потім висадив серед поля. Сказав, далі повезуть друзі, але треба доплатити. Посварилися з ним, дали ще грошей. Довіз у центр міста. До готелю брали інше таксі.
Сінгапур – місто майбутнього. Високий рівень організації суспільства, екологічної свідомості. Не буває заторів – ідеально працює громадський транспорт. Їздить точно, часто, цілодобово. У додатку бачиш курсування всіх автобусів, діє система єдиного квитка. Мати власний автомобіль коштує великих грошей. Там найдорожчі у світі авто. Ще стільки ж треба заплатити за дозвіл на керування. Діють кілька сервісів оренди велосипедів. По усьому Сінгапуру прокладено велодоріжки серед парків, скверів. Там немає околиць, гарно всюди. Будинки – витвори архітектури.
Жили у Прії та Рохана в 5-кімнатній квартирі на 17-му поверсі з видом на океан. Оренда коштує 1,5 тисячі сінгапурських доларів (майже 1090 американських. – Країна), а середня зарплата 6–7 тисяч.
У місті Паттая в Таїланді за 20 доларів ходив на одне з найдивніших шоу – показували трюки за допомогою геніталій. Хлопець тримає кульку, а жінка лягає на сцені за кілька метрів від нього і вагіною вистрілює дротиком. Коли влучає у кульку, з неї вилітають метелики. Це не видається еротичним, але шокує.
В арабських країнах найкрутіші базари – в Марракеші та Ессуейрі. Там були з другом-євреєм Еріком. Коли він торгувався, віддавали товар майже задарма й виганяли з магазину. 20-доларовий кинджал він купував за 2–3 і бонусом брав магнітик.
Часом забуваю, як називається населений пункт, але в мене добра пам'ять на карти. Вулицю чи заклад згадую через Google Maps. У моїй голові погано тримаються імена, проте, як звати тих, кого зустрічав у подорожах, чомусь пам'ятаю.
2 
1
Коментарі