РОСІЙСЬКА АРМІЯ ЗАХОДИЛА ТУДИ, ДЕ БУВ МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
Народився поруч із Баренцевим морем. Узимку при 20 градусах морозу можна було ходити в сорочці. Влітку доходило до 20 тепла. Купалися в озерах. У морі вода нагрівалася максимум до 5 градусів вище нуля.
На початку 1980-х з батьками оселилися в Мурманську. Познайомився із Сашком Лірником, братами Капрановими. У класі дві третини учнів були українцями. Влітку білими ночами грали у футбол.
Дідусь по матері був родом із Полтавщини. Отримав 10 років за "антирадянську діяльність". 1946‑го бабуся змінила прізвище, з дочкою втекли у Грузію. Про дідуся казала: "Загинув на війні".
Про дідуся заговорили, коли в СРСР почалася перебудова. Мати писала в архіви. Його справу отримали 2014 року. На суді просив про помилування. Був єдиним годувальником у родині – мав на утриманні чотирьох жінок. Мама плакала, коли читала.
Дідусь відбував покарання в Нижньому Новгороді. У таборі захворів на туберкульоз і помер.
Вдома говорили грузинською, записки писали нею. Але використовували кирилицю. Біліберда виходила.
Двічі на рік приїжджали до бабусі в Батумі. Вона жила на вулиці Піросмані, де мешкали близько 300 українських родин.
Вдома був сервант із баром для алкоголю. Там стояли дві ікони та старовинний псалтир. Вечорами мама читала молитви. Я теж, коли нікого не було вдома. У 5–6 років думав, що Бог живе в барі старого серванта.
Мама була начальником воєнізованої пожежної охорони рибного порту Мурманська. Продовжує там жити. Недавно дзвонить: "Бачила у фейсбуку, що тебе орденом нагородили. За що?" "Це не орден, а медаль "За опір російській агресії в російсько-українській війні". Вона каже: "Молодець. Так тримай!" Мамі 87 років. Частину грошей із пенсії пересилає на підтримку української армії.
З мамою бачилися років 12 тому. Поїхати в Росію не можу, проти мене там порушили дві кримінальні справи.
Востаннє був у Москві в грудні 2013‑го. Приїхав у редакцію "Московского комсомольца". Інші журналісти теж планували взяти інтерв'ю про Майдан. Але почалася війна на Донбасі. Ми стали "карателями" і "фашистами".
У дитинстві хотів бути військовим або вчителем історії. Бабуся мріяла, щоб став священником. Наша родина віруюча. Коли приїжджали до рідних у Грузію чи в Україну, постійно ходили до церкви. У Мурманську стали бувати там після перебудови. Я читав псалми, допомагав у вівтарі.
1993 року дядько відбудовував Молченський монастир у Путивлі на Сумщині. Я поїхав допомагати й залишився в Україні. Вступив до Київської духовної семінарії.
Коли висвячують на священника, треба виголосити проповідь і дати людям поцілувати хрест. Мені дозволили обійтися без цього, бо довго був дияконом і всіх у храмі знав. До першої служби не готувався. Раптом переді мною зачиняють вівтар, дають хрест – уперед. Єпископ казав: "Священнику не треба готуватися. Завжди має що сказати людям".
У середині 1990-х церкви відкривали в хатах, старих будівлях. Відправили в один храм, де нічого не було. Поставили дві шафи. Дверцята першої були царськими вратами, другої – дияконськими. Обтягували їх білими простирадлами, шпильками кріпили паперові іконки. Все приносили люди. Цей досвід знадобився, коли почалася війна на Донбасі.
2000 року приїхав служити в лемківській парафії Польської православної церкви. 90 відсотків вірян – українці, лемки, яких переселили під час операції "Вісла" (етнічна чистка 1947 року. Радянська влада примусово виселила з етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини – в Польщу понад 140 тис. українців. – Країна). Люди віталися: "Добрий день, отче. Слава Ісусу Христу!" А я: "Здрастє". В їхніх очах – нерозуміння. Якби мали вила, то прикололи би мене до іконостаса. За 10 місяців приїхав єпископ. Староста казав: "Дякуємо за отця. Гарна людина, старається. Шкода тільки, що москаль".
У Польщі став вивчати історію України з європейського боку, читати праці Михайла Грушевського. Склалася інша картинка. Коли повернувся додому, відсотків 40 богослужінь проводив українською. При церкві в Херсоні створив осередок "Пласту", де розташовувалася Спілка української мови.
Коли перейшов у Київський патріархат, архієпископ казав: "Ми тобі все дозволяли!" Відповів: "Правда не в тому, дозволяли чи ні, а в тому, як живете – для України чи агресора".
У Херсоні відкрив Центр української книги. Щомісяця привозив якогось письменника з Києва. Містяни відчували спрагу за українським.
На початку анексії Криму був із нашими військовими в Херсонській області. Перші дні хлопці були розгублені. Мали погане взуття, різну форму, неякісну зброю. Якби почалися бої, їх розстріляли би.
Російська армія та бойовики заходили туди, де був Московський патріархат. Він перестав для мене існувати як Церква. На проповіді оголосив: "Росія на нас напала, а Церква мовчить. Переходимо в Київський патріархат". Парафія підтримала.
Приїхав благочинний (адміністративна посада священника, помічник єпископа в церковному окрузі. – Країна). Погрожував одібрати храм. Кажу: "Починайте. А ми поїдемо у ваше село Вишнівець і на воротях напишемо: "Тут живе зрадник".
Розповіді про канонічність – казки. Священники присягають Церкві. А Церква – це люди. Маємо служити українському народу.
Капеланом у 30-ту бригаду пішов добровільно. Тоді вже мали перші втрати.
Військовослужбовці не вбивають. Вони захищають.
Допомагали місцевим. Навіть проросійським. Маємо програму безкоштовного навчання студентів у європейських університетах. Але до участі не допускаємо тих, хто говорить про громадянську війну і не вважає Росію агресором.
Після повернення з Донбасу два-три дні призвичаююся до мирного життя. Звикаю до автомобільного руху в Києві. В зоні ООС можна припаркуватися де завгодно. Вночі треба вимикати фари, не показувати повороту. На мирній території все навпаки.
Стало нецікаво спілкуватися з цивільними. Не розумію людей, які думають лише про достаток і куди поїхати у відпустку.
Священнику простіше зустрічатися з людьми, які на війні втратили рідних. Бо його немає в чому звинувачувати. Не обов'язково говорити. Іноді достатньо вислухати й обняти.
Коли починав служити, брав додому бездомних. Не можна закликати допомагати людям, коли сам цього не робиш.
Кілька разів приходила літня жінка, яка опинилася на вулиці. Діти покинули. Іноді випивала, але не пиячила. Раз у лютому повернувся з відрядження та дізнався, що замерзла. У 200-тисячному місті виявилася нікому не потрібною. Задумався, як допомагати таким.
Допоміг чоловікові. За три роки під'їжджає під церкву фура. Виходить водій: "Коли вийшов із тюрми, ви дали гроші на квиток". Дав подарунок і повернув 200 гривень.
2015‑го потрапив у лікарню в Києві. У палату заглядає медсестра: "Ми 2006 року в Херсоні жили. Ви допомагали моєму чоловікові достроково вийти з колонії". Пара щодня приносила чай, печиво, свіжі журнали.
Зі 100 людей, яким поміг, подякували 10. Бачив небагатьох, які після цього змінили своє життя. Та варто працювати й задля допомоги одному. Шанс треба давати кожному.
Інвестувати в добре – класно. Навіть якщо не отримаєш дивідендів. Це змінює суспільство.
Раз пустив до себе безпритульного, а він обікрав. Не розчарувався. Був готовий до такого.
Прийшов у церкву, а колишній засуджений спилює опалення й вантажить на тачку. Узяв трубу й рушив на мене. І тут у храм заходять двоє патрульних: "Побачили світло й вирішили перевірити". Чоловіка відпустили, бо сказав, що не маю до нього претензій. За п'ять років він написав смс із вибаченнями.
2008‑го в Херсоні робили проєкт для підлітків. Закликали людей не давати милостині дітям, які жебракують. А вступати в діалог і викликати соціальний патруль. На місце виїжджав юрист чи фаховий працівник. За потреби забирали до притулку. Створили там умови: один вихователь працював із двома-трьома підлітками. Були ігрові приставки, посуд, їжа. За три роки проблему локалізували.
Восени 2014‑го кілька автобусів зі священниками, музикантами й гуманітарною допомогою їздили Донецькою і Луганською областями. Через обстріли оминали деякі міста, змінювали маршрути. Зустрічалися з представниками релігійних організацій, волонтерських і громадянських ініціатив, органами самоуправління. Знайшли мережу партнерів. Зрозуміли, що не потрібно возити туди гуманітарку. Достатньо допомагати місцевим ініціативам ставати міцнішими.
Eleos-Ukraine має 10 представництв в Україні. Осередок у Маріуполі щодня годує 300 людей, роздає допомогу. Відкрили бібліотеку імені Василя Стуса, школу бандури. Один храм оздобили петриківським розписом.
У столиці діяла клініка інфекційних хвороб імені Лева Громашевського, яка примикала до Києво-Печерської лаври. Янукович забрав у неї приміщення і передав Лаврі як хабар за підтримку на виборах. Пацієнтів викинули на вулицю. Клініка переїхала на вулицю Амосова. Приймає 21 тисячу пацієнтів на рік. На її території ми відкрили Будинок Марфи і Марії для ВІЛ-інфікованих. Із людьми може працювати священник будь-якої конфесії.
Працюємо над толерантним ставленням до людей з ВІЛ і СНІД. Випустили посібник "Віра, Надія, Толерантність". Його писали разом із ВІЛ-позитивними, священниками та лікарями.
Хочемо впровадити за рік-два проєкт медичного капеланства. Це перехід на вищий рівень служіння релігійних організацій у лікарнях. Капелан працює з пацієнтами, родичами, медперсоналом.
Випустили книжку для священників про паліативну допомогу. Є розділ про супровід тіла після смерті. Усі мають помирати гідно. Кожен за життя має думати про смерть: де це станеться, хто буде поруч. Якщо людина самотня – священник може взяти за руку. Поставити музику чи прочитати улюблену книжку. Буде відкритий, щирий і чесний.
У лікарні працював 12 років. Медсестри звикають щодня возити померлих у морг. Якось побачив, як везли тіло й розповідали анекдоти. Підійшов: "Покійного треба везти гідно. Якщо ви віруючі, то про себе читайте молитву. Якщо ні – робіть це мовчки".
Маємо хоспіс "Будинок милосердя" на окупованій території в Тельманово Донецької області. Не можемо привезти людям усе необхідне. Щоб могли закупити продукти й вугілля, кошти передаємо через Росію.
Працюємо за гранти, пожертви. Коли люди дізнаються, що Православна Церква України робить такі соціальні проєкти, дивуються. Для нас важливо використовувати ресурс релігійних організацій, яким довіряють. Це про сталість. Який буде фонд Ахметова за 50 років? Чи існуватиме? А релігійні організації житимуть.
2014‑го проєкт "Рука допомоги" підтримав близько двох сотень людей з окупованих територій, які мали хронічні й онкозахворювання. Робили для них пропуски й направляли в медцентри України. Оплачували дорогу та лікування.
Відкриваємо будинок для жінок, які постраждали від домашнього насилля. Придбали будівлю за кошти мера Нью-Йорка, посередником виступив фонд "Відродження". Розрахований на 12 жінок і дітей. Можна перебувати до дев'яти місяців.
Є дві форми допомоги. Перша спрямована на виживання людини. Друга – на зміну життя. Я прихильник останньої.
2 
1
Коментарі