ЛЮБИЛА ТАНЦЮВАТИ З ЛЕСЕМ КУРБАСОМ. А художник-бойчукіст Іван Падалка писав із неї римську богиню. У її харківській мансарді часто бували молоді Павло Тичина, Сашко Довженко, Володя Сосюра, Коля Бажан і Юрочка Яновський. Останні двоє ділили з нею кабінет у ВУФКУ – Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Четвертим у тім кабінеті був Юрко Тютюнник – колишній генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки. Він, як і вона, повернувся з еміграції.
– А що далі? – запитала в Тютюнника.
– Знайшов шлях сюди – знайду й звідси! Через кілька років чекісти його арештували й розстріляли. Німецькі й польські газети тоді, наприкінці 1920-х, писали, що Суровцову розстріляли також. Насправді ж вона сиділа в камері-одиночці. Це ім"я цікавило європейську пресу, бо його там знали.Надія Суровцова опинилася за кордоном 1919-го в складі дипломатичної місії Директорії УНР. Скоро незалежна Україна впала, серед еміграції настало розчарування. Багато хто повернувся на батьківщину. Суровцова зробила це не одразу. Спершу вступила до компартії Австрії та до Ліги миру і свободи. 1925 року в США відбувся світовий конгрес цієї Ліги. Побувала там – уже як комуністка.
АМЕРИКАНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ ЇЇ ВРАЗИВ. Як це – дружина директора фабрики встає вдосвіта, щоб провести чоловіка на роботу? А де ж буржуазна розбещеність? І чому тутешні пролетарі мають власні автомобілі? Це не ув"язувалося з теорією. Суровцова вирішила: поїду до радянської України, навчуся там справжнього комунізму, потім повернуся сюди й поговорю з американцями. Вони пропонували їй залиши ти ся. Не захотіла – бо не сприймала американського прагма тизму. Їхала до СРСР сама: її наречений, Олександр Полюга-Шуберт, колишній січовий стрілець, подався до Африки. Прибула 1925 року до Москви. Зупинилася на квартирі.
– Сходжу в Кремль, – каже. А москвичі їй:
– Тепер там не те, що до революції – не пустять! Вона побилась об заклад, що пройде. І пройшла – бо в Кремлі жила її віденська знайома Клара Цеткін, Ленінова приятелька. Суровцова побувала й у мавзолеї – і плакала там.
ІЗ П"ЯТЬМА ДОЛАРАМИ В КИШЕНІ РУШИЛА ДО ХАРКОВА.
– Американська письменниця така-то, – представляли її місцевим. 1 травня 1925 року прийшла на парад. Бачить – а Власа Чубаря, голову Раднаркому, туди не пускають, бо він без посвідчення.
– Пустіть, це – зі мною! – сказала охоронцеві.Знайомства Суровцової зацікавили чекістів. Їй запропонували збирати компромат на Юрія Коцюбинського. Відмовилася – й опинилася в одиночці Ярославського політізолятора. Один із ув"язнених, азербайджанець Мехті, звинувачений у націоналізмі, якось запитав, чи довго йому ще сидіти. Тюремники пожартували: до смерті. Мехті звернувся до Надії Суровцової:
– Ханум-джан, зачем он сказал: сидим тут до умер? Це "сидим до умер" їй довго не забувалося.
СУРОВЦОВА БУЛА АВТОРИТЕТОМ НАВІТЬ ДЛЯ КОЛИМСЬКИХ БАНДИТІВ. Одного разу йшла вузькою сніговою колією й побачила: стоїть рецидивіст-убивця, тримається за стовп. Зупинилася.
– Проходь, матінко, – каже бандит. – Бо я дуже п"яний, як відпущу стовпа – впаду, можу тебе ненароком зачепити. Згадувала, що в тюрмі їй снилася музика – цілі оперні спектаклі. Або концерти – скрипка, віолончель. Друга рапсодія Ліста, твори Бетховена, Чайковського, Шопена. Її чоловіка Дмитра Олицького розстріляли 1937 року. Вона про це так і не дізналася. Згодом, на Колимі, зійшлася з Андрієм Круміним, латишем-засланцем. Вийшовши на свободу, він поїхав додому й не повернувся до неї. У Суровцової був кіт Цапик. Мусила залишити його після арешту 1950-го. Через чотири роки вона повернулася й коло порога серед ночі покликала:
– Цапик!
Кіт одразу з"явився із темряви. Казала, що "звільнення" неможливе для людини, яка втратила свободу хоча б раз. І ще казала, що найтяжчі – перші дні свободи. Їх не легше пережити, ніж перші дні тюрми. Прочитала листи Шевченка і зауважила:
– Його листи після повернення із заслання – точно така сама невпевненість, невміння знайти своє місце в житті, як у всіх нас поголовно, у тих, що повернулися. Їй мало було свободи – вона дбала про честь. Цілий рік добивалася реабілітації: "Мені так хочеться цього повноготоржества – замість убогого "зняття судимості". Мені "пробачили" за несодіяне! Але ж право прощати належить тільки мені!"
СВІДКАМИ В СПРАВІ ЇЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ВИСТУПАЛИ ПАВЛО ТИЧИНА Й ОСТАП ВИШНЯ. Для вцілілих письменників розстріляного Відродження вона була легендою. Володимир Сосюра подарував їй свою книжку з написом: "Дорогій страдниці й героїні, вірній дочці України Надії Суровцовій на добру згадку". Вона зауважила потім:
– Що страдниця – байдуже, що героїня – він змалку був придуркуватий, а що дочці України і прочеє – то це він мене зворушив дуже.1957 року в СРСР запустили в космос штучний супутник
із собакою Лайкою на борту. Надія Віталіївна сказала:
– Ні, не на марно йде життя. Одно шкода: що собака певне вже не повернеться. Кілька років тому я сама з радістю вилетіла б – щоб не вмирати там. Хоча любила дику красу Колими. Як тільки одержала свободу пересування – захотіла добре роздивитися свою "примусову батьківщину", помандрувати невеликою компанією на мотоциклах. Тоді їй саме минуло 60. На сьомому десятку зацікавилася йогою. Але робила вправи тільки з дихання, а ті, що вимагали гнучкості – дістати носом до колін – не робила:
– А пузо куди подіти? – сміялася. Спеціально їздила з Умані до Києва на покази італійської моди. При тім не піддавалася модним думкам чи навіюванням. Наприкінці 1950-х, коли всі, не читаючи, засуджували роман Бориса Пастернака "Доктор Живаґо", писала в листі до колимської подруги, яка також "засуджувала": "Я стільки в житті бачила точок зору, що раз і назавжди, включно до ризику життям, виробила в собі правило – складати власне судження тільки на основі власної думки. Я мушу все знати сама з першоджерела, і тоді судитиму сама. А поки цього нема – не наважуюсь приєднуватися до хору. Я не хористка. Може, якби була нею – і життя склалось би інакше"
1896, 17 березня – Надія Суровцова народилася в Києві на Великій Житомирській. Батько – адвокат, дрібний поміщик із роду українізованих литовських князів. Мати – з польськоукраїнської родини.
1903 – сім"я переїхала до Умані.1912-го – Надія закінчила тут жіночу
гімназію.
У 1913 –1917 роках навчалася на історико-філологічному факультеті Вищих Бестужевських курсів у Петербурзі.
1917 – 1919 – служила в Секретаріаті внутрішніх справ Центральної Ради – начальником Департаменту у справах біженців. За Гетьманату – начальник дипломатичного відділу МЗС, за Директорії – начальник Інформбюро дипломатичної місії УНР в Парижі.
1919 – 1925 – жила у Відні, стала доктором філософії Віденського університету. Вступила до компартії Австрії.
1925, квітень – повернулася до СРСР. Працювала в Харкові редактором РАТАУ та ВУФКУ – Всеукраїнське фотокіноуправління, Наркоматі закордонних справ, цензором закордонної преси в Головліті. Училася в аспірантурі Харківського університету.
1927, 29 листопада – заарештована, згодом засудженана п"ять років тюрми. Провела їх в одиночці Ярославського політізолятора ОГПУ.
1932 – 1935 – заслання в Архангельську область. Там одружилася з Дмитром Олицьким, також засланцем, російським есером – соціалістом-революціонером.
1936 – другий арешт, присуд – п"ять років таборів. Звільнена
1942-го й зобов"язана працювати на Колимі "до кінця війни". Насправді це тривало довше.1950 – третій арешт.
Через чотири роки амністована зі зняттям судимості.
1957, весна – повертається в Україну, оселяється в батьківському домі в Умані на Черкащині.
1959 – завершує писати "Спогади", пізніше вилучені КДБ. Третю частину досі не повернуто, а перші дві 1996-го вийшли окремою книжкою у видавництві ім. Олени Теліги.
1985, 13 квітня – померла й похована в Умані.
Відсудила батьківський дім
3 
1
Коментарі