Ексклюзиви
Вівторок, 13 лютого 2018 09:53

"Росіяни пізно взялися відділяти Харків. Якби спробували це зробити в 1990-х, у них би вийшло "

Висоцький і Цой могли б зараз бути довіреними особами Путіна

– Який вінтаж, – гортає подарований журнал "Країна" музикант і письменник Олександр Сидоренко у сквері біля столичного метро Мінська. – Є ж уже електронні книжки.

На Заході до друкованої продукції повертаються.

– І до касет, і до вінілу. Але ж частка ринку яка? Інтернет усе на себе забрав.

Олександр – у чорній шкіряній куртці поверх світшота з написом "ТНМК" та у сірих спортивних штанях. Пропонує поговорити просто неба.

– У мене є літературні дні, коли пишу книжки. За це дозволяю собі курити сигари. Один чи два рази на тиждень у мене сигарний день. От і сьогодні такий. Після інтерв'ю піду вичитувати першу главу нової книжки. Вже багато років 1 січня починаю нову книжку, – Олександр закурює.

Сідаємо на лавку перед дитячим майданчиком.

  Олександр "Фоззі" Сидоренко, 44 роки, співак, письменник. Народився у Харкові в родині інженерів. Мати розробляла кондиціонери, батько – електричні системи. В дитинстві займався дзюдо, футболом. Виріс у Євпаторії. Працював там прибиральником на пляжі, санітаром, рятувальником, страховим агентом, техніком-лаборантом, кіномеханіком, круп’є, журналістом. Закінчив Київський міжнародний університет за фахом ”журналіст-телевізійник”. Вчився по три роки в Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки й Харківській гуманітарній академії. Із 14 червня 1989-го – учасник гурту ”Танок на Майдані Конґо”, автор текстів колективу. Має сценічний псевдонім Фоззі. Записав три сольні платівки. Працював телеведучим розважальних програм. Видав п’ять романів. Співавтор антології ”Письменники про футбол”. Має з півсотні плетених шапок – колекціонує їх. «Кількість змінюється постійно. Я їх кидаю в зал на концертах», – каже. Живе в Києві. Про родину не розповідає
Олександр "Фоззі" Сидоренко, 44 роки, співак, письменник. Народився у Харкові в родині інженерів. Мати розробляла кондиціонери, батько – електричні системи. В дитинстві займався дзюдо, футболом. Виріс у Євпаторії. Працював там прибиральником на пляжі, санітаром, рятувальником, страховим агентом, техніком-лаборантом, кіномеханіком, круп’є, журналістом. Закінчив Київський міжнародний університет за фахом ”журналіст-телевізійник”. Вчився по три роки в Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки й Харківській гуманітарній академії. Із 14 червня 1989-го – учасник гурту ”Танок на Майдані Конґо”, автор текстів колективу. Має сценічний псевдонім Фоззі. Записав три сольні платівки. Працював телеведучим розважальних програм. Видав п’ять романів. Співавтор антології ”Письменники про футбол”. Має з півсотні плетених шапок – колекціонує їх. «Кількість змінюється постійно. Я їх кидаю в зал на концертах», – каже. Живе в Києві. Про родину не розповідає

Голова Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович назвав Висоцького і Цоя вишуканими щупальцями Росії. В одній із ваших пісень є слова: "Справжні лишають по собі сліди. Володимир Семенович (Висоцький. – Країна) – це назавжди". Як ставитеся до спільної з росіянами радянської культурної спадщини?

– Ми не знаємо, яким буде майбутнє. Можна робити вигляд, що будуємо Україну винятково з україномовних українців. Але це більше нагадує євгеніку – науку, що виводила ідеальних людей. Так недовго і до фашизму. Що поганого у Висоцькому? Це головна постать покоління мого батька. Цой – головна постать мого покоління.

Хоча Висоцький і Цой могли б зараз бути довіреними особами Путіна. В Росії щось таке з повітрям, що там усі згодом стають "державниками". Навіть ті, хто раніше був революціонером. Той же Солженіцин, наприклад. Нам пощастило, що такі моральні авторитети не дожили до вирішення українського питання.

У вас є пісня зі словами: "Поки Фідель, Боб Марлі, Цой живий, я ще дитина, я ще малий". Хто ці авторитети для вас?

– У пісні "Фідель" ішлося про те, що відтоді, як ми були маленькі, Фідель Кастро не змінювався. Коли я ходив у дитячий садок, він уже був сивий і з бородою. Коли ми приїхали на Кубу позаторік, він був ще живий. Було відчуття: доки він живий, можемо вважати себе дітьми.

Тому люди свого часу так побивалися за Сталіним?

– Це інше. Сталін – це стокгольмський синдром, пов'язаний із багатьма поколіннями рабів. Раби народжують рабів. У росіян були шанси зіскочити з цього. Але вони зробили такий вибір. Я раніше був обізнаний з новинами російської музики, футболу. Зараз мене це не цікавить. З початком війни закреслив для себе Росію.

Вас кликали туди виступати?

– Минулого літа запрошували на якийсь фестиваль. Переконували, що без політики. Але я не можу уявити собі цього. Коли співаєш для людей, у цей момент треба вірити, що ти їх любиш. А як можна співати й думати, який відсоток слухачів хоче, щоб наступного ранку ми всі тут померли?

Що залишилося з Харкова вашого дитинства, що змінилося?

– Для мене теперішній Харків – це Рlarium, контора, що виробляє ігри для Facebook. Я озвучував гру українською. Ця маленька фірма сплачує найбільші податки в Харківській області. У січні з родиною відпочивав в Ізраїлі й побачив їхній банер на якомусь бізнес-центрі – мають там філіал. Могли б давно працювати у Силіконовій долині, а сидять у Харкові. У них висить величезний український прапор. Оце – надія. Бо іноді здавалося, що Харків уже не вилікувати.

Чому так здавалося?

– У Другу світову й Голодомор місто втратило багато населення. Замість корінних українців приїхали люди, які ніяк з Україною раніше не перетиналися. Для них і українська – чужа, й українське – чуже.

Що не дало Харкову 2014-го стати ще однією "народною республікою"?

– Думаю, вчасно домовилися місцева влада з новою українською владою. Уклали якийсь договір: ви вмикаєте задню, а ми заплющуємо очі на багато чого.

Завдяки чому і коли Східна Україна може стати українською?

– Українська ідея подорожує на схід зі швидкістю 200 кілометрів на 10 років. До Дніпра дійшла. А до Харкова ще років 10 треба.

Для мене визначною подією стало те, як у Харкові святкували перемогу збірної України над Швейцарією в 1/8 фіналу Кубка світу з футболу 2006-го. Всю ніч гуляли, бо Україна перемогла. У цей час я їздив по країні. Бачив у Донецьку людей, в яких у машинах був російський прапор. Тобто вони вболівали за їхню збірну.

Росіяни пізно взялися відділяти Харків. Якби спробували це зробити в 1990-х, у них би вийшло.

Війна каталізувала національну свідомість?

– Ні. Відбулася подальша поляризація суспільства. Наші нашіють, ненаші – ненашіють ще більше. Біля моєї школи в Харкові 2014-го піді­рвали Ходу гідності. Загинув 15-річний хлопець із моєї школи, Данило Дідик. Зараз хочуть назвати школу його іменем. Районні інстанції проти, бо вони за світоглядом – не наші.

Розмовляв із другом дитинства. Живе за кількасот метрів від місця вибуху. Вважає, що Ходу підірвали її учасники, аби відвернути населення від проросійської ідеї.

У фразі "банда занималась темными делами" ключове слово – "занималась". Щоб їм протистояти, треба було робити світлі справи, зокрема організувати проукраїнський російськомовний рух, проукраїнську російськомовну партію. А олігархічні групи просто поділили електорат на сфери впливу: это наш лох, это – ваш лох.

Як налагодити зв'язок з українським сходом?

– Мені пощастило, що потрапив із Харкова в центр. Бо більшість східняків ніколи тут не були. Дуже просто людину налаштовувати проти когось, кого вона не бачила.

Чому загострилися стосунки з поляками, які на законодавчому рівні засуджують "бандерівщину"?

– У поляків є фантомний біль – пам'ять про велику Польщу, яка була і з Литвою, і з частиною Білорусі, і з частиною України.

Коли ви переїхали в Київ?

– У квітні буде 20 років. Працював у газеті "Теленеделя". Три роки писав гороскопи. Я їх вигадував. Спочатку компілював із професійних, а потім зрозумів, що вони – від ліхтаря. Хотів, щоб у людей було все добре, і почав писати позитивні прогнози. В редакції на це сказали: "Нет, все слишком хорошо. Лоха надо пугать".

Київ 20 років тому мені подобався. Був набагато спокійнішим. Дивувався, що базари не збиралися на 7:00–8:00. У Харкові торгували на базарі всі. І звикли, що о 7:00 він починався, а о 9:00 можна було нічого не знайти, бо люди розторгувалися.

Той Київ був цікавіший, ніж сучасний, – людяніший, спокійний. Зараз він набуває рис, притаманних великим столицям.

Як ставитеся до можливості вільно носити зброю?

– Вона і так є. Мисливська зброя, за бажання, завжди доступна. Карабін "Сайга" за два тижні у вас буде з документами. Це так само, як ринок землі: формально відсутній, але фактично – працює.

Якось на Донбасі пропонували "калаш" за 100 доларів. І пістолет пропонували. Питаю: "По-перше, скільки на ньому трупів?"

Рушниця, яка висить на стіні, рано чи пізно стріляє. Не хочу стріляти. Я люб­лю моделі зброї. Мені якось Фагот (Олег Михайлюта, вокаліст ТНМК. – Країна) на день народження подарував залізну копію кольта. Коли дивлюся вестерни на дивані, кладу поруч. Якщо не подобається хтось у кіно, беру кольт і стріляю в нього. Це все, що собі дозволяю зі зброєю. Люблю грати в комп'ютерні ігри. Багатьох убиваю там.

Ви раніше казали, що в Україні легко мріяти, але важко працювати. Щось змінилося?

– Працюється тут дійсно важко. Зокрема, музикантам. Частина аудиторії досі вважає російську музику актуальною і важливою. Однак відсоток української музики зростає. Не розділяю її на україномовну і російськомовну. З українською музикою все зараз гаразд. Бо це найменш витратна частина контенту.

Натомість кіно тільки зараз встає на ноги.

Можливо, якщо рухатиметься нинішніми темпами, то років за три почне окупатися. Але на кіно потрібні великі гроші. Знаю людей, які закладають власне майно, аби його зняти і випустити. Мій товариш Олексій Москаленко робить фільм "Бобот". Не вистачає коштів, працюють у мінус, але розуміють: треба подужати.

Дуже важливо, що вийшли "Кіборги".

Однак ви в рейтингу найкращих фільмів минулого року віддали "Кіборгам" п'яте місце.

– Коли аналізуєш, треба вгамовувати емоції. "Кіборги" мене торкнули найбільше. Але вони не бездоганні. Акторський склад нерівний: дехто грає на порядок гірше за інших. Не вистачило грошей на екшн. Як діяли б американці? Намалювали би цей аеропорт і знімали панорамно згори. А тут усе на крупняках. Танковий бій – дуже бюджетний. Однак у межах своїх можливостей зробили майже ідеально.

У вас є герой пісні, а потім вашої книжки, Гупало Василь. Він гупає ворогів. Звідки він з'явився? Які риси українців уособлює?

– Оскільки є ті, хто помирають за цю країну, значить, є у Василеві риси, притаманні нашим героям. У нас побільшало людей, які бачать своєю метою захист слабких. А Україна – класична казкова слабка принцеса, яку треба врятувати.

Раніше ви казали, що в кожному з нас є риси Януковича. Які?

– У нас досі присутній колективний янукович. Це відчуття, що якщо граєш за правилами, то програєш. Це відчуття світу без законів, в якому ні держава, ні суспільство не допоможуть і ти мусиш виживати сам. Якщо можеш ставити свої правила – ти їх ставиш. Бо їх запровадить хтось інший – і тебе з'їдять.

Яким має бути стьоб українців над собою? Чи "Квартал 95" є таким зразком?

– Раніше на гумористичному ринку майже нічого не було, хіба "Шоу довгоносиків". "Квартал 95" цей ринок побудував.

Він багато чого зробив для вироблення критичного погляду українців на владу. Розумію, що, можливо, зараз їхня творчість не зовсім в інтересах держави. Але скептичне ставлення українців до влади і відсутність любові до неї, яка генетично є в росіянах, – це те, що нас врятувало.

Наприкінці січня двох чоловіків арештували за спробу підпалу незаконно зведеної каплиці Московського патріархату на території Музею історії Києва.

– Московський патріархат діє задля колонізації України Росією. Безглуздо ображатися на лева за те, що він хоче тебе з'їсти. Це – в його природі. Маємо боротися проти цього.

Знаю від знайомих священиків Московського патріархату, що вже років сім у них скорочуються грошові потоки. Усе менше коштів звідси йде на Москву. Вони розуміють, що втрачають аудиторію, і намагаються з цим боротися. Інша річ – чому на державному рівні в нас бояться їх чіпати?

Подобається, як поводиться Українська греко-католицька церква. Стилю більше. Вони мобільні й пристосовані до сучасного життя. Коли ховали Ігоря Пелиха (телеведучий, загинув у ДТП 2009 року. – Країна), я возив священиків і два дні з ними спілкувався в нескінчених заторах. Вони – сучасні люди, так само зацікавлені у розбудові України, як і я. Тому з ними мені по дорозі.

Київський патріархат теж зробив свій вибір, відчинивши двері Михайлівського монастиря людям під час Майдану.

Яким є для вас ідеальний відпочинок?

– Щоб було море, там купалася родина, а я сидів на балконі й писав.

Зараз ви читаєте новину «"Росіяни пізно взялися відділяти Харків. Якби спробували це зробити в 1990-х, у них би вийшло "». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода