Четвер, 04 листопада 2010 16:40

"Звідки мама тебе забрала?" - "Із тюрми"

Із чим зіткнулася Віолета Бондарева після всиновлення трьох дітей

- Минув тільки рік реабілітації в родині. Дуже важкий. Діти на багато що реагували зовсім неадекватно. Наприклад, у дитбудинку вони спали в памперсах. Там не зважали, що дітки вже завеликі, одягали - менше клопоту і простирадла сухі. Я вдома зняла. Уночі виходить дитя пісяти й боїться попроситися - не знає, чи можна. Потім починає істерично плакати й тремтіти. Я думала, що це напад епілепсії. А він так боявся, що я його вдарю за те, що впісяється.

Діти були, як Мауглі, наче їх випустили з лісу. Один клацає вимикач, другий зливає воду без кінця - як у божевільні. Гризли нігті на ногах - свої та одне одному. Коли це вперше побачила, у мене волосся стало дибки. Раніше думала, люди жартують, що таке буває.

Віолета Бондарева - 38-річна брюнетка, середнього зросту, трохи повненька. Добрі карі очі. Косметика відсутня. Рухи дуже впевнені. Вона - приватний підприємець, має мережу магазинів одягу. Чотири роки тому забрала трьох синів і пішла від чоловіка, який пив і сидів на наркотиках. Андрію зараз 15, Іллі - 8, Олексію - 5.

Ще раніше Віолета хотіла допомогти дитині без батьків, а через два роки після розлучення наважилася на всиновлення. Необхідні документи - довідки про стан здоров'я, про доходи, житлову площу, склад сім'ї та характеристику з місця роботи чи з ЖЕКу - зібрала без поспіху за місяць. Цей пакет розглянула районна служба в справах дітей. Віолету поставили на облік як усиновлювача, і вона написала заяву, яку дитину хоче, - дівчинку до трьох років. Коли в подруги народилася дочка Катя, найменший Олексій відразу захотів сестричку. Кілька разів перепитував, чи в них теж може бути Катя. Для нього "Катя" означало "дівчинка".

Та після вивчення бази даних Віолета з'ясувала, що знайти дівчинку до трьох років складно. На них черга на рік. Були зі старшими братами, закон забороняє їх розлучати, тож пропонували всиновити обох. Жінка весь час відмовлялася. Так минуло кілька місяців, а документи на усиновлення чинні протягом року. У Міському центрі дитини в Києві Віолета попросила показати базу даних хлопчиків.

- Переглядала знімки й відчувала: зовсім чужі діти. Нічого не тьохнуло в серці. Аж тут психолог показала заставку на комп'ютері - 2-річна дівчинка та двоє 4-річних хлопчиків. "Це наш біль, - каже. - Вони всі рідні, але трьох ніхто не всиновить. Якби Катя була одна, її давно вже удочерили би. Найімовірніше - заберуть за кордон і ніхто не знатиме про їхню долю". Коли почула, що дівчинку звати Катя, у мене мороз пішов по шкірі. Сказала: "Пишіть документ, я їду до цих дітей".

Побачила їх - і всі півгодини проплакала. Два місяці до них їздила, доки оформляли документи в суд на усиновлення. Нічого не питали. Тільки: "Коли ти нас забереш? Коли поїдемо додому?" Вони настільки довірливі. З першого разу: "Мама", з другого: "Коли ти нас забереш?" Після кожного побачення тиждень хворіла - не могла дивитися на сиріт. Уся група - 15 чоловік біжать до тебе: "Мама!" Починають одне одного бити й відштовхувати: "Це до мене! Це моя!" Я цих трьох беру, а перед тими не знаю, як вибачитися, що вони залишаються.

Зараз Каті 4 роки, її братам, близнюкам Богдану і Данилу, - по 6. Рідна мати народила їх неповнолітньою. Батькові на той час було 40 років. Він пив. Жінка кудись зникла, і він подав документи до суду з проханням забрати дітей, бо не може їх виховувати.

Із новою мамою й бабусею Богдан, Данило й Катя живуть у містечку під Києвом. Віолета має житло в столиці, але вже другий рік мешкає тут у трикімнатній квартирі друзів - щоб відгородити дітей від зайвої уваги та дати їм кілька років на реабілітацію. Тут також живе вгодований рудий кіт. Господиня не радить його гладити, мовляв, агресивний. Діти граються з ним у мисливців, ганяють по всіх закутках і так навчили оборонятися.

Зараз двоє старших синів Віолети в санаторії. Менші четверо граються на майданчику в дворі, під наглядом бабусі. Кучерявий Олексій гойдає Катю на гойдалці. До неї залазять і Данило з Богданом.

- До того, як я їх усиновила, вони були в дитбудинку півроку. Бабусю, маму, тата не пам'ятають. Катя пам'ятає тільки стіни, які постійно змінювалися. Підросте - розкажу, що до чого. Богданчика запитувала якось: "Пам'ятаєш, звідки мама тебе забрала?" Каже: "Із тюрми". Думала, це в нього гра така. За кілька місяців ще раз запитала, а він знову: "Із тюрми". Не знаю, чому така асоціація. Дуже хороший дитбудинок.

Данилко зовсім відлюдькуватий був. Досі нелегко з ним. Коли народився, мав панкреатит. Йому кололи сильний антибіотик, і це погіршило слух. Спочатку не вірила, що не чує мене. Діти з інтернату часто так. Ти до нього звертаєшся, а він вдає, що не чує, щоб не наказували, не чіплялися. А прошепочеш: "Тримай цукерку" - одразу обертається.

Бояться попросити їсти. Не знають: дадуть чи ні. Коли ж приготую, але ще нікого не покликала, непомітно тягнуть із тарілок. А їдять так: однією рукою зі своєї тарілки, другою з чиєїсь - байдуже, що на плиті ще повна каструля. Бояться не наїстися. Добавку можуть просити без кінця. Взяв одну. "Ще хочеш?" - "Хочу". Після того: "Ще будеш?" - "Буду". І запасають їжу постійно, бо не знають, коли дадуть знову. Вечеря закінчується - біжать ховати під подушку. У ліжках усе засипане крихтами. Печиво, хліб, цукерки знаходжу в рукавах.

Крадуть часто. Стоятиме на лавці на вулиці чиясь сумка - Катя відкриє, візьме все, що захоче, і піде гратися далі. Колись на майданчику витягнула з чужої сумки телефон і розібрала. Богдан у садочку часто діставав із чужих шафок речі й ламав їх. Одній дівчинці помаду поламав і розтоптав. Не з цікавості, а з агресії. Потім закривається та щось вигадує.

Діти зовсім не вміли спілкуватися, навіть реченнями, не те що міркувати - до цього й зараз далеко. Дуже небагатослівні, замкнуті. Елементарних навичок життя в сім'ї - жодних. Катя досі ламає всю техніку, яка їй потрапляє до рук. Її улюблене заняття - усі кнопки в радіо перекрутити, у розетку пальця засунути. Ще подобається залазити на підвіконня й відчиняти вікно. У нас четвертий поверх. Її даремно лякати та наказувати. Можна тільки переконати. Сісти за стіл, побалакати: "Якщо ти впадеш із віконця, як же ми без тебе залишимося?"

Вийшли на вулицю гуляти. Щойно я відвернулася - Данило заліз на капот чужої машини, почав стрибати. Були неприємності з власником. Або просто стукав по колесі - спрацьовувала сигналізація. Кажу: робити цього не можна. А вони зроблять, утечуть і не зізнаються.

Складно, що зовсім різні характери, і я не знаю, у кого з них який від народження. Богдан дуже повільний. Настільки, що в мене не завжди вистачає на нього терпіння. Уже всі одягнуться й спітніють, а він тільки капця шукатиме. А Данилко швидкий: устигне всіх одягнути й на вулицю вивести. З Катею особливо було складно. Мабуть, через те що спочатку я суворо до неї ставилася. А з нею так не можна. Вона надимає губи, стає, і її з місця не зсунеш. Та ще й усе навпаки робитиме. Коли ж із нею ніжно й лагідно, то буде відкрита й слухняна.

Досі часто обманюють. Не зізнаються, коли щось зробили. Бо не знають, це погано чи добре - бояться покарання. Кожного разу пояснюю Богданові, що діти без мами в ліфті не їздять. Стояла з ним якось на майданчику, повернулася двері перевірити, аж чую - поїхав ліфт. Він піднявся на якийсь поверх, потім приїхав назад. Кажу йому: "Ти маленький. Якщо ліфт застряне, що сам робитимеш?" А він розказує, начебто їхали сусіди і його туди запхали. Навіть оком не повів, так вигадував.

Найчастіше наказую їх тим, що не даю солодощів. От четверо отримали, а цей - ні. Катя недавно в садочку сховалася в підвал - її всі шукали. Чупа-чупса вона того вечора не отримала. Дуже сильно образилася. Їх важко наказувати. Бо своя народжена дитина знає, що   все-одно її люблю. А цього накажеш - буде дивитися з-під лоба й думати, що я від нього наче відмовилася. Тому намагаюся довго не сердитися - пригортаю, жалію, бо ж чекає - бачу. Усиновлені дітки думають, що їх люблять тільки тоді, коли роблять хороше. У них постійне відчуття провини. І намагаються заслужити мою любов. Кидаються допомагати, а потім часто говорять про це - наче звітують.

У мене три кімнати. Всі малі діти в одній сплять: у хлопчиків двоповерхове ліжко, а в Каті - своє ліжечко. Однак уночі всі до мене залазять.

Психологи розповідали, що люди часом повертають прийомних дітей, бо важко. Я цього не розумію.

Зараз ви читаєте новину «"Звідки мама тебе забрала?" - "Із тюрми"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 105
Голосування Хто нині найсильніший український футболіст?
  • 1) Олександр Зінченко
  • 2) Тарас Степаненко
  • 3) Андрій Ярмоленко
  • 4) Роман Яремчук
  • 5) Віктор Циганков
  • 6) Руслан Малиновський
  • 7) Марлос
Переглянути
Погода