Два роки тому збирав спогади старожилів у моєму селі Вишпіль Черняхівського району Житомирської області про часи німецької окупації. Багато хто радив звернутися до баби Віри. Родом вона із сусіднього села Іванків.
- Ех, якби ж ти років зо п'ять тому прийшов, я багато чого пам'ятала, - зустріла біля хвіртки 85-річна Віра Олександрівна Якимчук, у дівоцтві Вербівська. - А тепер склероз клятий замучив, та й катаракта не дає спокійно віку дожити.
Тоді вперше прохопилася про репресованого батька й свої поневіряння після його арешту. Через рік я знову завітав до баби Віри. Тепер уже детальніше розпитати, як жилося їй, доньці "ворога народу".
- Було це 1937-го, взимку. Одного вечора прийшли до нас два енкеведисти. Приїхали до села підводою. Підвода не наша, не з сільсавєта, а з району. Батько мій - Вербівський Олександр Яковлевич - тоді працював у колгоспі бригадиром. Заходять у хату й говорять: "Собірайся, Вербівський". Він каже:"Куди ж збиратися, у мене сім'я, діти. Та й нічого протизаконного я не зробив і нікого вроді не обідив". А вони йому: "Там усе взнаєш".
Зробили в хаті обшук - шукали якусь літературу. Нічого не знайшли. Мовляв, поступив сигнал, що він займався антирадянською агітацією.
Ну і всьо. Батько вдів кожуха, обняв нас усіх, поцілував. Помню й досі його заплакане обличчя. Мабуть, розумів, що вже ніколи нас не побачить.
Настає пауза. Баба Віра мовчить. Витирає сльози.
- Мама приготовила буханець хліба й сала, бо сказали: "Хай візьме їсти", - ці енкеведисти чи енкегебісти - чорт його знає, як їх називали.
На другий день вона поїхала в Житомир. Зараз не знаю, як зветься ця вулиця, а тоді звалася Миколаївська. Це туди, аж за обласну лікарню, там знаходилося обласне управління. Але мамі там ніхто нічого не відповів. Сказали, не мають права щось говорити. А хто тоді якісь права мав?
Ми здогадувалися, що батька заложив хтось із сільських людей, а хто - вичислити не могли. У кожному селі були такі агенти. Жили собі серед людей, працювали разом. Із усіма ходили на різні зібрання, гулянки й вислуховували, хто що говорив, а потім усе докладали, куди треба. Скажи два невірні слова - і вже тебе нема.
Може, батька забрали через те, що в колективізацію мав чимале господарство: 7 гектарів землі, пасіку до 30 сімей бджіл, плантацію хмелю. Не хотів йти в колгосп. Не так він, як мама його настроювали не віддавати нажите. Але потім примусили. Забрали все.
У нас в Іванкові приходили ще до одного дядька - Осадчука, більш нікого із односельців не брали. А із Зорокова (ще одне сусіднє село. - "Країна") багато позабирали. Ніби вони були куркулі, виступали проти радянської влади - оце таке їм "шили". А вчителів і священиків скільки!
У сусідньому селі репресували чоловіка, який вів велике господарство. Мав вітряк - молов людям зерно. Так його син, такий собі павлик морозов, аби показати, що він проти куркулів і готовий служити радянській владі вірою та правдою, показово спалив вітряк і відмовився від батька. Вивчився на журналіста. А під час війни, коли німці відступали, 1943-го, разом із сім'єю перебрався до Америки. Там нібито працює лікарем.
Батько не хотів йти в колгосп. Не так він, як мама його настроювали не віддавати нажите. Але потім примусили. Забрали все
Після батькового арешту до мене в школі відносилися нормально. Усі вчителі мене знали та й тата знали, тому співчували. Навчання мені давалося легко, з усіх предметів були добрі оцінки, крім алгебри. Але в піонери й комсомол не прийняли, бо була дочкою "ворога народу". Коли закінчила сьомий клас, то поступити в жоден інститут також не могла. А мого брата Юзефа через це навіть не взяли в армію.
Після школи в колгоспі мене загнали на саму важку роботу - у свинарник. Я сама худенька була, дитина ще - ледь 14 років виповнилося. Страшенно важко було таскати величезні цебри та мішати в бадьях свиням корм. Тоді був у нас Парамонов участковим. Визиває мене в сельсовєт, садовить навпроти й говорить:
- Чого ти не хочеш робити на свинарнику?
- Я не маю сили, це занадто важко для мене, - відповідаю.
- Оце приказуємо тобі йти туди на роботу. А якщо будеш противитися, то підеш за своїм батьком ліс валити. Що, забула, хто він у тебе?
Прийшлося працювати на клятому свинарнику.
Як уже почалася війна, так вони другу пісню заспівали. Проходять із сельсовєта й говорять матері, що маю гнати товар у тил під Курськ. Мама одразу в сльози, кричить, що не пустить. А в них розговор короткий:
- Не хочете відпускати дочку гнати худобу? Так прямо зараз збирайтеся, обидві поїдете до свого кормільця на Соловки.
У колгоспі сформували бригаду: чотири доярки й чотири хлопці-погоничі. Старшим над нами був місцевий жидок, він уже помер. Завдання було загнати товар аж в Курську область, у Росію. У дорозі доїли корів, а молоко віддавали польовим кухням відступаючих радянських солдат або лишали в колгоспах, через які проходили. Спали на возах просто неба, у нас їх було чотири. У кожному районному центрі нам видавали піщу пайком.
Декілька раз потрапляли під бомбардування, потім ледь усю худобу докупи зібрали. Під час переправ через Дніпро й Десну корови з поромів стрибали в річку й пливли. Одні допливали, інші - ні.
Загнали худобу до назначеного пункту, я вже й не помню куди. Там чоловіки скооперувалися з іншими й погнали скот дальше на Кавказ, а нас відпустили. Так із Курської області додому пішки подалися. Коли вернулися в село, там уже хазяйнували німці.
Хлопці, що з нами гнали худобу, повернулися додому пізніше. Після війни їм дали велику премію й по корові, а нам - "фіґос под нос".
У мого батька був брат Антон - грамотний дядько. Так він уже після війни говорить мені:
- Пиши в Житомирське КДБ, щоб дали відповідь, де батько й що з ним сталося. Написав мені листа, але попросив, щоб переписала його своїм почерком. Я зробила все, як сказав. За якийсь час приїздить у село два енкегебісти. Робила я тоді на хмелю. Прибігає на поле посильний і забирає в сельсовєт. А там вони - одягнені в костюми, серйозні такі дядьки, запитують:
"Ви самі це пісьмо писали?" - "Да, сама. Я його п'ять днів писала, пока сообразила, що і як написати"
- Що ви хочете взнати про Вербівського Олександра Яковлевича і хто ви йому приходитеся?
Налякалася їх, але розповіла, що він був моїм батьком і хочу взнати, де він і що з ним сталося після арешту. Показують документи, що він був засуджений довічно, а помер 1948 року від туберкульозу льогких в Пермській області. Ще спитали:
- Ви самі це пісьмо писали?
- Да, сама, - кажу. - Я його п'ять днів писала, пока сообразила, що і як написати.
Нічого мені не зробили й на цьому все закінчилося. Ми з братом потім хотіли їхати в Пермську область. Мама відговорила, та ще люди розумні підказали, що можемо наштовхнутися на неприятності. Так ми перестали добиватися справедливості. Та й хіба її можна було добитися?
"Дитину ворогів народу ми зобов'язані перевиховати"
Коли арештовували обох батьків, дітей дошкільного та шкільного віку відправляли до приймачів-розподільників. А звідти - до дитячих будинків і садочків наркоматів охорони здоров'я. Немовлята вирушали разом із матерями до таборів.
- Найстрашніше очікувало братів і сестер: їх розподіляли за віком, малюків - у дошкільні дитячі будинки, а старших дітей - у звичайні, - згадує перебування в дитячому приймальнику НКВС уродженка Донбасу Галина Семенова. - У моїй пам'яті надривна сцена: Грицько Голуб, із яким ми одночасно потрапили до дитячого будинку, ніяк не бажав віддавати 1,5-річну сестричку. У нього відібрали її, а той чіплявся за неї й кричав: "Віддайте сестричку!". Плакали не лише вони, брат і сестра, але й ми всі ревіли. Але дядьки розчепили йому руки, відштовхнули й відвезли її невідомо куди.
Багато дітей утікали з розподільників, жили на вулицях, жебракували.
Бувало, родичі або сусіди благали залишити дітей заарештованих у них. Зазвичай працівники НКВС відповідали:
- Дитина виховувалася в сім'ї ворогів народу, і ми зобов'язані її перевиховати.
У серпні 1938-го вийшов наказ НКВС СРСР "Про порядок випуску та працевлаштування переростків, дітей репресованих батьків". Був адресований усім регіональним підрозділам внутрішніх справ і наркомам освіти. Дітей, які досягли 15-річного віку, наказували влаштовувати на роботу на підприємства місцевої промисловості, у радгоспи й МТС, а також до закладів системи фабрично-заводського навчання. Тим, хто навчався в щостому - дев'ятому класах, дозволяли продовжити отримання освіти, якщо залишалися в дитячих будинках. Як виняток - і старшим дітям, якщо навчалися на "відмінно".
Таким чином, пише українська дослідниця Тамара Вронська в книжці "Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин "ворогів народу" в Україні (1917 - 1953 рр.)", дітям репресованих установлювали найнижчу планку для реалізації своїх можливостей, маргіналізували їх. Держава давала їм зрозуміти, що варті лише цього й не мають права претендувати на щось краще.
"Усього по Союзу вилучені 25 342 особи, із них направлені до дитбудинків Наркомпросу й місцевих ясел 22 427 осіб, передані під опіку й повернені матерям 2 915 осіб".
Із записки за 29 січня 1939 року начальника адміністративно-господарського управління НКВС на ім'я наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії про підсумкові цифри дітей репресованих упродовж 1937 - 1938 років.
Українська дослідниця Тамара Вронська пише, що цю цифру не можна вважати остаточною, бо бракує даних про дітей старшого віку (15 - 17-річних), які потрапили до таборів як "соціально небезпечні". Не враховані й діти, які після арешту батьків стали безпритульними. Немає відомостей про дітей, яких узяли на виховання родичі або сусіди чи знайомі, свідомо не афішуючи це. Невідомо, до якої статистики потрапили немовлята, які разом із матерями починали своє життя за колючим дротом таборів ГУЛАГу.
"Вам слід відмежуватися від батька"
Доктор філологічних наук Павло Федченко (1920 - 2002) навчався в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка, коли наприкінці 1937 року репресували його батька.
- Довідавшись про домашню трагедію, - згадував, - я одразу ж доповів ректорові університету Руському, деканові професору Грунському, університетській спецчастині та комсомольській організації. Поважний і уважний професор Микола Кузьмич Грунський співчутливо подивився на мене, погладив по спині й порадив те, що доводилося йому тоді робити вже не раз:
- Якщо знайдете сили, зробіть те, чого від вас вимагатимуть спецчастина й комсомол. Інакше - ви ж бачите, чим усе це закінчується для студентів нашого й інших факультетів.
А закінчувалося, як правило, виключенням із комсомолу та університету. Це ж мені порадив і ректор, уточнивши:
- Вам слід бути політично тверезим і свідомим - відмежуватися від батька.
3 
1
Коментарі
1