"У Ріо-де-Жанейро тренажерних залів не менше, ніж барів"

 

Бразиліа, столиця найбільшої країни Латинської Америки, з висоти нагадує зображення літака. Хоча архітектор, який проектував місто в 1950-х роках, планував створити його у вигляді метелика. У центральній частині розташовані готелі, банки й магазини, а також державні установи. У правому й лівому "крилі" - житлові райони, поділені на десятки однакових квадратів.

По дорозі з аеропорту звертаємо з однієї вулиці на іншу. А там усе однакове - прямокутні будинки, перехрестя, дороги. Тільки вивіски інші. Ростуть пальми з кокосами чи дрібними плодами, на деревах сидять зелені папуги. Мені пообіцяли, що з липня до вересня не побачу дощу - у столиці зима, тобто сухий сезон.

- Можеш позичати все, що захочеш, - показує на завалений косметикою стіл студентка, з якою мешкатиму.

26-річна Рената - типова бразилійка, дуже дбає про власну зовнішність. Займається танцями, дотримується дієти, має тату на нозі та силіконові груди. А ще двічі на день приймає душ. Говорить, це індіанська традиція, яку успадкувала від предків. У Бразилії мало хто каже, що в його родині не було індіанців чи чорношкірих рабів. Хіба що світловолосі нащадки німецьких, польських чи українських емігрантів.Аале ті живуть на півдні країни - регіоні бразильських моделей. Звідти походить і Жизель Бюндхен, якою пишаються всі бразильці.

Мати прислугу - це постколоніальна звичка. Напевне, навіть у моєї служниці є своя служниця

Рената не соромиться того, що я напишу про її груди в українському журналі, - бразильці відверто говорять про все та всіх обговорюють. Якось про мене пліткували в моїй же присутності. Тоді я навчилася - завжди треба казати: "Нехай це залишиться між нами".

Одного разу прокинулася від того, що в мою кімнату о восьмій ранку зайшла незнайома жінка. Виявилося, що то служниця, яка щотижня приходить до Ренати. 34-річна Фачьма випрала мій брудний одяг і все поприбирала. Вона ніколи не ходила до школи, тому   не уявляє, де знаходиться Україна, і не знає ні слова англійською. Зате Фачьма дуже сильна й може сама перетягти канапу. За день прибирання двокімнатної квартири взяла 60 бразильських реалів (270 грн).

- Мати прислугу - постколоніальна звичка, - каже мій знайомий Ензо. - Напевне, навіть у моєї служниці є своя служниця.

Із багатьох моїх бразильських знайомих лише двоє вміють готувати. Решта - сімейні чи ні - обідають та вечеряють у закладах, де страви продають на вагу. Хороший обід із м'яса, картоплі, овочів та фруктів коштуватиме в середньому 7 реалів (32 грн). До рису бразильці традиційно додають підливу з чорною квасолею, їдять квашену пальму. Найбільше мені сподобалася памоня - мелена кукурудза з молоком, зварена з сиром та ковбасою.

 

У багатьох частинах Бразиліа можна побачити "табори" з наметів, зроблених із кульків. У них живуть приїжджі бідняки, які заробляють жебракуванням. Вони знають, що в столиці багато чиновників із солідною державною зарплатнею.

У школах, де я викладала, вчителі одягаються, як їм зручно, навіть у футболку та облягаючі шорти. Шкільна форма - це зазвичай також футболка й шорти. Якось під час мого заняття заходить одна учениця, сідає поруч зі мною й цілує в щоку. Бразильці не зважають на формальності та особистий простір. При першій зустрічі жінки між собою та з чоловіками цілуються у дві щоки. При наступних - в одну. За два місяці я перецілувала більше людей, ніж за все попереднє життя.

Одного разу мене під учительською чекав глухонімий учень, який уміє писати українською. Він вивів на листочку: "Вітаю, як справи?" Пояснив, що основ української та ще п'яти мов навчився з книжки про народи Європи. У державних школах іноземні мови можуть вивчати всі охочі. У класах траплялися і пенсіонери, і сліпі, і учні із затримкою в розвитку. Кожен з них міг непогано порозумітися англійською.

У Ріо-де-Жанейро зовсім інша атмосфера. Люди ще більше схиблені на здоровому способі життя та зовнішньому вигляді. Цілодобово займаються бігом та їздою на велосипедах. Тренажерних залів у місті, здається, не менше, ніж барів. Уздовж набережних районів Копакабани та Іпанеми прямо біля велосипедних доріжок збудовані сучасні громадські турніки. На пляжах усі грають у волейбол.

Ріо живе і вдень, і вночі. Найбільш тусовочний район - Лапа. Місто досить старе. Виглядаю з вікна нічного клубу, а там усі будинки, наче з центру Тернополя чи Львова. Після того, як дискотеки закриваються, уся молодь іде до величезного аркового моста, під яким натовп продовжує пити та танцювати. У повітрі - запах марихуани. Бразильські хлопці дуже прямолінійні. В одному з клубів підходить юнак, питає звідки я, потім каже: "Поцілуй мене". Інший перекинувся зі мною лише двома-трьома загальними реченнями перед тим, як запропонував поцілуватися.

Бразильці, які ніколи не були в Ріо, вважають його легендарним, але небезпечним. Перед поїздкою туди всі знайомі попереджали, аби зважали на грабіжників. Брати один фотоапарат на всю групу, бо все-одно когось обкрадуть. Нас так налякали, що всі 10 осіб на початку ледь за руки не трималися, йдучи містом. Але за чотири дні нікого не пограбували, на нас узагалі мало хто звертав увагу.

В одному з клубів підходить юнак, питає звідки я, потім каже: "Поцілуй мене"

Ріо важко назвати латиноамериканським. Багато вулиць нагадують європейські - старовинні будинки, хоча між ними розташувалися тропічні дерева, оброслі орхідеями. Сучасна частина міста наче з американського фільму - широкі вулиці, хмарочоси, гігантські біл-борди.

До знаменитого монумента Христа Ізбавителя ми вирішили піти пішки, щоб зекономити. Власники маршруток запевняли, що це дуже небезпечно. Мовляв, шлях проходить повз фавели - найнебезпечніші райони Ріо, до яких навіть поліція побоюється заходити. Але нам здалося, що нас залякують. Пройшли кілька десятків метрів, запитали в перехожого точну дорогу, а той ледь на голову не став, аби не дозволити йти пішки. Довелося їхати. Фавели з вікна маршрутки не роздивилися.

Біля монумента відкривається неймовірний вид на місто. На деревах під пам'ятником, чіпляючись хвостами за гілки, звисають дикі мавпи й просять їсти. Їх не можна годувати, але туристи порушують це правило.

У Бразилії немає жодної сім'ї, в якій хтось не мав би контакту з "потойбічним світом". Одна вчителька посеред уроку розповідала мені та учням, як упродовж двох років її навідував померлий брат. Я з насмішкою розповіла про це заступниці директора іншої школи, а та відреагувала абсолютно спокійно. Ще й додала, що від кількох хвороб її із сестрою вилікував "дух", із яким розмовляє батько. Інша знайома зізналася, що часто бачить померлих людей. Особливо багато їх зустрічала під час візиту до Аушвіцу та в японському тунелі, під час будівництва якого загинуло багато робітників.

У Бразилії близько двох мільйонів послідовників спіритизму. Збираються в храмах тричі на тиждень, моляться Богу й за допомогою медіума розмовляють із духом. Той підказує, що робити в складних ситуаціях, передбачує майбутнє.

×