1. Герман Гессе "Гра в бісер".
Перевірена класика, але подужав тільки сторінок зо 20. Хоча читав його "Степового вовка" й інші класні речі. Велемовний і дуже повільний виклад. Так можна було писати в минулому столітті, у цьому подібне читати важко. Починається все зі вступу про дитинство магістра гри. Письменник бавиться різними стилями, все круто, постмодерно. Але на вступі я й зупинився. Нудно стало. Мені подобається коротке, лаконічне, м"язисте письмо, майже кінематографічне, в якому домінує розвиток подій. Герой діє, як у кіно. І якщо є авторські роздуми, як-от голос за кадром, то цього щонайменше.
2. Пітер Ґрінуей "Золото".
Спеціально купував книжку цього режисера. Її дуже хвалив Андрій Курков. Недочитав, хоч це ніби і є кінематографічне письмо. Тут близько ста новел про сотню злитків, які виплавили із золота, експропрійованого фашистами під час війни у своїх жертв. У кожній історія якогось нещасного - чи то єврея, чи то перукаря, чи то дантиста. Він гине, а потім через його золото гинуть і кати. Новели загалом цікаві, якщо читати по одній, скажімо, в якомусь журналі. Мені подобається жорсткість і певний натуралізм Ґрінуея. Але на середині книжки покинув - приїлося. Немає загальної динаміки розвитку сюжету.
3. Юрій Іздрик "Таке".
Завжди вважав його одним із найкращих наших молодих літераторів. Але остання річ мені не пішла. Перестала подобатися занадто абстрактна проза письменника. У нього якісний виклад, стиль. Почуття гумору таке, що тільки заради нього варто читати. Класно мислить, грається мовою. Але в цьому творі вже не просто гра, а якісь абстракції. Хочеться чогось концептуально цілісного.
4. Ірена Карпа "Перламутрове порно".
У кожній книжці прекрасної баришні, яку пробував читати, загрузав на перших сторінках. Тут осилив тільки передмову Юрія Андруховича. Це єдине, що можна із задоволенням прочитати. Карпа плодовита, але в неї ніколи немає сюжету, повнокровного героя. Історії - це переважно напівщоденникові записи, які оформлені в тусовочні речі. Народ від неї ковбасить не тільки тому, що в піснях матюкається. Вона ще знімається в чоловічих журналах голяка. Тобто Карпа - це нова технологія в українській літературі. Є, наприклад, "співаючі труси", а це - "труси, які пишуть". Пишуть вони поки що туфту.
5. Оксана Забужко "Польові дослідження з українського сексу".
Ще в університеті читав. Нічого не зрозумів і запам"ятав тільки те, що в героїні була велика невдоволеність чоловіком. Захотілося недавно перечитати, спеціально купив книжку й не подужав. Якась суцільна істерика, але крім неї щось іще має бути.
Писати зараз потоком свідомості - архаїзм. Це було нове й красиве на початку ХХ століття. Потоки свідомості Джойса, Пруста, де на сторінках герої борсаються, наче в киселі, якось лягали. Бо люди мали час читати довгу, повільну прозу. Бо не було телевізора. А зараз не можуть собі дозволити валятися на дивані з книжкою. Навіть роман треба стискати до 100 сторінок.
Карпа - це нова технологія в українській літературі. Є, наприклад, "співаючі труси", а це - "труси, які пишуть"
6. Любко Дереш "Намір".Недочитав. Відчув, що автор жене рядок. Є моменти роздуті, наче в тексті води налито. Напевно, йому треба було дати видавцеві роман на 300 сторінок. Зустрічаються книжки, які можна абзацами скорочувати. Мене таке дуже дратує. Хоча "Культ", "Поклоніння ящірці", "Архе" Дереша я нормально прочитав. Це була свіжість, така суміш Андруховича й Стівена Кінґа.
7. Юрій Покальчук "Паморочливий запах джунглів".
Остання книжка Пако. Мені його проза не подобалася ніколи. У нього стиль - як підручник із біології. Хоча перекладав вірші непогано - й Октавіо Паса, й Гарсія Лорку, й Артюра Рембо. Те, що я чув, класно звучало. Він кращий перекладач, ніж автор.
"Паморочливий запах джунглів" - це еротичні пригоди українця в Індонезії чи Бог знає де. Мене не зацікавило. Немає іскри. Якийсь неживий текст, мова нежива. А от говорив Пако соковито, страшенно колоритний чоловік був.
3 
1
Коментарі
2