"Плакати хочеться, коли чоловік кидає бідну вагітну студентку"

 

10 улюблених фільмів кіномеханіка Богдана Чубатого

"Боббі", 1973 рік, Індія. Режисер: Радж Капур

Згадую цю стрічку - і зразу всі герої перед очима стають. То історія про бідне життя. А я після війни тоже в бідноті жив, набачився її. Розказують про жінку, яка працює служанкою. Внучка влюбляється в сина багачів. Батьки не дозволяють їм зустрічатися. І вони тікають із дому - стрибають у річку. Рятує батько. Після чого дає дозвіл на одруження.

У той час казали, що в Совєцькому Союзі сексу нема. То в індійських картинах, які до нас привозили, його тоже не було. Там навіть не цілувалися. Але любов показували - танцями, піснями.

"Танцівник диско", 1982 рік, Індія. Режисер: Баббар Субхаш

На такі сеанси люди брали білети за тиждень вперед. Крутили сім разів у день місяць часу. Старе кіно, а зовсім недавно чув, як діти на подвір'ї гралися, співали: "Ача-джимі-ача-ача". Головний герой - бідний танцор диско. Він любить сестру багатого танцора. За це його б'ють, ноги ламають. Гітару підключають до розетки, щоб струмом вдарило. В кінці багатий танцор сходить з розуму, а закохані одружуються.

"Москва сльозам не вірить", 1979 рік, СРСР. Режисер: Володимир Меньшов

Історія, яка учить любити. Аж плакати хочеться в тому моменті, коли чоловік кидає бідну вагітну студентку. Цікаво, як вона з того виплутається. Додивляєшся до кінця, вже знаєш що буде, а все одно хочеться дивитися. В таких радянських стрічках весь час люди живуть якщо не дуже добре, то принаймні нормально. Індійці своїх бідняків могли показати. А в нас така політика була, що на екрані завжди всі гарно одіті, в нормальному достатку.

"Квітка в пилюці", 1959 рік, Індія. Режисер: Яш Чопра

Ставив ту картину у 1965 році в Кутківцях (колись село, тепер - мікрорайон Тернополя. - "Країна"). Люди в залі стояли на підвіконнях, на столах. Хто де міг, чіплявся, щоб тільки побачити. Ключовий момент - коли мама кидає дитя в полі. Починається гроза. Дитина лежить-плаче, а над нею шипить, піднімаючись, кобра. Фільм, як і всі індійські, закінчується добре.

"Вишневі ночі", 1992 рік, Україна. Режисер: Аркадій Микульський

Фільм рідний, бо розказують про зв'язкову УПА, яка родом із Тернопільщини. Кагебіст влюбляється в неї, рятує від совєтської поліції й тікає. Костянтин Степанков грає зрадника. Через нього їх оточують і розстрілюють. Я після цього моменту так плакав, що аж голова розболілася. Не можу дивитися кіно, щоб не відчувати себе ніби в тих подіях. Хіба якесь американське. А якщо сюжет затягує, то в середині всьо аж бурлить. Буває, по 10 раз передивлюся, а все одно сльозу пускаю.

"Службовий роман", 1977 рік, СРСР. Режисер: Ельдар Рязанов

У 1980-х у Союзі були гарні, життєві стрічки. До того показували багато пропаганди - про заводи, про підняття цілини. "Русское чудо" про Брежнєва заставляли всіх побачити. Робітників на нього відправляли під розписку. Йшов чи ні, а квиток мусив купити. На "Службовий роман" нікого не заставляли, а всі дивилися. У ньому всьо цікаво - від початку до кінця.

"В бій ідуть одні "старики", 1973 рік, СРСР. Режисер: Леонід Биков

Я вже після війни народився, не пам'ятаю її. Цікаво було на то подивитися в кіно. Добре Биков запам'ятався - грає льотчика. Правда, фільм тяжкий - в кінці дівчата на літаку розбиваються. Це тільки в індійських завжди добре закінчення, а в совєцьких - не завжди.

"Нескорений", 2000 рік, Україна. Режисер: Олесь Янчук

Картина про Шухевича. Гарна, але з нещасливим кінцем. Ще й показали якось так цікаво, що загинув через жінку. Я так подумав: у нас усе вони винні - Довбуш загинув через жінку, Шухевич - так само.

На "Нескореного" ходить переважно солідна публіка, старші люди. Якось на свята безплатно транслювали, то були повні зали.

"Страчені світанки", 1995 рік, Україна. Режисер: Григорій Кохан

Показують зрадника. Сільський голова насильно підписує людей у колгосп. Коли кегебісти вбивають двох повстанців і привозять на показ у село, видає їхнього батька. У стрічці ще гарний момент, коли показують, як кегебісти перевдягаються у форму УПА, й під тою маркою людей вбивають. Я багато книжок про УПА прочитав. Але в кіно бачити - зовсім по-іншому відчуваєш. До нас на сеанс діти з училища приходили. То деякі сиділи зі сльозами на очах. Правда, дехто виходив під час сеансу. Махали рукою: "Нема що дивитися".

"Кохання у великому місті-2", 2010 рік, РФ. Режисер: Марюс Вайсберг

Подивитися, щоб посміятися. Часом як "95-й квартал" передачі по телевізору показує, то навіть смішніше. Але фільм тоже так нічого. Троє хлопців влюбляються в трьох дівчат. У нас та картина якогось аншлагу не зібрала. Люди більше на "Аватар" ішли - не знати що робилося. А мені він не сподобався. Якась фантастика чи не фантастика - неясно. Я комедії отакі прості люблю, щоб подивитися, відпочити від американських мордобітій.

ВИНОСИ:

Індійці своїх бідняків могли показати. А в нас така політика була, що на екрані завжди всі гарно одіті, в нормальному достатку

Не можу дивитися кіно, щоб не відчувати себе ніби в тих подіях. Хіба якесь американськие

Фільм про Брежнєва заставляли всіх побачити - людей із заводів на нього відправляли під розписку. Йшли чи не йшли, а квиток мусили купити

Я так подумав: у нас усе жінки винні: Довбуш загинув через жінку, Шухевич - так само

×