Четвер, 23 грудня 2010 14:10

"Ми часто бували у Сахарових, але найбільше дружили з Григоренками"

Дисидента Миколу Руденка після табору й заслання змусили виїхати з Радянського Союзу. Це було вже за Горбачова. Розповідає вдова письменника 70-річна Раїса Руденко

- Коли Микола Данилович працював над "Енергією прогресу" в серпні 1963-го, то йому наче блискавка влучила в голову. Але не обпекла, було дивне і приємне відчуття. І почала йому до голови вливатися інформація. Він із Кимось розмовляв, але не словами, а подумки. Відчув, що летить у небі. Бачив своє тіло, яке лишилося сидіти за столом. Бачив людей, чув, про що вони розмовляють. А в небі спілкувався з якимось Розумом. Йому було багато чого показано. Побачив, як виглядає Всесвіт. Так три дні отримував інформацію з Космосу.

Коли цей Світовий Розум відключився від Руденка, сказав дружині, що розмовляв з Богом. Вона побігла до міліції. Письменницькі дачі загуділи: Руденко звихнувся. А був же марксистом і комуністом.

Спочатку сам перелякався. Але приємне відчуття заспокоїло його, і він став віруючим - зрозумів, що Бог є. Багато писав на релігійні теми, хотів викласти на папері те, що пережив. Та, виявилося, стільки прийняв інформації про Всесвіт, що в людській мові нема навіть слів для висловлення цього. Списував мішки паперу, потім спалював. Писав коротше. Знов спалював, доки не навчився викладати у стислій формі і зрозумів, що писати те все не треба. Його завдання - донести до людства нову економічну теорію.

Ми познайомилися 1969 року. Руденко жив на дачі у Кончі-Озерній, а я працювала у санаторії "Конча-Заспа" начальником відділу кадрів. За сумісництвом друкувала на машинці. Він приніс передрукувати розділ зі своєї економічної праці. Взялася за цю роботу, бо зарплата була маленька. Мені тоді було 29 років. Коли прийшов забирати віддруковане, запитав, чи щось утямила в написаному.

- Зрозуміла, - кажу.

- А що зрозуміли?

- Це ж так ясно: перш, ніж іти на завод, треба наїстися. Хіба про це треба наукову працю писати?

- Так от, не знають цього, - сказав Руденко.

Він здивувався, що я розібралася. Бо доти і перша, і друга дружини не розуміли його. Зацікавився мною. Приходив, розповідав про своє життя. Я тягала в дитячий садочок двох племінників. Він подумав, що то мої діти і спитав:

- Чому чоловік не допомагає?

- У мене нема чоловіка.

Потім казав, що ніколи б не відважився залицятися до такої молодої, якби знав, що то не мої діти. Думав: раз у неї двоє дітей, то погодиться заміж.

Ніколи б не відважився залицятися до такої молодої, якби знав, що то не мої діти. Думав: раз у неї двоє дітей, то погодиться заміж

Писав щодня, хоча його ніде не друкували - уже був "під ковпаком" КДБ. Вставав раненько і сідав за письмовий стіл. Якщо гості нагрянули або щось перебило вдень попрацювати, то в нього псувався настрій. Рано лягав, а вночі прокидався і надолужував. Я приходила з роботи, бралася до хатніх справ, поралася на городі. А коли всі лягали спати, сідала за машинку і до третьої ночі друкувала написане.

Поезію він за столом не писав. Як ішов десь на луг або в ліс прогулятися, то брав блокнотик і олівчик. Кілометрів десять пройде, приходить, а в нього уже віршик у блокноті є.

Якось приїхав Олесь Бердник. Він, на відміну від Руденка, який сидів безвиїзно на дачі, скрізь їздив, багато спілкувався. Пожалівся Миколі, що його не друкують і він оголосив голодування на знак протесту.

- А хто знає? - пита Руденко.

- Я написав їм листа, - каже Бердник.

- Приїжджай до мене, будеш голодувати і всі письменники узнають. Це ж трибуна!

Бердник приїхав із дружиною, донькою і двома дівчатами - подругами дружини. Вони вже не жили як чоловік із жінкою, але дружили. Потім одружився з однією з тих подруг. Ми старалися при ньому не їсти. А коли сиділи разом за столом, то пили гарячу воду за компанію. Олесь грав на мандоліні чи віолончелі, дівчата підспівували. Кадебісти бігали у вікна заглядали. Потім пішли чутки, що Бердник зовсім не голодує, а на дачі в Руденка жере шинку і п'є вино. А Руденко голий, з ножем у зубах на столі танцює, і кругом них - дівчата.

У Сахарових нас приймали дуже добре. Руденко не був фізиком, але використовував у працях фізичні формули, тож йому було важливо, щоб їх оцінив Андрій Дмитрович. Сахаров підтвердив, що все правильно і що Руденко може посилатися на нього як на консультанта.

Спочатку Руденко виклав свою економічну теорію у художній книзі "Формула Сонця". Її прочитав академік Сахаров, дав генералу Петрові Григоренку. Той її зрозумів до найменших деталей. Одразу захотів зустрітися з автором. Коли Руденко приїхав до Москви, пішов до Григоренка в лікарню. Проговорили дві години. Ми часто бували у Сахарових, але найбільше дружили з Григоренками.

Сахаров прочитав "Формулу Сонця" і сказав, що було б добре викласти це як наукову теорію, без художніх образів. Руденко не був науковцем, але зважився. Написав "Економічні монологи", де розкритикував Марксову теорію додаткової вартості. Доводив, що абсолютну додану вартість на Землі створює не праця найманих робітників, а енергія Сонця через вирощену продукцію. Він писав до ЦК, що Марксова теорія неправильна, треба негайно робити реформи, бо СРСР йде до регресу і рано чи пізно розвалиться. Руденка посадили, але в кожного члена Політбюро на столі лежали його "Економічні монологи".

Кадебіст Іван Котовенко казав, аби я написала до газети статтю, що Руденко працює на ЦРУ, і засудила його дії, бо інакше й мене заарештують. Відповіла, що він нікому не продавався і ніякий не шпигун, тому такого не напишу.

Привезли мене "столипінським" вагоном під конвоєм до Москви. Звідти - літаком на Барнаул. Якась жінка прийшла і кричала, що це її місце. Кажу: "Підіть до стюардеси, вона дасть інше". - "Ні, я хочу на своєму сидіти!". А коло мене і ззаду сидять солдати. Тоді якийсь мужчина смикнув її і щось на вухо прошепотів. Вона хутко сіла де попало і дивилася на мене перелякано.

Жили у селі Майма під Горноалтайськом. Дали кімнату в робітничому гуртожитку. Перед тим тут відбував заслання Іван Світличний. Там підслушка вже була. Микола працював у цеху, де вичиняли шкіри, а я - двірником і сторожем у дитсадку.

Прислав чек на 500 доларів Михайло Воскобійник. Ще надсилали й дарували по 20-50 доларів. Першим ділом розрахувалася з боргами

У травні 1987 року Горбачов помилував нас. Ми дізналися про це тільки в жовтні. Обласний кадебіст сказав, що з Москви зателефонували, щоб ми виїжджали за кордон.

Послали в Німеччину телеграму Анні-Галі Горбач - вона завжди допомагала всім політв'язням і дисидентам. Виклик надійшов від доктора Володимира Міолковського з Мюнхена. У нас не було грошей. Продали меблі, дві картини, які Руденкові прислали сини з Києва. Ледве назбирали на дорогу до Москви. Напозичали грошей у дисидентів і оселилися в готелі "Україна". Були там, доки не отримали візу.

У грудні 1987-го прилетіли до Франкфурта-на-Майні. Нас прийняв доктор Міолковський. З Америки прислав чек на 500 доларів добродій Михайло Воскобійник із родини українських мільйонерів. Ще надсилали й дарували по 20-50 доларів. Першим ділом розрахувалася з боргами. Жили в доктора майже два місяці. Микола Данилович одразу почав працювати. Написав статтю "Шлях до хаосу" - про горбачовські реформи. Бо багато журналістів питали його, що він думає про Горбачова і перебудову.

Руденко хотів виїхати до США, бо не міг звикнути до німецького педантизму. Ми пішли в американське посольство, нам надали політичний притулок. Комітет спасіння оплатив квитки до Нью-Йорка. В аеропорту якийсь негр приїхав на електрокарі, поставив нас на візочок і кудись повіз. Привіз у зал, а там повно людей і журналістів. Усі встають і співають "Ще не вмерла Україна". Я заплакала. А Руденко ж із Донбасу, то він толком і не знав, що вони співають, бо ніколи того не чув.

Нас забрала до себе Надія Світлична. Я її проводжала до Америки - вона виїхала перед моїм арештом. Там пожила пару років і купила в розстрочку двоповерховий будинок. Один поверх здавала квартирантам.

Потім нас прийняла Марія Даниш, ми у неї прожили місяців чотири. Її чоловік помер, а їй уже було під 80. У неї квартира в українській дільниці Нью-Йорка. Дала нам дві кімнати, сама жила в одній. Там вікно відчиниш і чуєш: "Іване, куди йдеш? Ходім пиво пити!" Я пішла працювати в редакцію газети "Свобода". Платили 1400 доларів на місяць, щороку платню піднімали. Через 4 місяці отримали квартиру. Записалася на курси англійської.

Руденко скучав за Україною. Англійської не знав, а учити було важко - пам'ять уже не та. Я цілий день на роботі. Йому дзвонять з Білого дому, а він нічого не розуміє.

1990-го Миколі Даниловичу повернули радянське громадянство. Коли  запросили до Києва на поетичний фестиваль "Золотий гомін", одразу погодився. Жив то по готелях, то в Будинку творчості. Його все питали, повернеться до Америки чи лишиться в Україні. Він казав: "Я б лишився, так де жити? Квартири ж нема". Раптом звільнилася трикімнатна квартира Бориса Антоненка-Давидовича в письменницькому будинку. Коли він помер, помешкання віддали якійсь єврейській сім'ї. А їм прийшов дозвіл на виїзд чи то до Ізраїлю, чи то до США. Борис Олійник домігся, щоб цю квартиру дали Руденкові.

У незалежній Україні він спочатку багато виступав. А потім втратив зір. У нього була гіпертонія і діабет. Відбулося відшарування сітківки зрячого ока. У Палаці "Україна" проходив другий з'їзд Народного руху. Він мав виступити. Але відчув, що перестає бачити, усе зливається, ніби в тумані. Думав, що через утому. Поїхав додому, відпочив - не бачить. Діти повезли його в Одесу до філатовської лікарні. Там обстежили і сказали, що вже пізно щось робити.

 

1920, 19 грудня - Микола Руденко народився в селі Юр'ївка Луганської області у родині шахтаря. З восьми років через травму у вуличній бійці не бачив на ліве око. На шахті вступив до КПРС

1939 - прийнятий на філологічний факультет Київського університету. Провчився два місяці, був призваний до війська (приховав, що незрячий на одне око). 1941-го у боях під Ленінградом тяжко поранений. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни I ступеня, шістьма медалями

1947 - збірка віршів "З походу", прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва "Радянський письменник", редактором журналу "Дніпро", секретарем парткому СПУ, був членом Київського міськкому КПУ

1974 - виключений із партії за критику марксизму та правозахисну діяльність. Через рік виключений із СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем

1976, 9 листопада - на квартирі академіка Андрія Сахарова в Москві провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської групи. У грудні в Руденка провели обшук, під час якого йому підкинули $39

1977 - засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду. Твори Руденка кваліфіковані як наклеп на радянську владу й вилучені з продажу та бібліотек СРСР

1978, 5 травня - Раїса Руденко вийшла перед бібліотеку ім. Леніна в Москві з гаслом в руках: "Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!". 1981-го її заарештували й засудили до 5 років таборів та п'яти - заслання

1987 - під тиском громадськості звільнений. Емігрував спочатку до Німеччини, потім - до США. Працював на радіостанціях "Свобода", "Голос Америки". 1988 року позбавлений радянського громадянства. 1990-го - відновлений у громадянстві, повернувся до України

1993 - за роман "Орлова балка" присуджена Державна премія ім. Шевченка. 1996-го нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня. 2000-го здобув звання Героя України

2004, 1 квітня - помер. Похований на Байковому кладовищі у Києві

Автор збірок поезії, повістей, романів, наукових праць. Член ПЕН-клубу. 1990-го обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук, США. Був тричі одружений, мав чотирьох дітей

 

"У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни ІІ групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий "контейнер" з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил".

Зі спогадів Миколи Руденка

Зараз ви читаєте новину «"Ми часто бували у Сахарових, але найбільше дружили з Григоренками"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 573
Голосування Чи можливий мир на Донбасі за "формулою Штайнмаєра" (вибори+відведення військ+амністія бойовиків+особливий статус Донбасу)?
  • Так, пора закінчувати війну любими способами
  • Ні, мир буде тільки після перемоги
  • Потрібно далі проводити переговори та залучити до них США
  • Війна в Україні закінчиться тільки після повернення Криму
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода