1. Після чергових навчань сержант нашого взводу, простий російський хлопець десь із Поволжя, який матюкався так само природно, як говорив, відзначив мої успіхи у стрільбах і сказав: "Выношу, б..., благодарность, на х...!" На що я йому відповів: "Служу, б..., Советскому Союзу, на х...!"
В армії я служив у мотопіхоті. Тоді там уже переважала середньоазіатська і кавказька молодь. Був постійний мордобій. Якось у мене трапилася сутичка з черкесом, який примикав до азербайджанського земляцтва, бо був єдиним черкесом у полку. Я його побив. Почав розмірковувати над ситуацією. Не пізніше, як сьогодні ввечері, мене битиме половина полку. Зібрав усіх слов"ян і запропонував діяти разом, як кавказці. Бійка почалася ввечері, мене підтримав лише один. Я схопив іржаву косу, став біля стіни і махав нею. Нарешті один із 15 кавказців запропонував мені бійку сам на сам. Я погодився вийти з ним за учбовий корпус і побачив там натовп азербайджанців. Спробував прорватись і втекти, але ззаду мене вдарили по голові колодою. Одразу знепритомнів. Як не дивно, мені нічого не зламали й не відбили, якщо не рахувати струсу мозку.
2. Якось сидів на лекції зі спеціальності в Київському інституті харчової промисловості. Була четверта пара. Пізня весна. Коли викладач на дошці написав тему "Економайзер", це викликало нервовий смішок аудиторії. "Чого смієтеся? - сумно мовив він. - Відтепер це буде справою вашого життя".
Ну його до біса, щоб справа мого життя так називалась, сказав я собі і втік звідти. Пішов працювати у бригаду наладчиків на заводі будівельних матеріалів.
3. В Абхазії російські війська застосовували установки залпового вогню - важкі міномети, артилерію. Уперше потрапив під мінометний обстріл неподалік від Сухумі. Відтоді вважаю, що це й авіабомбардування - найнеприємніші речі, що можуть нервувати людину в житті. Хоча до всього можна звикнути. У мене в загоні боєць ухитрявся засинати під час обстрілу.
Під мінометами я наклав повні штани і виніс враження, що в окопі важко залишатися атеїстом. Після того став по-справжньому релігійним.
Бійка почалася ввечері, мене підтримав лише один. Я схопив іржаву косу, став біля стіни і махав нею
4. У 1980-х я як лаборант археологічної експедиції приїхав у Херсонську область і побачив, як динями годують свиней. Шовковицю, вишні, яблука місцеві не вважали за фрукти й не опускалися до того, аби їх їсти. Охороняли тільки черешні й баштани, доходило іноді до жорстоких розправ. Але, як казав тренер із рукопашного бою: кращий прийом - це стометрівка за 6 секунд. Я цією порадою користувався часто, і, здебільшого, ставав переможцем.5. На Різдво 1990 року в Празі відбувся великий з"їзд католицької молоді. Приїхав дехто і з України. Мені кортіло подивитися Прагу, і я затесався поміж них. Спали ми на підлозі шкільного спортзалу. Крім нас, було ще близько сотні молодих католиків - переважно поляки, кілька бельгійців, іспанців. Настав Новий рік. Прокинувшись 1 січня, я згадав, що сьогодні - день народження Степана Бандери. Організатором нашої поїздки був здібний 18-річний шахрай, який видавав себе за священика. Я призначив його служити панахиду по Бандері, а сам зігнав на відправу всіх, хто був у школі. Вишикував їх і вимовив найдовшу промову у своєму житті англійською мовою: "Це молебень по Бандері - лідерові українських націоналістів й усіх прогресивних людей".
Усі, навіть поляки, дисципліновано відстояли 40 хвилин відправи.
6. По-справжньому закохався у свою майбутню дружину. Восени 1988 року в університеті виник антирадянський гурток "Громада". Однією з перших акцій була спроба дестабілізувати роботу військової кафедри. На пікетування з"явилася дівчина з плакатом на грудях "Не пущу чоловіка до армії". Насправді в неї не було ніякого чоловіка - їй було лише 17. Усе своє подальше життя я мав намір займатися змовами, тому подумав: мені потрібна саме така дружина. Я не помилився.
7. Коли почалися російські ракетні удари по Грозному, президент Чечні Джохар Дудаєв виходив на горішній поверх, там був зимовий сад, і починав зі своєю сім"єю обідати. Всі бачили, що президент не втік із республіки, він із народом і навіть не вважає за необхідне спуститися в бомбосховище.
8. Стати кандидатом у президенти України 2004 року був забавний жарт. Украй здивувався, що хтось проголосував за мене. Значить, у якоїсь частини населення країни все нормально з почуттям гумору.
Як кандидат у президенти вирішив особисто привітати наш миротворчий контингент в Іраку з Днем незалежності. Коли ми з Єгором, сином режисера Олександра Бенкендорфа, прилетіли в Багдад, виявилося, що за день до того для українців запровадили візовий режим. Наше посольство також не дуже хотіло нас бачити. Тоді Єгор Бенкендорф узяв моє посвідчення кандидата в президенти, підійшов до іракських прикордонників і пояснив, що перед ними - президент України, який прилетів інкогніто. Вони нас пропустили. Так я 15 хвилин був визнаним главою нашої держави.
9. У село до бабусі батьки возили мене тільки до 3 років. Вона жила в Моринцях на Черкащині - на батьківщині Тараса Шевченка. За Союзу це було зразково-показове радянське село, куди привозили канадських туристів. Єдиний спогад - чисті охайні сільські вулиці. А озимого буряка від ярового не відрізню й зараз. Дерева впізнаю тільки за плодами.
10. Прийшов до мене недавно такий собі Асул. послався на спільного знайомого, якого нібито знав по старих чеченських справах. Він відсидів 12 років у азербайджанській в"язниці, вийшов і оце втік в Україну.
Я дозволив Асулу оселитися в мене на дивані. Він п"ять разів на день робив намаз, а в проміжках опановував територію. Не минуло й двох днів, а він уже був знайомий з усіма сусідами, офіціантками китайського ресторану, продавщицями навколишніх лавок, таксистами і поштаркою. Вони йому розповідали про свої сімейні проблеми, а він їм - про іслам.
Я й не підозрював про наявність імен у всіх цих людей, а Асул вже мав їх за знайомих. Отака "первіснообщинна" комунікативність - дуже ефективний спосіб життя. Саме вона й дає можливість нашим кавказським братам виживати і знаходити поживу в чужому середовищі. Нам таке не вдається, навіть коли ми приймаємо установку - комунікувати.
Згодом з Асулом мені довелося розпрощатися. Думав лякати ним знайомих бізнесменів, видаючи його за чеченця. Але він не впорався з роллю.
Журнал "Країна" N 5(8) від 19 лютого 2010 року
Коментарі
1