Ексклюзиви
Вівторок, 13 лютого 2018 09:56

Провела на роботу чоловіка й сина. За кілька хвилин почула вибух – обоє підірвались у машині

Тетяна Бардик пережила три інсульти після обстрілів Мар'їнки

Мар'їнку почали бомбити 11 липня 2014-го. Увечері засмажили курку, наліпили пельменів – збиралися відзначати День святих Петра і Павла. Півночі не дочекалися. Сіли за стіл о 22:00. Тільки потягнулися до курки – почули вибухи, дім почав ходити ходором. Сховалися під ліжко.

Коли звуки стихли, побігли до сусіднього двоповерхового будинку, де було укриття. Взяла ікони й мішок із теплими одягом. Донька Іра з онуком Володею добігли до підвалу, а я впала. Повзла по асфальту, а зверху сипало гарячими іскрами від "Градів". Доки дісталася підвалу, халат був у дірочку.

За годину почалися дзвінки з новинами: підірвали молокозавод, вибухнув дім, загинула подруга Таня. Вона лежала у ванні, коли у квартиру влучила бомба.

  Тетяна Бардик, 61 рік, учитель. Народилася 10 квітня 1956-го в Мар’їнці Донецької області. Батько був шахтарем, мати – агрономом. Закінчила Донецький університет за спеціальністю ”радіофізика та електроніка”. Три роки працювала на заводі ”Позитрон” в Івано-Франківську.  1991-го закінчила факультет психології Слов’янського педінституту. Викладала у сільськогосподарському училищі. ”Планувала працювати психологом, але маму паралізувало. Влаштувалася у школу-інтернат поряд із нашим будинком. Вчила математики, фізики і креслення. Знання психології допомагало давати раду з учнями”.  У липні 2014-го через обстріли змушена була покинути рідне місто. Разом із донькою й онуком переїхала в Мелітополь Запорізької області. Любить співати. ”За три роки роботи на Західній Україні вивчила багато рідкісних українських пісень – на вечірній зміні дівчата постійно співали. У Мар’їнці, на своїй вулиці, навчила подруг тих пісень. Співали вечорами, коли збиралися компанією”.  Займалася альпінізмом. ”Усі ноги в шрамах. Весь Кавказ, Крим і Карпати обійшла”.  Після переїзду перенесла три інсульти. ”Спорт допоміг реабілітуватися після них. Щодня роблю по 10 вправ”. Має доньку 35-річну Ірину й онука Володимира, 5 років. Чоловік помер. На фото: Тетяна Бардик стоїть у кімнаті санаторію ”Дубрава” в місті Мелітополь Запорізької області. Тут вона живе з донькою Іриною й онуком Володимиром
Тетяна Бардик, 61 рік, учитель. Народилася 10 квітня 1956-го в Мар’їнці Донецької області. Батько був шахтарем, мати – агрономом. Закінчила Донецький університет за спеціальністю ”радіофізика та електроніка”. Три роки працювала на заводі ”Позитрон” в Івано-Франківську. 1991-го закінчила факультет психології Слов’янського педінституту. Викладала у сільськогосподарському училищі. ”Планувала працювати психологом, але маму паралізувало. Влаштувалася у школу-інтернат поряд із нашим будинком. Вчила математики, фізики і креслення. Знання психології допомагало давати раду з учнями”. У липні 2014-го через обстріли змушена була покинути рідне місто. Разом із донькою й онуком переїхала в Мелітополь Запорізької області. Любить співати. ”За три роки роботи на Західній Україні вивчила багато рідкісних українських пісень – на вечірній зміні дівчата постійно співали. У Мар’їнці, на своїй вулиці, навчила подруг тих пісень. Співали вечорами, коли збиралися компанією”. Займалася альпінізмом. ”Усі ноги в шрамах. Весь Кавказ, Крим і Карпати обійшла”. Після переїзду перенесла три інсульти. ”Спорт допоміг реабілітуватися після них. Щодня роблю по 10 вправ”. Має доньку 35-річну Ірину й онука Володимира, 5 років. Чоловік помер. На фото: Тетяна Бардик стоїть у кімнаті санаторію ”Дубрава” в місті Мелітополь Запорізької області. Тут вона живе з донькою Іриною й онуком Володимиром

Син куми зателефонував і сказав: "О третій ночі обстріл припиниться. Повторний удар буде о сьомій". У проміжку треба було втікати. Кілька годин просиділи в сирому підвалі. Під ранок Іра з Володею сіли в машину до куми. Мене до Вугледара забрав місцевий батюшка. Їхали пшеничними полями. Від бомбардувань вони вигоріли. Лише де-не-де щось чорніло. Спитала священика: "Хто це дрючків насипав у пшеницю?" Відповів: "То обвуглені трупи". У мене почалися блювотні спазми.

Із Вугледара подзвонила доньці. Її номер не відповідав. Кума теж слухавку не брала. Думала, що машина підірвалася або їх розстріляли. Сиділа на автобусній зупинці з квитком до Оленівки (селище міського типу у Волноваському районі Донеччини. – Країна). Навпроти був 9-поверховий будинок. Вирішила стрибати з нього. Іра подзвонила за хвилину. Пояснила, що натрапили на військових. Півтори години стояли в посадці з вимкненими телефонами, щоб не засікли.

На зупинці зустріла трьох колишніх учнів. Після нічної зміни у Вугледарі поверталися додому в Мар'їнку. Нічого не знали про бомбардування. Сказала їм, що шостий дім згорів. Один говорить: "Виходить, зараз прийду з роботи, а моєї хати немає?" У всіх побіліли обличчя.

У Мелітополь приїхали з чемоданчиком і дитячим візком. У поїзді забули взуття й одяг. Тут нас люди нагодували, дали одяг. Поселили в санаторії. Тіснимося втрьох в одній кімнаті вже чотири роки. Платимо 500 гривень плюс комунальні. Взимку виходить до 1800. Чекаємо на кімнату в гуртожитку.

Живемо на мою пенсію і виплати як переселенцям. На місяць маємо 2,5 тисячі гривень. Усе йде на оренду житла й ліки.

Через постійне нервове напруження у доньки почалася астма, в онука – бронхіт і шкірні захворювання. Через його недуги донька на роботу вийти не може. Я пережила три інсульти, маю ще й цукровий діабет.

Спимо на вкритому слідами від осколків матраці. Його Іра привезла з Мар'їнки. Ховалися під ним під час першого обстрілу.

Колишній чоловік доньки – родом із Севастополя. Не приїхав нас забрати. Іра з ним розлучилася.

Володі було 2 роки, коли тікали з Мар'їнки. Думали, нічого не пам'ятає. Та через рік під час грози він кинувся до вікна: "Баба, це бомби?"

До друзів у Мар'їнку телефоную через день. У хату колишньої співробітниці Наталі влучила бомба. Одна дитина померла, другій – відірвало руку на очах у бабусі. Інша знайома провела на роботу чоловіка й сина. За кілька хвилин почула вибух – обоє підірвались у машині.

На нашій вулиці – 31 будинок. 10 із них – розбиті.

Повертатися нам нікуди. Навколо Мар'їнки є 12 териконів. Звідти снайпери щодня обстрілюють місто. У будинку, який дістався мені від бабусі, побиті дах і всі вікна. Квартиру розгромило снарядом із ДНР. Нещодавно в неї заходив сусід Нестор. Розказував: "У спальні живуть граки, у залі – ворони. А горобці – на кухні оселилися. Виніс чотири відра гівна". До від'їзду зробили там євроремонт і поставили нові меблі.

Часто згадую кладовище у Мар'їнці, де поховані батьки і бабуся. Не провідувала їх уже три роки.

Якось була на дні народження у друзів доньки. За столом – гості з Києва, Санкт-Петербурга, Москви. Просили мене розповісти, що пережила. Не повірили. Думали, вигадую, аби їх полякати. У санаторії – легше. Сусіди розповідають ще страшніші речі про Луганськ, Первомайськ, Горлівку, Піски. Ми розуміємо одне одного.

Зараз ви читаєте новину «Провела на роботу чоловіка й сина. За кілька хвилин почула вибух – обоє підірвались у машині». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода