Тетяна Бардик пережила три інсульти після обстрілів Мар'їнки
Мар'їнку почали бомбити 11 липня 2014-го. Увечері засмажили курку, наліпили пельменів – збиралися відзначати День святих Петра і Павла. Півночі не дочекалися. Сіли за стіл о 22:00. Тільки потягнулися до курки – почули вибухи, дім почав ходити ходором. Сховалися під ліжко.
Коли звуки стихли, побігли до сусіднього двоповерхового будинку, де було укриття. Взяла ікони й мішок із теплими одягом. Донька Іра з онуком Володею добігли до підвалу, а я впала. Повзла по асфальту, а зверху сипало гарячими іскрами від "Градів". Доки дісталася підвалу, халат був у дірочку.
За годину почалися дзвінки з новинами: підірвали молокозавод, вибухнув дім, загинула подруга Таня. Вона лежала у ванні, коли у квартиру влучила бомба.
Син куми зателефонував і сказав: "О третій ночі обстріл припиниться. Повторний удар буде о сьомій". У проміжку треба було втікати. Кілька годин просиділи в сирому підвалі. Під ранок Іра з Володею сіли в машину до куми. Мене до Вугледара забрав місцевий батюшка. Їхали пшеничними полями. Від бомбардувань вони вигоріли. Лише де-не-де щось чорніло. Спитала священика: "Хто це дрючків насипав у пшеницю?" Відповів: "То обвуглені трупи". У мене почалися блювотні спазми.
Із Вугледара подзвонила доньці. Її номер не відповідав. Кума теж слухавку не брала. Думала, що машина підірвалася або їх розстріляли. Сиділа на автобусній зупинці з квитком до Оленівки (селище міського типу у Волноваському районі Донеччини. – Країна). Навпроти був 9-поверховий будинок. Вирішила стрибати з нього. Іра подзвонила за хвилину. Пояснила, що натрапили на військових. Півтори години стояли в посадці з вимкненими телефонами, щоб не засікли.
На зупинці зустріла трьох колишніх учнів. Після нічної зміни у Вугледарі поверталися додому в Мар'їнку. Нічого не знали про бомбардування. Сказала їм, що шостий дім згорів. Один говорить: "Виходить, зараз прийду з роботи, а моєї хати немає?" У всіх побіліли обличчя.
У Мелітополь приїхали з чемоданчиком і дитячим візком. У поїзді забули взуття й одяг. Тут нас люди нагодували, дали одяг. Поселили в санаторії. Тіснимося втрьох в одній кімнаті вже чотири роки. Платимо 500 гривень плюс комунальні. Взимку виходить до 1800. Чекаємо на кімнату в гуртожитку.
Живемо на мою пенсію і виплати як переселенцям. На місяць маємо 2,5 тисячі гривень. Усе йде на оренду житла й ліки.
Через постійне нервове напруження у доньки почалася астма, в онука – бронхіт і шкірні захворювання. Через його недуги донька на роботу вийти не може. Я пережила три інсульти, маю ще й цукровий діабет.
Спимо на вкритому слідами від осколків матраці. Його Іра привезла з Мар'їнки. Ховалися під ним під час першого обстрілу.
Колишній чоловік доньки – родом із Севастополя. Не приїхав нас забрати. Іра з ним розлучилася.
Володі було 2 роки, коли тікали з Мар'їнки. Думали, нічого не пам'ятає. Та через рік під час грози він кинувся до вікна: "Баба, це бомби?"
До друзів у Мар'їнку телефоную через день. У хату колишньої співробітниці Наталі влучила бомба. Одна дитина померла, другій – відірвало руку на очах у бабусі. Інша знайома провела на роботу чоловіка й сина. За кілька хвилин почула вибух – обоє підірвались у машині.
На нашій вулиці – 31 будинок. 10 із них – розбиті.
Повертатися нам нікуди. Навколо Мар'їнки є 12 териконів. Звідти снайпери щодня обстрілюють місто. У будинку, який дістався мені від бабусі, побиті дах і всі вікна. Квартиру розгромило снарядом із ДНР. Нещодавно в неї заходив сусід Нестор. Розказував: "У спальні живуть граки, у залі – ворони. А горобці – на кухні оселилися. Виніс чотири відра гівна". До від'їзду зробили там євроремонт і поставили нові меблі.
Часто згадую кладовище у Мар'їнці, де поховані батьки і бабуся. Не провідувала їх уже три роки.
Якось була на дні народження у друзів доньки. За столом – гості з Києва, Санкт-Петербурга, Москви. Просили мене розповісти, що пережила. Не повірили. Думали, вигадую, аби їх полякати. У санаторії – легше. Сусіди розповідають ще страшніші речі про Луганськ, Первомайськ, Горлівку, Піски. Ми розуміємо одне одного.
8 
35413
Коментарі