Дев'ять родинних речей Ярини Винницької
1. Дім
Моя бабця Марія Дучинська отримала його як компенсацію в результаті операції "Вісла". Її родина жила в Перемишлі, була дуже заможною. Прадід мав перший у місті електричний магазин: продавав лампочки "Філіпс", лагодив праски, радіо. 1939 року він саме перевозив вікна для своєї вілли на Винній горі (елітний район міста. – Країна), як почали бомбардувати Перемишль. Родину переселили, бо прадід, який був Січовим стрільцем, відмовився стати поляком. А для цього треба було лише перенести метрики з греко-католицької церкви до римо-католицького костелу. Переїхавши до Львова, вони втратили все – будинки, магазин, морги землі (міра довжини, 0,56 га. – Країна). Будинок у Львові став скромною компенсацією. У ньому раніше мешкали польські аптекарі, їх переселили до Польщі.
Бабця – вчителька німецької мови, випускниця української жіночої гімназії у Перемишлі. Нашою улюбленою розвагою був дизайн інтер'єрів, як би сказали зараз. Ми обожнювали переставляти меблі. Я років з 10 вже знала, як перебудую цю хату. А через 20 років реконструювала й отримала дім своєї мрії. Вивезла гори мотлоху й непотребу, залишила тільки знакові й красиві речі. Будинок – типовий 1930 років із якісної випаленої цегли. Робітники, які займалися реконструкцією, поламали на ній багато перфораторів. Колись по обидва боки від сіней було по кімнаті. Розширила хату вбік, вгору і вниз.
Межа Львова колись ішла по нашому городу. Сусідська хата ще стояла у місті, а за нашою вже починалося село Підголоско. Тепер це майже центр Львова – вночі чую, як відбиває годинник на ратуші. Її видно з моєї верхньої тераси. Дерев'яні балки на ній утворюють великий, чітко окреслений прямокутник, і я кажу, що то – моя плазма. Там постійно показують небо – те саме, але щоразу інше. Стіни хати – мої художні полотна. На Різдво прикрашаю їх червоними рушниками, а на Великдень вбираю у біле.
2. Психа
Бабці пощастило привезти з Польщі деякі предмети інтер'єру. Ці меблі – мігранти, свідки буремної епохи. Прості, надійні, дубові, але дуже елегантні. Одна з таких – психа, так у Галичині називають трюмо. Стоїть на другому поверсі у спальні. У ці дзеркала заглядалися як мінімум чотири покоління жінок мого роду. З такими потрійними дзеркалами юна гімназистка з Перемишля у 1930-ті мала почуватися, як німецька кіноакторка Марлен Дітріх.
3. Креденс
Купила його в антикварній крамниці львівського художника Влодка Костирка. А коли привезла додому, бабця просто оніміла від щастя – буфет виявився точнісінько таким, як був колись у її родині – там, у довоєнній Польщі. І навіть мармурова плита тріснута в тому самому місці. Тож ми вирішили, що це наш фамільний креденс, який нарешті повернувся в сім'ю. Люди тримаються за речі зі свого минулого, бо вони хоч на мить дарують можливість підключитись до того дитячого стану свідомості, коли світ ще був незнаним і сповненим див.
4. Книга оповідань Богдана Лепкого
Книжечка різдвяних оповідань Богдана Лепкого "Під ялинку" 1930-х із бібліотеки мого прадіда, Січового стрільця Дмитра Дучинського. Така література в радянський час була заборонена. Багато своєї унікальної української бібліотеки бабця спалила, бо боялася обшуків і виселення до Сибіру. На книжку Лепкого рука не піднялася – це був її улюблений автор. Заховала її під палітурку "Организация и техника торговли промышленным товаром". Вірші з цієї книжки і досі зачитуємо на Святвечір. Мрію колись перевидати її з гарними ілюстраціями.
5. Паперова ікона Богоматері
Це олеодрук (відбиток, що імітує масляний живопис. – Країна). Такі ікони ввійшли в моду 1920–1930-х й витіснили мальовані хатні. До неї молилася ще моя прабабця. Вона довго не могла мати дітей, народила мою бабусю у 35. Раптом дитина захворіла на скарлатину. Ліків не було, а організм не справлявся. Донька слабла, однокласники вже прийшли з нею попрощатися. А прабабця весь час молилася перед цією іконою і пообіцяла: якщо дитина виживе, то буде кожної середи і суботи – у богородичні дні – палити перед іконою лампадку. Дівчинка одужала, а прабабця дотрималася слова – завжди запалювала лампадку. Коли з родиною переїжджала до України, взяла й цю ікону. Вважаємо її родинною чудотворною – вона вже намолена поколіннями.
6. Давні вишиванки
На початку 1990-х, ще студентами, кинулися збирати їх по селах. Буквально зі смітників витягали: люди мили ними підлогу, витирали об них ноги, бо це вовна, яка добре вбирає воду. Вони чомусь вважали, що рукотворний одяг – це треш, не те що фабрична блузка. Місто здавалося джерелом цивілізації, а товари мас-маркету – ціннішими за ручну роботу. Ми з подругою приїздили в село, вона йшла направо, а я – наліво. Запитували людей: "А у вас є щось давнє?" Із горищ і підвалів нам зносили сорочки, які пахли сирістю. Вдома розкладали їх рукавами догори і втикали на цю красу. Їхня сакральна геометрія мене заворожує досі.
Слава Богу, українці почали цінувати свої скарби. 20–30 років тому народне мистецтво змушене було мігрувати в місто, аби вижити. Міська інтелігенція, дисиденти – знані львівські родини Горинів, Сороки, Лемиків – першими почали його збирати і в такий спосіб порятували від небуття. Порівняно з колежанками, я – бідна безприданниця. Маю зо два десятки сорочок – із Городенки, Покуття, Борщівщини, Волині й Буковини. Сорочки, як і старі рушники чи килими, – це для мене портали у вічність. Не намагаюся розшифрувати чи збагнути інтелектуально їхні візерунки. Розумом це неможливо осягнути, радше тілом – коли мороз по шкірі й відчуття, як краса рятує світ.
7. Німецькі скляні мисочки
Під час німецької окупації Польщі бабця працювала в магазині господарських товарів "Гамбург". Власники часто розраховувалися з працівниками товаром. Так у нашій родині опинилися мисочки з рожевого богемського скла. Тоді це були предмети особливої розкоші. А оскільки на Святвечір треба використовувати все найкраще, то вони одразу зайняли почесне місце на різдвяному столі. Саме з них ми їмо кутю.
8. Дерев'яні портрети Тараса Шевченка й Івана Франка
Портрети Шевченка і Франка – це маст-гев для галичан. Ці вироби десь із 1950-х. Портрети продавалися окремо, але їх завжди купували парою. Такий сімейний іконостас мала чи не кожна львівська родина: ікони, фотографії предків під рушниками і портрети Шевченка й Франка. Мас-маркет у неогуцульському стилі, але зараз вони вже мають присмак вінтажності – транслюють ледь вловимий дух своєї епохи.
9. Різьблена тареля з тризубом
Її зробив відомий майстер початку ХХ століття Микола Шкірбляк. Бабця просто кохалась у гуцульському народному мистецтві, і саме гуцульські геометричні орнаменти вважала еталоном краси. На тарелі зображені тризуби – а за таке можна було загриміти до Сибіру. Тому бабця постійно її переховувала – то у піч запхає, то десь на подвір'ї. І таки вберегла. Тепер ця тареля буде зберігатися в музеї Віктора Ющенка – ми подарували її президенту, коли завітав до нас у гості.
2 
1
Коментарі