Посвітив ліхтарем – повний підвал трупів і щури розбігаються в різні боки

У барменів "Купідона" чайові були більші за виручку закладу

Я – кіношна дитина. Мама була кінокритиком і журналісткою. З дитинства знімався в кіно. Бачив: фільм не так залежить від режисера, сценариста, актора, як від оператора. І закохався в цю професію. Після школи пішов працювати на Укркінохроніку асистентом оператора. Паралельно вступив в університет Карпенка­Карого. Коли його закінчив і мав би робити кар'єру в кіно, ця сфера розвалилася. На Укркінохроніці відключили світло, воду. Країна опинилася в безнадії.

У моїй 57-й англійській спецшколі була традиція – діти з Америки писали нам листи. Мовляв, давайте дружити, а не воювати. У мене зав'язалося листування з Коліном із Каліфорнії. Він підріс, приїхав сюди й закохався в мою однокласницю. Рік жив у Києві, поки готували документи, щоб дівчину забрати у США. Ми більшість часу проводили разом. Колін запросив мене приїхати до нього на літо й підзаробити.

 

Я майже рік працював помічником оператора в Штатах. У Києві залишилася мама. Вся її зарплата йшла на дзвінки мені. Вона хвилювалася, переглядала постійно міжнародні новини. Якось подзвонила: "Показували, як бідні у Вашингтоні в коробочках ночують. Здається, бачила там тебе". – "Мам, я живу в Каліфорнії".

Додому повернувся з пристойною копійчиною. За цей час у мене сформувався західний погляд на життя. Тут усе дивувало. За цілий день на вулиці годі зустріти людину, яка тобі посміхнулася б. Бандити, розбірки, роботи нема. У мене почалася депресія. З'явилися друзі, які допомагали пропити зароблене. Якось мама сказала: "Може б ти гроші кудись уклав? Відкрий свою справу". Я подумав про кафе в американському стилі.

Ринку нерухомості у 1990-х не було. Квартири купували за дивними схемами, обмінами. А про нежитлові приміщення не було й мови. У цей час мій класний керівник став заступником голови Старокиївського району. Він порадив, як офіційно отримати нікому не потрібний страшний підвал на Пушкінській.

Коли я вперше зайшов у приміщення, почув страшний шум. Посвітив ліхтарем – повний підвал трупів і щури розбігаються в різні боки. Я перелякався, зачинив двері. Потім подумав – не може бути цілий підвал трупів. Ще раз заглянув, а то – манекени. Їх знесли з ЦУМу, коли дерев'яні міняли на пластикові.

Для ремонту не було ні матеріалів, ні спеціалістів. На замовлення зробили більярдний стіл. По оптових ринках купували продукти для кухні й алкоголь для бару. Це нагадувало мінне поле – можна легко придбати фальсифікат.

Закладів у місті було мало – одне кооперативне кафе на Ярославовому валу й державні "гадючники". А в "Купідоні" – чистенько, культурно, обслуговує молодь, а не тітки в халатах. Першими гостями були люди з барсетками і пейджерами, підозрілі кримінальні особи. Також приходили діти мажорів, працівники Молодого театру й Театру російської драми імені Лесі Українки, архітектори, спілка яких розташована поряд. Повний вінегрет. Зріз суспільства.

Було цікаво вивчити бізнес Ізсередини. Тому я вдавав із себе працівника залу – стояв за баром, був офіціантом, кухарем, прибиральником. Мене сприймали як свого чувака, виливали душу. Тоді було багато людей із дурними грошима, що їх не мали де витратити. Були й ті, хто втікали від самотності. Часом хотів зачинитися о 23:00, а раптом заходить якийсь кооперативник, бо боїться лишатися сам. Просить замкнути двері й посидіти з ним, поговорити. Лишав великі гроші. У барменів чайові були більші, ніж виручка всього закладу.

Тоді доводилося співпрацювати з рекетом, щоб не втратити бізнесу. Я, 20-річний, не хотів іти на такий компроміс із собою. Не боявся. У будь-якій незрозумілій ситуації викликав міліцію, як зробив би у Штатах. Тут у людей уявлення не було, що так можна. З появою на порозі рекетирів кооперативник млів і виносив гроші.

Бандити наїжджали з питаннями: від кого ти працюєш, хто хазяїн? Відповідав: "Він – страшна людина, краще вам не знати". Одне угруповання хотіло відібрати заклад. Щоразу, коли вони наїжджали, я викликав міліцію. Їх це бісило. Якось від безсилля і злоби залили вхід бетонним розчином (вхід у "Купідон" розташований внизу – під сходами в підвал. – Країна). Дерев'яні двері від ваги вигнулися пузом. Поки бетон був сирий, ми могли б вичистити його. Але міліціонери, видно, працювали в одній упряжці з бандитами. Сказали не чіпати, бо не буде доказу. Почекали, доки задубіє, і повідомили: тепер прибирайте, тут немає криміналу.

Півроку ми віддирали бетон. Це був міцний розчин синього кольору. Він наробив такого розголосу, що люди приходили ще рік подивитися, що ж тут було. Питали: "І весь підвал був залитий? І людей у бетон закатали?" З усім погоджувався. Цей міф притягнув стільки клієнтів, що виторг швидко перекрив очищення сходів.

Бетон став початком переформатування "Купідона" на зразок львівських кнайп. Уся тогочасна творча молодь їздила по натхнення у Львів. Тоді там тільки з'явилося арт-кафе й галерея "Дзиґа". У той же період я потрапив у Франкфурт-на-Майні на бієнале сучасного мистецтва Manifesta. У мене був культурний шок. Сподобався проект про поховання рояля – інструмент помер, із нього зробили гіпсові відбитки й урочисто винесли на вулицю. Автором перформенсу був якийсь Кауфман. Я подумав: які ж німці талановиті. Повернувся сумний, що в нас такого нема. Прийшов до "Купідона", де сидів Юрко Покальчук. Кажу: "Бачив роботу одного німецького художника. Де б такого знайти, щоб із нашого закладу зробив мистецький об'єкт?" – "А хто це такий?" – "Кауфман якись". – "Ти йоб..ся? Кафік – співзасновник "Дзиґи". Завтра їду у Львів, познайомлю вас".

Директор "Дзиґи" Маркіян Іващишин довго не відпускав Влодка Кауфмана. Вони були емоційно прив'язані один до одного, як сіамські близнюки. Та ми з Влодком потоваришували. Він приїхав до Києва. Зніс кічовий американський дизайн і почав робити новий "Купідон". Історія затягнулася на півтора року. Всю оздобу стін він зробив своїми руками – розписи, ліпнину, колони. Здається, це найбільший його мистецький об'єкт.

 

Після оновлення "Купідона" 90 відсотків гостей зникли. Урбаністична молодь любить прямі форми, зрозумілі кольори. Тим більше почали з'являтися інші заклади. Протягом року ми набували нових завсідників. До нас спустилися творчі люди. Раніше вони тусили по знаменитих сусідніх гастрономах. Там наливали горілку, варили сардельки, ляпали їх із гірчицею на надщерблені тарілки. Каву наливали в горнятка зі спеціально відбитими вушками, щоб нікому не кортіло вкрасти. У 2000-х поновилися рейдерські атаки. Гастрономи відібрали й закрили.

Оновлений "Купідон" відкрився перед початком помаранчевої революції. З першими протестами за наказом згори заклади в центрі закрили. Мовляв, на Майдані хулігани, матимете неприємності. Ми працювали цілодобово. Допомагали наметовому містечку, в нас харчувалися й ночували. Під час Революції гідності в "Купідоні" було чорно від людей, прокопчених горілими шинами. Частина влади часів Порошенка – міністри й депутати – теж пройшли наш заклад.

У письменника Юрія Покальчука в "Купідоні" був "офіс". 2000-го він почав працювати в розташованій поряд Раді, в комітеті з питань телерадіомовлення. У бюрократичній обстановці йому було некомфортно. Одного разу влетів до нас і з першої зустрічі мене підкорив. Ми зразу повісили на стіну його портрет. Юрко, наче вихор, затягував у свою орбіту людей, які навіть не уявляли, що мають творче начало.

Коли Покальчук звільнився з Ради, я запропонував йому стати арт-директором закладу. Тут проводили перші книжкові презентації, на які приходили по 300 людей. Це був шок, бо вся сучасна українська література тоді поміщалася в маленькому приміщенні, де в нас працювала книгарня. Увесь сучасний український рок побував у "Купідоні". Ми мали з цим клопоти. Наш будинок раніше був заселений радянською номенклатурою. На їхніх онуках і правнуках природа відпочила. Вони агресивні і вважають, що їм усі щось винні. Постійно скаржилися на музику та шум.

Перед відходом Юрка 2008 року ми не знали, що з ним відбувається. Казав, ніби не дуже добре почувається. Раптом почав поспішати все зробити. Я трохи злостився, бо не розумів, куди так гнати. Він піклувався про дитячі колонії, видавав журнал із творами засуджених підлітків. Витягнув звідти талановитого хлопця, який писав вірші. Після його звільнення ми сиділи втрьох – і я пообіцяв, що відвезу їх незабаром у Ялту до моря. Через два дні Юрка не стало.

Після Покальчука неформальним арт-директором "Купідона" став письменник Олександр Ірванець. Йому тут так сподобалося, що на третій день приніс портрет себе 20-річного. Повісив на гвіздочок і "оселився" в "Купідоні". Юрко умів знаходити спільну мову з усіма. Ірванець – прекрасно-суб'єктивний, правдолюб, ніколи не промовчить. Через несприйняття його гострих оцінок дехто перестав ходити сюди. Кілька років щосуботи, о 13:00, Сашко проводить "Першу каву". Запрошує поетів читати свої вірші. Їх безкоштовно пригощають еспресо. Найкращому дають місячний запас кави.

У "Купідоні" "жив" поет Ігор Римарук. Якось казав мені: "Федоре, я прогуляв у вас усю свою Шевченківську премію". До нього сюди постійно заходили люди, щось просили, і він допомагав усім – грошима, порадами. Якось Римарук випивав з Іваном Драчем. Дістав фотоапарат і зробив знімок. Вони казали: "Та ще встигнеш нас сфотографувати". А в мене було відчуття, що не встигну. Римарук рано відійшов – у 50 років його у Львові збила автівка.

Одного разу забігли в "Купідон" ховатися після акції дів­чата з FEMEN – голі, босі. Відвів їх убік, попросив розказати, що це таке. Мені сподобалися їхні ідеї. Запросив їх тут збиратися – готувати акції, малювати плакати. Коли їх стали переслідувати спецслужби, втікали через задній двір. На нас постійно наїжджали "люди в штатском" за те, що вони в нас збираються. Часом був повний "Купідон" топтунів, які стежили за дівчатами. Якось ті сиділи у віночках і бойовій розмальовці на нашому літньому майданчику. Повз нього проїжджав міліцейський генерал. Після цього нам два роки не давали ставити на тротуарі столики.

У 1990-х ми тусили з голлівудською зіркою Євгеном Гудзем (народився 1972-го в Боярці на Київщині. – Країна), лідером гурту Gogol Bordello. З переїздом до Америки він швидко потрапив у руки правильних продюсерів. Знявся у фільмі Мадонни "Бруд та мудрість" та "І все освітилося" з Елайджою Вудом. Став для нас недосяжним. Однак, коли приїжджав у Київ, завжди робив купідонівські квартирники. Ми закривали заклад, і вся тусовка до ранку слухала його музику. Телефон обривали дзвінки "громадськості", з одного боку стукала міліція, з другого – сусіди.

Якось я поїхав на стажування в Америку за програмою USAID. Вивчав, як працюють книгарні та мистецькі клуби. Мене приймала місцева родина. Хотіли приємно вразити. Коли прийшов до них додому, включили Gogol Bordello. Дістав мобільний і подзвонив Жені: "У тебе в цій дупі світу є фани. Поговори з ними". Він став балакати до них своїм неповторним акцентом. Вони в шоці. Зруйнував одночасно два міфи – про Гудзя як небожителя і про українців, котрих треба навчити в туалеті за собою зливати.

×