"Порошенко сказав, що будемо жити по-новому. Я думав, по-новому в Глухові. А воно – по-новому в Польщі"

Як живе Глухів – місто за 10 кілометрів від кордону з Росією

– Ехать надо, но за малую страшновато. Ей 13. Уже пацаны смотрят. На маму и бабушку как оставить? Ей уроки учить, а она начнет с девками соседскими на свиданки бегать в бар, – жінка, на вигляд років 35, у спортивному костюмі, з дорожньою сумкою займає місце чоловікові в автобусі.

Із райцентру Шостка той їде в обласний центр Суми – через Глухів. Частина пасажирів пересіли з потяга Київ – Шостка. Так до Глухова дістаються зі столиці.

З вокзалу автобус бере пасажирів лише на вільні місця. За рогом запускає стоя­чих. За кілька зупинок їх набивається стільки, що немає де стати.

– Не переживай. Три месяца сбегут, как вода. А потом посмотрим. Может, в Питер, – відповідає чоловік.

Він років на п'ять старший за супутницю. На шиї виблискує срібний ланцюжок. Пара виходить у передмісті Глухова.

Глухів – місто обласного значення на півночі Сумської області. Тут живуть близько 36 тис. людей. Діють шість дитсадків і сім шкіл. Є педагогічний університет, при ньому – коледж. Також є медичне училище, ­професійно- технічне, аграрний коледж. Багато молоді працюють у Росії й Польщі. До РФ – близько 10 км.

 

2015 року на виборах міського голови переміг Мішель Терещенко, нащадок роду підприємців та меценатів. До Глухова переїхав із Франції, понад 10 років мав тут бізнес. Напередодні виборів президент Петро Порошенко вручив йому паспорт громадянина України.

Нині фракція БПП у міській раді в опозиції до мера. Вони об'єдналися з "укропівцями" і "Волею народу", яку очолює колишній міський голова Юрій Бурлака. Під час голосувань до них приєднуються депутати від Партії простих людей. Без більшості у раді голова не може ухвалювати ключових рішень.

Місто живе за минулорічним бюджетом. Чотири місяці депутати не можуть проголосувати за новий.

Автовокзал – майже в центрі міста. Одразу за платформами – збудована у XVII ст. Миколаївська церква.

Неподалік, на вул. Ціолковського, 36-річний Андрій Гадецький має магазин шкарпеток "Велика панчоха".

– Начал заниматься бизнесом в 2004 году. Торговал зерном, потом – продуктами. В Харькове работал на фирме, которая продавала вагонку и металлоконструкции. Она закрылась. Тут мама торговала носками. Я попытался в Харькове открыть магазин. Дело не пошло, – Андрій широко усміхається. З ноутбука у крамниці на всю гучність грає гурт "Океан Ельзи". – Летом 2014 года построил здесь киоск. Прежде одна женщина заходила в магазин в среднем каждые две недели и покупала себе колготки, мужу и детям – носки. Сейчас бывает раз в месяц и берет кому-то одному. Люди донашивают, что есть.

Жінка, на вигляд років 25, купує дві пари шкарпеток по 15 грн.

– Что за три года власти могут изменить в бедной стране? Украинцам надо меняться, тогда и власть изменится. Начинать с себя: работаешь – плати налоги, – прощається Андрій.

У Інституті луб'яних культур у Глухові 20 років тому вивели ненаркотичні коноплі. Для вирощування їх можна купити лише тут.

На першому поверсі – експозиція сучасного коноплярства і льонарства. Показують, що можна зробити з цих рослин.

– 2012 року Кабмін дозволив господарствам не ставити охорону на поля з коноплями. Це був великий крок уперед. Бо раніше на це йшло багато грошей. А після такого рішення господарства активізувалися, – каже Ірина Трегубенко, 47 років, працівниця інституту. – До 2010-го посівні площі були у межах 3 тисяч гектарів на країну. А зараз – у 30 разів більше.

Два підприємства виробляють із конопель одяг, взуття, постіль. Такому взуттю – немає зносу. Коноплі не бояться вологи. Колеги носять черевики по років п'ять.

У міській раді немає охорони. Зайти до будь-кого з чиновників може кожен охочий.

63-річний Мішель Терещенко зустрічає у приймальні.

– Сьогодні наш юрист приїхав із Сум. Йому сказали, що в поліції і прокуратурі є інструкції діяти проти Мішеля. Звідки вони могли отримати ці вказівки? Генпрокурор не може таке робити без згоди президента, – говорить Мішель Петрович. Деякі слова та речення каже російською.

У невеликому кабінеті меблі – трохи потерті. На стіні висить портрет прадіда – Ніколи Терещенка. Рік до цього на тому місці був портрет президента.

– У нас перевиконання бюджету. Але по факту – фінансового документа нема. Чотири місяці депутати блокують роботу. Опоненти не хочуть мирно вийти з політичного конфлікту. З перших хвилин роботи вони почали провокації. А зараз це – смертельне протистояння.

Помічниця заносить папери на підпис. Мер перечитує.

 

– З міста багато людей їдуть за кордон. Найбільше – у Польщу. Порошенко сказав, що будемо жити по-новому. Я думав, по-новому в Глухові. А воно – по-новому в Польщі.

У парку в центрі міста чоловік у потертій куртці порпається у смітнику з паперовими стаканами. З одного випиває залишок кави. Говорити не хоче.

60-річна Віра Воробйова гуляє з онукою 6-річною Марійкою. Дівчинка тримає булочку.

– Я розумію українську. Але говорю не так добре, – каже Віра Михайлівна і переходить на російську. – Терещенко за три года не может переделать Глухов. Но дороги делает, садики детские перестроили, перекрыли крыши, утеплили. Тротуарные дорожки положили.

Жінка сідає на лавку.

– У меня мизерная пенсия. Говорят, в Киеве можно заплатить кому-то тысячу гривен, чтобы пересчитали. Имею 38 лет стажа – мастером на заводе, диспетчером на газовом хозяйстве. Гройсман говорит: "Не волнуйтесь, повышение квартплаты вас не касается". С 1600 гривен 700 отдаю за коммунальные услуги. Пенсии хватает на две недели. Спасает картошка своя. Наваришь ее, селедину купишь – и день прошел. Помогают дети. Если бы не они, не выжила бы. Имею двух внуков. Дочь им сказала: "У бабушки ничего не просить".

Выборы скоро. За кого голосовать – не знаю, – продовжує Віра Михайлівна. – Кто станет главным конкурентом Порошенко – не ясно. Предыдущий мэр многое обещал и ничего не сделал. Так же и президент. Думаю, главу государства должны избирать в Верховной Раде.

Наши люди жалуются: "Терещенко Ленина убрал". Так что? Ленин памятники сносил. Теперь его убирают. Может, если бы его тело похоронили, то в России ситуация изменилась бы.

Увечері молодь п'є пиво під шатром у центральному парку. Кілька пар сидять на лавках.

– Все едут за бугор. Кто хочет заработать – в Россию, кто мир посмотреть – в Польшу, – каже чоловік років 35. Гуляє з дружиною і сином. Хлопчик катається на гойдалці. Пара робить селфі. – Хорошо забаратывают дальнобойщики. Едут на полгода. А полгода – тут. Работу там искать надо по сарафанному радио.

Здалеку чути, як жінки співають "Чорнобривців насіяла мати".

– Є один ліс за Глуховом. І той загадили й випилюють. Чи спеціально вирізають, щоб ми не мали чим дихати? – каже 68-річна Любов Лукашук на запитання, яку проблему вважає найбільшою у місті.

Вона з Валентиною Ковган, 52 роки, і Валентиною Капелько, 54 роки, йдуть із репетиції вокального ансамблю в будинку культури.

– Може, мер і хотів би щось зробити, але йому не дадуть. Їм хоч щось у колеса поставити, аби не їхало, – продовжує Любов Миколаївна. Жінки схвально кивають головами. – Революція нічого не змінила. Ті, що при владі, ніколи людям не дадуть нормального життя. Ви за кого голосуватимете на виборах президента? За Юлю? Ми вже її бачили. За Порошенка? Ні. Нема за кого.

Їсти з магазинів страшно, від хімії померти можна. Всі овочі вирощую на дачі. М'ясо купую на базарі у знайомої. Каже, коли хороше, а коли брати не треба. Бо возять із Польщі. Воно слизьке, ніби тягнеться за рукою. Хочете хороше м'ясо – спробуйте сало. Якщо воно, як мило, таке буде і м'ясо.

Депутата міської ради Віктора Заїку, 60 років, зустрічаємо біля пам'ятника Тарасові Шевченку в центрі міста в пед­університеті. Він викладає історію.

– У міській раді зараз нема більшості. А була, – Віктор Володимирович входить у частину депутатського корпусу, що підтримує мера. – Їхня команда попрацювала – кого залякали, кого підсадили на гроші. Треба адекватна більшість або втручання президента. Опоненти ухвалили бюджет у коридорі (1 березня опозицій­ні до мера депутати трьох фракцій міської ради оголосили позачергову сесію. Вимагали в бюджеті урізати премії чиновникам, а зекономлені кошти виділити на зарплати вчителям і лікарям. Їм не відкрили залу засідань. Тому документ ухвалили 18 голосами у коридорі на сходах. – Країна). Подали в суд з вимогою визнати той бюджет, тепер справа зависла. Ми казали: "Давайте зберемося, проголосуємо". Мішель був згоден підписати. Вони – ні. Головна претензія: не треба давати премій апарату. Але раз на три роки це зробити можна.

Йдемо у парк. На кожній лавці – табличка з прізвищем того, хто її встановив, і дата.

– Тут був фортечний мур – тепер паркова доріжка. А он там порожнє місце – при фашистах була шибениця. У дитинстві батько мене завжди стороною обводив, – каже Віктор Володимирович дорогою. – Думали, що адмінреформа зробить Глухів одним із шести адміністративних центрів області. Але питання не вирішується. Суми працюють проти нас.

Склали програму наприкінці 2015 року. Мішель Петрович відвіз її Порошенкові. Зачитав привселюдно. Президент сказав "харашо". І все на тому.

Нам треба навести порядок із попередньою владою – все підняти й показати, де були приписки, де було розкрадання. Але правоохоронці мовчать. Мішель їздить по судах – їх до 30: у Глухові, в Сумах, Харкові. Бурлака сказав зразу: "Ми Терещенку працювати не дамо".

З точки зору українських істориків, Глухів – центр русифікації України. Тут приймалися рішення про наступ на українство (1669 року на Глухівській раді підписали "статті", що обмежували державні права України московським урядом. – Країна). Зараз остання барикада проти русифікації – університет. Якщо його закриють – усе. 1974-го, коли я закінчував школу, російськомовна була одна. За п'ять років – усі стали такі. Зараз усі – українські. Але спілкуються більшість людей російською.

У піцерії "Юність" чоловік років 25 замовляє піцу. Заклад відкрили 2017‑го в підвалі історичного будинку. Усі меблі – з дерева. В кутку у великій мурованій печі палахкотять дрова.

– Долго ездили на выставки. Думали, какую печь делать. Решили на дровах ставить. Общались с италь­янцами, немцами. Говорят: "Европа перешла на выпекание пиццы на дровах. Туда, где электрические печи, ходит меньше людей". Плюс, у нас свое столярное производство, – говорить власник закладу Сергій Буйков, 55 років. – Нашли печника. Заказали из Италии камень. Сделали. Месяц ели пиццу сами – тестировали. Попытались запустить на итальянской муке – очень дорого. Едва подобрали украинскую. Итальянец три дня мял 10 видов нашей муки. Выбрал.

Все оборудование – импортное. Наши – столы, стулья, окна, балки, люстры. Все сделали на своей столярке и в металлоцеху. На этих деревянных стульях можно несколько часов просидеть и будет комфортно. Их раз 10 переделывали, улучшали.

2 часа в день в соцсетях транслируем, как печется пицца. Позже будет доставка.

Месяца три зазывали клиентов. Сейчас более-менее стабильно. Но утром привлечь людей не можем. Хотя и купили кофейный аппарат за 5 тысяч евро.

У нас работает около 80 человек. По 1700 гривен за каждого надо заплатить налоги. После повышения минимальной зарплаты до 3700, у меня за год доходов практически нет. Сейчас 10:00. На смене 11 человек. Печь горит, дрова идут. А из клиентов, кроме нас, – один парень.

Колишній мер 47-річний Юрій Бурлака під'їжджає до центрального парку чорним Ssang Yong. Фотографуватися відмовляється.

– Он нужен, тот бюджет? Все резко специалистами стали. А назовите основные цифры бюджета? Они не знают, с какой стороны его читать, – каже Буркала.

Він був мером Глухова п'ять років. На виборах 2015-го програв Терещенку. Очолює фракцію "Воля народу" у міській раді.

– Мы приняли бюджет 1 марта на лестнице горисполкома. Если нет зарплат у врачей и учителей, не может быть премий у руководства города. Я за пять лет не получил ни копейки премии. В 2014-м снимал даже надбавки. Потому что началась война и бюджеты были минимальные.

Говорю: "300 тысяч снимаем премиальных с исполкома и переставляем их на приобретение жилья для врачей, которые бегут за границу". Они: "Нет". И началось это шоу. Я сказал, что участвовать в нем не буду.

На въезде в Глухов, город партизанской славы, перед 9 мая прицепили портрет Степана Бандеры. Я здесь больше и дня мэром быть не хочу, – каже. – У Терещенко нет достижений. С политической точки зрения, его задача – набить рейтинги и выйти на всеукраинский уровень, депутатский. Но воюя с нами, он опускает свой рейтинг. И я свой опускаю. Но я это делаю специально. А он борется с привидениями.

Еще год назад я переживал из-за ям на дорогах. Волновал этот беспорядок. Сейчас мне фиолетово. На этой машине мне ямки не страшны.

В прошлом году ездил к брату в Туапсе (місто у Краснодарському краї Росії. – Країна). Исколесил Воронежскую, Белгородскую, Курскую, Ростовскую области и Краснодарский край. Мы от них отстали лет на 30, и уже не догоним.

Люди делятся на хохлов и украинцев. Украинец – это законопослушный трудяга с ценностями семьи. А хохол сам не работает, завидует, делает гадости. Считал, что у нас больше украинцев. Оказалось – наоборот.

Имею квартиру в Киеве. Купил ее еще до мэрии. Сдаю в аренду. Денег хватает. На лыжи с семьей ездим в Словакию. Там ненамного дешевле, чем в Буковеле, но инфраструктура налажена. И к памятникам Великой Отечественной войны там относятся с уважением.

– Корову раніше тримали. Тепер сил немає. Виживаємо за рахунок городу, – 77-річний Петро ­Петренко торгує саджанцями ягід на ринку неподалік автовокзалу. Кущик полуниці продає за 2 грн, малини – за 10 грн. – Ціну тут не загилиш. І за ці гроші не дуже беруть.

В одній з яток продають насіння. Серед цибулі є сорт Донецька золотиста. Пачку чорнушки віддають за 3 грн. У сусідніх рядах торгують домашніми продуктами.

– Раніше багато хто міг купити трилітрову банку меду. Люди замовляли. Останні три роки такого майже нема. Збідніли, – говорить Ольга Михайлівна. Півлітра липового меду на її прилавку коштує 45 грн.

На виході з ринку 29-річний Віктор Рачилов продає сухофрукти.

– Здесь я до обеда. А потом нанимаюсь еще где нужны люди. Думаю ехать в Чехию на завод по сборке запчастей. Работать по профессии. Доучиваюсь в нашем колледже.

На площі з велосипеда продає пресу і сувеніри 45-річний Микола Сазонов. Біля нього збираються люди. Місцеві газети – по 5 грн. Магнітики із зображенням Глухова – від 25 грн.

– Делаю на заказ сувениры. Все – из спичек, – каже. – На хлеб хватает. У Facebook у меня много друзей. Пишут из Донецка. Одна замуж просилась.

– Зайдіть на сайти знайомств. Там 30 процентів – із Луганська й Донецька. Від хорошої жизні дівчата так не пруть, – підходить 57-річний Геннадій Щекатулін. – Женити тебе треба, – сміється до Миколи.

22-річна Анастасія Чорнобай купує ріжок морозива. Навчається на філолога в місцевому університеті.

– Глухов не дает достаточно возможностей, – каже. – Почти вся молодежь едет в Сумы или за границу. Я была в Польше и Чехии. Работала по 12 часов на заводе Škoda. После учебы снова туда поеду.

Воїн-атовець, років 30, купує млинці у фастфуді поблизу вокзалу. Бере квиток до Шостки за посвідченям учасника бойових дій. Ще один військовий чекає на автобус до кот­ро­гось із сіл. На грудях – дві медалі. Дівчата на лавці тримають пакети з фото російської моделі Наталії Водянової.

– Їж, Біляш. Коли ще тебе погодують, – боєць ділиться із бродячим собакою. Той лащиться.

×