30 тонн допомоги воїнам у зону АТО доправив підприємець і волонтер Ігор Булгаков
Доповідаю: обслуговуємо Луганський прикордонний загін. Колишній співслуживець дав телефон частини. Погранців тоді сепари вибили зі Свердловська на Луганщині. Згоріло все – форма, все. А ми уже створили громадську організацію "Миротворці України", на чолі з Максом Алексєєвим. Ну, бере слухавку командир: "Драстє". Кажу: я – такий то, Київське вище загальновійськове командне училище (російською – КВОКУ. – "Країна"). Він: "Оп-па! І я – Київське ВОКУ". Я далі – і кадєтку київську закінчив. "І я київську кадєтку!" Я зразу: "Братан, шо нада?" Він: "Усе!"
Закупили вантаж частково на власні кошти, частково люди допомогли, прочитавши оголошення на нашій сторінці у Facebook. Консервів понавозили, консервації, води, бо літо, спека. Завантажили дві машини. Я позиченим бусом і Алексєєв "пиріжком" Renault Kangoo рвонули на нове місце розташування. Від Луганська це 50 з чимось кілометрів, від російського кордону – 27. Довезли, слава Богу. Записали, що ще треба. Почалася робота.
Командира загону, підполковника Сергія Дайнеку, поранило. Підрив на фугасі. Через два тижні, блін, – іще. Одержав шість осколків! Один – за сантиметр над ниркою. Вертушкою забрали в госпіталь, той осколок через живіт вийняли. А чувак мені уже, як брат. Це була десь третя ходка. Ну, новий командир, Олежка, старший лейтенант – теж дуже непоганий. Думали з ним над картами – як, шо, куди? Була імовірність прориву кордону. Але все зробили. 1,5 тисячі чоловік, навіть без важкого озброєння, можуть щось зробити.
Із Рівненщини перегнали кілька автомобілів Nissan Serena. Тому що у прикордонників попалили всі УАЗи, БТР підірвався. Олежка, старший лейтенант, дзвонить, сльози в голосі: "Дядь Ігор, шо робити? Ми з ним сиділи до трьох ночі, бесідували. А сьогодні я його в морг заніс". Кажу: синок, тримайся. Я сам 1986-го, в Гераті, коли вперше потрапив під обстріл, забув усе, чого у військовому училищі вчили.
Ця війна страшніша, ніж у Афганістані. Навіть спецназівці кажуть, що такого там не було. На мій погляд, серйозні бойові дії були в Югославії. В Іраку нас обстрілювали 120-міліметровими мінами – це страшно. В Африці просте випалювання патронів, у білий світ. Не вміють воювати. Головне – масовість, побільше куль. Під "Градом" побувати, як в АТО, – це зовсім інше. Пацани казали, трохи не обпісюєшся, вибачте.
Дехто їздить в АТО, як на екскурсію. А волонтер має виконувати свою місію. Нєфіг бути морокою командиру! Хтось із бійців, бува, підкине: "А слабо ніч провести під обстрілом?" – "Нє, не слабо!" А не дай Бог, уб'є – що командиру в прокуратурі пояснювати? Доведи "контріку" (контррозвіднику. – "Країна"), що волонтер робив на позиціях? Тому – поміг, поцілувався в десна і звалив нафіг. Нічого заважати виконувати бойову задачу. Я навіть не фотографуюся. Навіщо на себе ярмо героїчне вішати?
Найпечальніше – везти мішки під "двохсоті". А найбільш вражає, коли бабуся передає банку огірків, якийсь вузлик. Аж серце – отак от… Заможні теж багато роблять. Олексій Прудеус має агропромислове господарство на Білоцерківщині. Закупив кілька автомобілів Opel Frontera, бронює їх у власних кузнях. Один ми залишили для командира, щоб ще раз не підірвався. Допоміг із приладами нічного бачення. Будівельна компанія "Олд Інжинірінг" теж пристойно підтримує.
На складах в Озерному на Житомирщині – 1400 одиниць техніки. У Рівненській області – неймовірна кількість. Держава не ворушиться. Виділіть по 10 одиниць техніки на кожний підрозділ, і все трохи зміниться. Як чоловік Тані Чорновол загинув? Постріл у пах. БМП, яка йшла попереду, заглухла. Він кров'ю стік. Був при свідомості, але не зміг собі першу медичну допомогу надати. Фал не було, які використовуються в зоні обстрілу. Фалу кинув – витягли. А він кинувся допомагати чуваку, вже "двохсотому". 70 відсотків втрат – через непрофесіоналізм. Ще – порушення елементарних норм безпеки.
В Іловайську рускіє давали слово офіцера. Тьху! По своїх же плєнних влупили – знищили і наших, і своїх. Нема вже між нами ніякого офіцерського братства! Валєра Травкін – генерал, який поставляє сепарам техніку з Ростовської області. Гнида, мля. Наші всі плюються. Він у сусідній 7-й роті, сука, вчився. Був же нормальний чоловік. А тепер? Тварі! Це ж бісівщина, мля, щоб брат на брата пішов. І в який момент… На тобі, мля, у спину! Вибачайте за французьку.
Дружині зізнався після четвертої поїздки. Хоча вона здогадувалася. Вона ж бачить маршрут – Харків, Харків… А який нахєр Харків? Але реагує нормально. Я зарплату одержав – Олена знає, що частина грошей пішла на армію. От за сина – переживає. Аж схудла. Та й мене, дурака, діждатися з усіх цих війн – теж кусок роботи.
Їдемо беззбройні. Єдине, на панелі – бронежилет про всяк випадок. Деергешки (ДРГ – диверсійно-розвідувальна група. – "Країна") ходять по лісах. Рятує тільки швидкість. А дороги там – яма на ямі. Спеціально за 11 тисяч доларів купив Nissan пікап. Можна півтори тонни в кузов кинути. Пру зі швидкістю під 110. Погранці багато диверсійних груп вибили. А от росіян, які фугаси ставлять, – не можуть. Вправно працюють, козли. Вичисляють командний склад. Із засідки чотирьох офіцерів знищили недавно. Серед них – підполковника, який нашого командира Дейнеку врятував, коли фугас вибухнув.
500 бушлатів пошили. За свої бабки. Борюся з управлінням Держприкордонслужби, щоб оплатили рахунки. Бо в нас гроші заморожені. Ціна бушлата – 320 гривень. Рєбята, де ви таку ціну візьмете? Але бюрократія страшна. Задовбує похлєще сепарів. Посольство США передає постійно допомогу тим же погранцям. От, прийшло 800 комплектів форми на склад. Скільки в загін потрапило? Нуль. Поїду розбиратися.
ДАІ не чіпає. Навіть на Nissan, який переганяв із Рівного, номер подарували. Кажуть: "Заїдьте зараз у МРЕВ (міжрайонний реєстраційно-екзаменаційний відділ ДАІ. – "Країна"), скажете, що ви – з АТО. Номер машини буде збігатися з номером вашого телефону". Заїжджаю – номер чекає. 15 хвилин – усе оформили. Вперше від "дайців" таке бачу. В дорозі теж дуже добре ставляться.
Уже дев'ять ходок зроблено. Тонн 30 перевіз. У дорогу беру ще одного водія. Шлях туди й назад займає трохи більше доби, 1700 кілометрів. Все в Божій милості. Ходжу до церкви. До речі, у Суворівському училищі, де служить отець В'ячеслав, з яким у тому ж училищі училися. Він дітей моїх вінчав – і сина, і доньку. Хрестив онучку. Мені ж майже полтиш.
3 
1
Коментарі