Середа, 25 березня 2020 17:37

Похорон відслужив у воронці від міни, де воїн загинув

На передовій у капеланів питають, чи можна вбивати

Як усі радянські хлопці, мріяв бути суворовцем. Та після школи вступив до Івановського аграрного інституту в Росії. Вибір був прагматичний – працівники сільського господарства на той час були добре забезпечені. Повчився недовго, бо місто наганяло нудьгу. Усе нерідне, далеке, відчував безвихідь. Через два місяці забрав документи й повернувся додому. Працював різноробом у бригаді, механіком на кагатах.

Перед армією приїхав у Київ до родича. Він познайомив мене з молоддю гурту "Гомін", показав церкву Івана Богослова на території тоді ще зруйнованого Михайлівського Золотоверхого монастиря. Дав почитати книжку Миколи Аркаса "Історія України". Для мене, сільського совєтського хлопця, комсомольця, атеїста, це стало відкриттям. Читав усю ніч. Сльози душили від усвідомлення, що була і є справжня Україна, яку від мене приховували.

Служив у Благовіщенську Амурської області Росії командиром танка. Заводити його при 40-градусному морозі було випробуванням. Пальці примерзали до металу, холод проймав до шлунка. Дідовщина була страшною. Існували земляцтва, переважно вихідців із Середньої Азії. І коли їх 70, а нас, слов'ян, – 15, було кепсько. Українці, росіяни й білоруси не хотіли діяти спільно, на відміну від азійців.

  Дмитро КАРАН, 49 років, військовий капелан. Народився 17 жовтня 1970-го в селі Грузьке Макарівського району Київської області в сім’ї вчителів. Закінчив Немішаєвський радгосп- технікум за спеціальністю ”ветеринар- радіолог”, Київську духовну семінарію, Київську духовну академію та історичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук. Працював менеджером. На священника висвятився 2010 року. Був заступником голови комітету зв’язків зі Збройними силами та силовими структурами Української автокефальної православної церкви. Нині – заступник голови Синодального управління військового духовенства Православної церкви України по роботі з волонтерами, ветеранами та їхніми сім’ями. 12 лютого став учасником сходження на Говерлу ”Військовий похід загартованих війною”. ”Найважчими були останні 750 метрів. Заметіль, обмежена видимість. Ризикували потрапити на снігові карнизи над прірвою. На вершині – снігова каша, швидкість вітру 30 метрів на секунду. Там ми молилися про перемогу української армії, цілісність і мир в ­Україні. Хотіли показати, що з Божою поміччю і незламним духом ми непереможні”. Дружина 44-річна Ірина – бухгалтер. Виховують сина 16-річного Володимира Любить гречану кашу і квашену капусту. Останній переглянутий фільм – ”Наші котики”. ”Сподобався. Правдиво відтворено і спілкування між військовими, і неузгодженість наказів, і солдатський гумор”
Дмитро КАРАН, 49 років, військовий капелан. Народився 17 жовтня 1970-го в селі Грузьке Макарівського району Київської області в сім’ї вчителів. Закінчив Немішаєвський радгосп- технікум за спеціальністю ”ветеринар- радіолог”, Київську духовну семінарію, Київську духовну академію та історичний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук. Працював менеджером. На священника висвятився 2010 року. Був заступником голови комітету зв’язків зі Збройними силами та силовими структурами Української автокефальної православної церкви. Нині – заступник голови Синодального управління військового духовенства Православної церкви України по роботі з волонтерами, ветеранами та їхніми сім’ями. 12 лютого став учасником сходження на Говерлу ”Військовий похід загартованих війною”. ”Найважчими були останні 750 метрів. Заметіль, обмежена видимість. Ризикували потрапити на снігові карнизи над прірвою. На вершині – снігова каша, швидкість вітру 30 метрів на секунду. Там ми молилися про перемогу української армії, цілісність і мир в ­Україні. Хотіли показати, що з Божою поміччю і незламним духом ми непереможні”. Дружина 44-річна Ірина – бухгалтер. Виховують сина 16-річного Володимира Любить гречану кашу і квашену капусту. Останній переглянутий фільм – ”Наші котики”. ”Сподобався. Правдиво відтворено і спілкування між військовими, і неузгодженість наказів, і солдатський гумор”

На танкодромі була хатина, в якій працював кухар-узбек. Прапорщик собаку застрелить – і плов готовий. Спочатку від того волосся ворушилося на голові, а потім звикли. Солдатів годували погано. Якщо і траплялося м'ясо, то це був "неприкосновенный запас" – заморожене, без смаку.

Під час навчання в Немішаєвому з однокурсником поїхали в Київ. Планували подивитися, як на Йордань воду святять. Потрапили в Покровську церкву, коли з неї виходили чоловіки з хоругвами, отець Володимир Черпак молився. Усі просвітлені, з піднесеним настроєм. Це так на мене вплинуло, що десь дістав Євангеліє і почав читати. А через місяць вирішив охреститися.

Виконував обов'язки завідувача клубу. Ввечері там була дискотека, а наступного дня мені треба вставати о п'ятій ранку, щоб встигнути в Київ до церкви. Зачинив клуб близько опівночі, а молодь тільки в раж увійшла. Метрів за 300 мене зупинили незадоволені хлопці. Зчинилася бійка. До церкви я приїхав із синцем під оком. Разом зі мною хрестилися ще четверо людей. Отець Володимир сказав: "Почнемо з постраждалого". Мене охрестили першим.

Коли в нашому селі збудували церкву, я ходив до 70-річних жінок на спєвкі та розспівував з ними "Достойна єсть…" Однолітки, однокурсники спочатку дивувалися, потім – насміхалися. Не звертав уваги. Згодом приїхав у село батюшка Ілля: "Хрещений? Пономарем будеш?" Перед прийняттям святих тайн мав сповідатися. Батюшка став розпитувати, що і як. Розповів, що хрестився в Покровській церкві на Подолі. Він відповів: "Це не та церква. У тебе недійсне хрещення, не можу тебе причастить. Але можу перехрестити". Той день вважав найчорнішим у житті. Всі священники з Московського патріархату, до яких звертався, кричали: "Треба перехреститися". А я не розумів, для чого. Поїхав у Київ до отця Володимира. Він розповів мені історію становлення Української церкви, які неправди московити до неї чинили. Вирішив своїй церкві не зраджувати. До сільської більше не ходив. Місцеві стали дивитися на мене очима московського батюшки – як на розкольника.

Коли був на навчанні, сільську церкву обікрали. Піп Ілько заявив, що то я зробив. Викликали в міліцію. Водили на допити, брали відбитки пальців. З'ясували, що до пограбування не причетний. З батюшкою більше не спілкувався, тільки чув про нього кумедні бувальщини. То машина заглухне – і він лається, то провалиться під лід і з нецензурними словами вилазить на берег. Селяни сміялися, що піп скотився до такого, і мали відмовку, щоб не йти до церкви.

Усвідомлення, що служіння – мій шлях, прийшло 1993 року. Я працював у селі ветеринаром. Комуністичне начальство, знаючи, що віруючий, призначало на неділю якесь "міропріятіє", щоб я в Київ не поїхав до церкви. Інколи пропускав їх і отримував догани. Відчував, що церковні справи стають для мене важливіші. Зрозумів, чого хочу.

Вчився на священника сім років – у семінарії, духовній академії. Це були 1990-ті: скрута, бідність. З однокурсниками підтримували один одного, чим могли. Викладачі у нас були прекрасні. Виховували дух віри, патріотизму, усвідомлення значення своєї церкви, її місця в розбудові держави. Паралельно вступив на історичний факультет Київського університету, бо захопився історією церкви.

Довго був "піджачником" – не монах і не священник. Світська особа, яка отримала духовну освіту. Працював менеджером у бізнесі, там уперше заробив нормальні гроші. Довго не наважувався висвятитися на священника – усвідомлював відповідальність, ремісником у рясі ставати не хотів. Дружина переконувала, що не можна зупинятися на пів дорозі, казала, що від свого покликання не сховаюся. На священника мене висвятили 2010 року.

Вісім років пропрацював у Раді у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони. Ми готували документи для запровадження інституту військового священства та посад капеланів у ЗСУ, Нацгвардії, Держприкордонслужбі. Та в керівництві цих структур засіли радянські замполіти, які виступали проти. Війна підштовхнула до цього, там священник потрібен.

Кодекс військового священника прописаний так, щоб був прийнятий усіма конфесіями. Капелан має бути універсальним. Із людиною іншої віри повинен працювати так, щоб не перетягувати її у свою, не проповідувати того, що вона не хоче слухати, а знаходити точки дотику.

Уперше поїхав на Донбас у липні 2015 року. Везли бронежилети, рухалися Бахмутською трасою. Перед нами на такому ж відкритому "газончику" їхали розвідники. Відрізок дороги, що розділяв підконтрольну Україні територію і ту, на якій засіли бойовики, треба було пролетіти швидко. Пагорби величезні, а водії не гальмують. На місці спитав: "Хлопці, хіба ж так можна?" Відповіли: "Ні, але куди дінешся? Машина стара. Газувати можна, а гальмувати – нічим". Хлопцям із 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила подарували автомобіль від нашої парафії.

"Перед вами лупили. Обкладали мінами 29-й блокпост. Ви приїхали – затишшя", – казали мені на передовій. Ми правили там службу, сповідали і причащали воїнів, освятили приміщення. Коли поїхали, хлопці подзвонили: "Нас знову почали накривати мінами".

Найкоротша поїздка – чотири-п'ять днів, а частіше на кілька тижнів. За шість років страх не зник. Кожен раз, їдучи на Донбас, подумки прощався з рідними і друзями. Перед першою поїздкою написав братові, що робити, якщо не повернуся.

Війна додала солідності – посріблилась голова.

"Чи можна вбивати?" – часто питають у капеланів на передовій. Відповідаємо: "Бог є любов. Але немає більшої любові, ніж віддати душу за ближніх своїх. Ми захищаємо батьків, жінок і дітей мовою зброї".

На Великдень 2017 року їздили в село Троїцьке. Виявилося, у хлопців не працює генератор – у нього влучив осколок. Ми мали гроші, зібрані парафіянами, й у Великодню суботу зранку поїхали в Бахмут. Коли поверталися з генератором, на опорному пункті нам сказали: "Вже 16:00. Після обіду починає працювати снайпер". Були в розпачі, бо пообіцяли бійцям, що буде великодня всеношна. Тут їдуть два медики: "Ми з "тридцятки" (30‑та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького. – Країна), сідайте, завеземо".

Після служби мене попросили освятити техніку на передовій. Думав: "У Києві батюшки паски святять, а я – військову техніку". Це і є служба капеланська.

4 березня торік поблизу села Лебединське Донецької області загинув Богдан Гаврилів із 80-ї окремої ­десантно- штурмової бригади. Міна впала в окоп спостережного посту. Останки Богдана побратими відвезли на батьківщину в місто Калуш на Івано-Франківщині. Через тиждень я був на позиціях під Лебединським. Хлопці розказали, що на місці загибелі Богдана потім ще зна­йшли його останки. Там і захоронили. Попросили відправити службу. Чин похорону відслужив у воронці від міни, де воїн загинув. Отак сталося, що одна частина його тіла спочиває на сході країни, а друга – на заході. Молюся за нього щоранку і під час церковної служби.

Торік на День Незалежності в церковних справах був у Парижі. Відправили панахиди на могилах Симона Петлюри й Полікарпа Сікорського, митрополита Української автокефальної православної церкви в діаспорі. В архівах хотів подивитися документи, що стосуються УАПЦ за кордоном. Виявилося, під час Другої світової війни папери з Української бібліотеки імені Симона Петлюри німці вивезли в Берлін, а 1945-го Совєти перемістили їх до Москви.

Зараз ви читаєте новину «Похорон відслужив у воронці від міни, де воїн загинув». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 208
Голосування Хто має отримати національну кінопремію "Золота дзиґа" за найкращий український фільм 2019 року?
  • Вулкан
  • Гуцулка Ксеня
  • Додому
  • Мої думки тихі
  • Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго
  • Інший фільм
Переглянути
Погода