У Ташкенті в одну ніч змінили всі вивіски російською на узбецькі
Мою бабусю депортували з Криму з 12-місячною дитиною на руках. 1950-го мій батько вже навчався в російському класі узбецької школи – кримські татари зазвичай училися в таких. Бабуся була акушеркою. Це допомогло нам вижити – завжди мала роботу, бо узбеки народжують багато дітей.
До татар із Криму до 1953 року застосовували правила воєнного часу. Вони були переселенцями під особливим наглядом – щотижня відмічалися у комендатурі.
Бешарик – найбільший в Узбекистані район між таджицьким Канібадамом та узбецьким Кокандом. Коли їздили до діда з бабусею в Ташкентську область, то кілька разів перетинали кордон. Щоправда, тоді він був умовний.
Ферганська долина починається горловиною – там місто Бекабад з електростанцією та алюмінієвим заводом. Закінчується біля міста Андіжан та гір Тянь-Шаню. Навесні й восени триває сезон вітрів. Дме три дні поспіль в один бік. Добу стоїть тиха погода. А потім три-п'ять днів вітер – у протилежний бік. Шкільний портфель здіймався, мов вітрило.
Я народився на вулиці Кірова, 57 в місті Бешарик, у будинку з маленькою хвірткою синього кольору. Маю звідти фото із заметами по коліно і зігнутими в три погибелі деревами. Якось батько посадив дві тополі – зробив це вертикально, як годиться. А треба було висаджувати з нахилом проти вітру. Зрештою, тополі виросли кривими.
У нашому місті був найбільший ринок у всій Ферганській долині. Найкращий базар був у неділю: дині, кавуни, курт – засушений кисломолочний сир із сіллю, перцем, приправами. Цілі ряди були заставлені кружаликами курту різного розміру. У місті було з десяток закладів чайхани: біля кожної – самсишниці (заклади громадського харчування, в яких продають самсу – невеликі пиріжки з м'ясом. – Країна), при кожній – шашлична.
80 відсотків будинків у Бешарику мали плаский дах. Їх робили з глини. Сонце випікало її так, що набувала протокерамічної структури – дощ і сніг не брали.
За 16 кілометрів від нашого містечка знаходилося легендарне місце. Кажуть, багато віків тому там стало зле узбецькому падишаху. Піддані розбили тимчасовий табір. Лікарі сказали, що допоможе йому лише цілющий пісок із незвичайних, незнаних нікому місцин. 40 караванів стали звозити піски до табору з найвіддаленіших земель. Насипали пагорб, що називається Андархан. Це місце паломництва й оздоровлення. Пісок там крупний, зернистий і золотий. Крім саксаулу (чагарник родини амарантових. Коренева система досягає 10–11 м углиб. – Країна), нічого не росте. Влітку пісок розжарений – навіть ящірки не з'являються. Люди приїздять наприкінці квітня – початку травня, коли ще не сильно пече. Закопуються в гарячий пісок і сидять годину-півтори. Коли встають, їхні тіла вкриті 2–3 сантиметрами піску. Його не можна змивати, повинен осипатися сам. Три дні після цього не миються.
У Бешарику й районі було 57 шкіл. І лише одна з них російська – названа на честь Михайла Калініна (російський революціонер, радянський державний і партійний діяч. – Країна). 1978 року пішов туди в перший клас. Директор мав прізвище Кузнецов, під час Другої світової війни служив розвідником. Порядок у школі був бездоганний: білі натяжки на стільцях, змінне взуття. Ходили у формі – білий верх, чорний низ.
Ми були єдиними кримськими татарами на нашій вулиці.
У школі вчився добре, був призером обласних олімпіад. Перемогти не міг, бо перші місця ділили між росіянами й узбеками. Весь час питав у батьків, у чому наша вина. Казали, зрозумію все з часом.
Підлітком уперше почув, як мій народ називали зрадниками. Про це з 1944-го товкмачила радянська пропаганда. Слова "Вы – предатели!" ставали сигналом до бійки.
Із 10 -15 вересня школярі, студенти училищ та інститутів були "на бавовні" – працювали в полі.
Власний будинок батько зводив кілька років. У суботу чи неділю оголошував хашар – толоку. Допомагати сходилися його друзі. Я доставляв їм воду зі свердловини за 2 кілометри. Щойно привіз дві фляги, розпашілі чоловіки по ковтку зробили – усе, нема води. Робив по дві-три ходки до обіду й після. На цьому тлі носіння цегли здавалося відпочинком.
Частина однокласників хотіла вчитися в училищі міліції, бо так можна було отримати пільги для вступу на юридичний факультет. Батько говорити про це зі мною не хотів. Лише раз сказав: "Ані твої знання, ані вміння тут неважливі. Ти не зможеш нічого змінити".
Про депортацію батьки не говорили. Я їх не звинувачую. Напевно, після таких розмов я був би налаштований більш радикально. А це було небезпечно.
Ми розмовляли російською. Проблеми національностей до певного віку не усвідомлював. Був час, коли мамі щиро казав, що хочу вступати в Інститут марксизму-ленінізму. Вона хапалася за серце.
Під час Ферганських подій (сутички між узбеками і турками-месхетинцями у травні-червні 1989 року. Тоді загинуло 103 людини, за офіційними даними. – Країна) вчився на другому курсі Політехнічного інституту в Ташкенті. Влітку перевівся до Приладобудівного інституту в Севастополі. Радів, що нарешті закінчилася клята бавовна. Та вже 2 вересня нас відправили збирати яблука. Возили в село Фруктове чи Яблучне під Джанкоєм. Якось друг приніс книжку. У пролозі прочитав: "Кримський півострів був завжди привабливим для всіх народностей. З такого-то по такий-то рік тут проживали кримські татари". Здалося, що про народ говорять, як про популяцію птахів чи цвіркунів.
1991 року в Ташкенті в одну ніч змінили всі вивіски російською на узбецькі. Росіяни лише за цифрами розуміли, в який автобус їм потрібно сідати. Кримські татари не зловтішалися, а сприйняли це як даність. Так слід було б зробити і в Україні після путчу 19 серпня 1991-го.
2 
35413
Коментарі