"Піднімаєш слухавку – і те, чого люди добиваються роками, вирішуєш за п'ять хвилин"

Міхеіла Саакашвілі спочатку несамовито люблять, а згодом ще несамовитіше ненавидять

Із письменницею та медіатренером Зоєю Казанжи зустрічаємося о 12:00 у ресторані "Какао-Блюз" у Голосіївському районі Києва. Вона прийшла раніше – за столиком п'є мохіто. Пропонує разом поснідати й дарує свою книжку історій у стилі Facebook "Что-то похожее на любовь". Підписує: "Насті – з нагадуванням про те, що все в житті відбувається вчасно".

Її перша книжка короткої прози вийшла три роки тому. Тоді Зоя Казанжи була одним із заступників голови Одеської обласної держадміністрації.

Громадським активістам слід іти в політику?

– Не маю однозначної відповіді. Але існує магія влади. Помічала це за собою. Коли ти за столом і поряд "правильні" телефони, можеш зробити багато добрих речей. Піднімаєш слухавку – і те, чого люди добиваються роками, вирішуєш за 5 хвилин. Але тут постає питання: робиш це для загального блага чи для себе?

Громадянське суспільство має контролювати владу?

– Має. Але яким чином? Читаючи звіти на офіційних сайтах або створюючи громадські ради? Усе це – неефективно та примарно. Ми нафаршировані міфами, що самі ж створюємо: владу контролює громадськість, молодь прийде й усе змінить. Щоб щось змінити, потрібно обійняти певні посади й мати реальні важелі впливу.

Революція винесла на поверхню ще й піну. Чимало хто завдяки громадській діяльності створив бізнеси. Знаю кілька скандалів у Одесі. Людина без постійного доходу зайнялася волонтерством і за три місяці купила дорогу машину. Й не може пояснити – кошти звідки?

Частина активістів використовують волонтерство як трамплін до політичної кар'єри. Це непогано. Але волонтерство чи інша громадська діяльність стали не соціальним ліфтом, а катапультою. Перед людьми раптом розгорнулися можливості і спокуси. І багато хто не встояв перед ними.

Влада використовує такі косяки: частину активістів перекуповує, когось компрометує. Але це – хвороби росту. Вони минуться.

 

Що з сепаратистськими настроями в Одесі?

– Їх не стало більше чи менше. Ті, хто думали, що їм треба в Росію, далі так вважають. Просто затихли, принишкли, зачаїлися.

Одеса відразу прорахувала, що гратися в сепаратизм – невигідно. У нас багато моряків, які бачили світ. Якби Одеса стала "сірою зоною", їм довелося б забути про теперішню роботу.

Міхеіл Саакашвілі був благом для Одещини?

– Саакашвілі був хорошим уроком для неї. Його плюс у тому, що показав: політик може бути інший – публічний, не боятися спілкуватися й наражатися на неприємні ситуації. Він уміє створювати тренди, розмовляти з людьми зрозумілою мовою і взагалі – не боятися говорити. Все те повинна б підхоплювати команда й відпрацьовувати. Цього не сталося.

Саакашвілі має своєрідне прокляття: спочатку його несамовито люблять, а згодом ще несамовитіше ненавидять і виганяють. Найогидніше при цьому виглядають ті, хто готовий був цілувати поли його піджака, а потім першим кидає в нього каміння.

Я поважаю його. Він – фігура. Живий чоловік, зі своїми косяками.

Чому він так тримається за Україну?

– У нього було єдине громадянство – українське. За яку країну він має триматися? З ним непристойно повелися. Використали, як таран для усунення Яценюка, і викинули.

Не розумію, навіщо влада влаштовує такі проблеми людині, яка, за соціологією, має 1,5 відсотка підтримки? Не вірю, що це – договорняк із президентом і Саакашвілі таким чином відтягує голоси в Ляшка чи ще в когось.

В Україні є гендерна дискримінація на професійному рівні?

– Звичайно. Подивіться на структури влади – там домінують чоловіки. Лише цьогоріч переглянули класифікатор професій, де більш як 400 були заборонені для жінок. Питання не в тому, чи прагну я класти шпали, а в тому, що хочу сама вирішувати – робити це чи ні.

У мене розрив гендерного стереотипу стався в колишній Югославії. Наприкінці 1990-х там перебував контингент українських військ. Літала туди у службове відрядження. Бачила французький батальйон. Серед бійців звернула увагу на жінку років 40. Вона несла тяжкий наплічник. Я запитала про це одного з командирів. Мовляв, вона ж жінка. Він відповів: перш за все вона – боєць, і це її свідомий вибір.

Ідеться про рівний доступ, рівні умови, право вибору, яку професію опанувати й кому сидіти з дитиною.

Ми правильно виховуємо дітей?

– Часто здається, що Україна – територія нелюбові до дітей. Моя донька кілька років тому приїхала з Торонто до Одеси з 10-місячним сином. Я звернула увагу, що в місті для дітей майже не створено умов. У супермаркет не можна заїхати з візком. Бо підозрюють, що крастимеш товар і складатимеш туди. Не всі кафе й ресторани мають стільці для годування. Вже мовчу про пандуси в під'їздах.

Мені подобається молодь. Вони менш прив'язані до матеріального. Можуть у складчину наймати квартиру на кількох, а гроші витрачати на знання та подорожі.

Така позиція може виглядати егоїстичною.

– Людина має думати і дбати про себе. Якщо не здатен знаходити джерело емоцій, натхнення, якщо не рахуєшся зі своїми інтересами й мріями, то як станеш цікавим і потрібним для інших?

Якби була можливість почати все з початку, змінила б усе в своєму житті. Не заморочувалася би на матеріальному. А їздила б світом, вивчила англійську чи китайську. Залишила б лише чоловіка й доньку.

Мешкаємо в приватному будинку. Він – невеликий, в ньому комфортно й затишно. Але розумію, що на цей дім витрачено купу енергії, часу і грошей. Навіщо? Щоб друзі та рідні могли на шашлики приїжджати? Для цього можна орендувати приміщення на річці чи на морі.

Ми відкладаємо життя на потім, заробляючи гроші на квадратні метри, потім – на новий автомобіль. Світ живе по-іншому.

Ви знаєте свого чоловіка з дитячого садка?

– Ми були сусідами. Почали зустрічатися, коли мені було 13 років, йому – 14.

Як відчути, що це – твоя людина?

– Красиво й просто буває лише у Facebook. Ми пройшли тяжкий шлях. Одружилися, коли мені було 22. Мешкали в гуртожитку до 6-річчя дитини. Сім'я не розпалася, хоча були всі шанси.

Я багато речей робила на шкоду родині. Коли чоловік працював в органах внутрішніх справ, я була редактором газети в Одесі. Ми публікували журналістські розслідування. Частина з них стосувалася роботи міліції. Чоловіка начальство запитувало: "Ти що, не можеш їй заткнути рота?" Він не зробив свою кар'єру через мене. Хоча, завжди казав, що це на краще. Бо кар'єра в міліції – то досить сумна річ.

Чоловік мене ніколи не сковував, нічого не забороняв.

 

Самі даєте поради?

– Намагаюся не давати, коли не питають. Але це – важко. Завжди хочеться встромити свого носа.

Допомагати треба, коли не просять?

– Певно, треба. Не всі можуть просити. Часто допомагаю анонімно. Перераховую гроші не зі своєї картки, а з автомата. Є арабське прислів'я: зробив добро – викинь його у воду. Мене завжди знічувало, коли благодійники хотіли звітів від волонтерів. Довіряєш – перераховуй гроші, ні – не роби цього.

Чому майже не обговорюємо тему смерті?

– Існує світовий рейтинг якості смерті. Ми там одні з останніх. Теми евтаназії, донорства органів, клімаксу в жінок і андропаузи в чоловіків – фактично відсутні в публічному дискурсі. Розмови про це або жартівливі, або гротеск­ні. Наприклад: що з неї візьмеш – у неї ж клімакс.

"Я тобі співчуваю. Це втрата", – легко написати у Facebоok. Значно складніше сказати вголос.

У нас багато невисловленого, не обговореного, не продискутованого. Живемо в травмованому революціями, війнами, несвободою, Голодомором суспільстві. І досі переважно в режимі виживання: купуємо картоплю мішками, крупи – на всю зиму.

Коли зможемо залікувати ці травми?

– Коли станемо внутрішньо вільними – усвідомимо себе особистостями. Кожен зрозуміє, що має бажання та мрії, що сам для себе найголовніший і найважливіший. Лише щасливі люди здатні ростити щасливих дітей.

×