четвер, 13 жовтня 2011 17:41

Перше, що спитав Вінграновський: "Чому неголений?". 10 людей у житті письменника Павла Вольвача

  Павло ВОЛЬВАЧ, 47 років, прозаїк, поет. Народився у Запоріжжі. Служив у радянській армії, працював на заводі "Мотор Січ", вантажником у магазині автозапчастин. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. П'ять років був редактором відділу інформації на обласному телебаченні. 1997-го став лауреатом літературної премії імені Василя Симоненка. "На ту премію купив блок цигарок і кілька пляшок коньяку". Із 1999 року живе в Києві. Видав вісім поетичних збірок. Двічі був номінований на Шевченківську премію. Роман "Кляса" здобув третю премію на "Коронації слова-2002". Дружина - Ірина, дочка Анна.
Павло ВОЛЬВАЧ, 47 років, прозаїк, поет. Народився у Запоріжжі. Служив у радянській армії, працював на заводі "Мотор Січ", вантажником у магазині автозапчастин. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. П'ять років був редактором відділу інформації на обласному телебаченні. 1997-го став лауреатом літературної премії імені Василя Симоненка. "На ту премію купив блок цигарок і кілька пляшок коньяку". Із 1999 року живе в Києві. Видав вісім поетичних збірок. Двічі був номінований на Шевченківську премію. Роман "Кляса" здобув третю премію на "Коронації слова-2002". Дружина - Ірина, дочка Анна.

1. Батько Іван Васильович

- Він приділяв мені увагу, а це важливо. Як казав грузинський письменник Гурам Петріашвілі: "Павло, я у свою доньку вклав п'ять ненаписаних романів, із десяток п'єс та сценаріїв. Їх немає, зате є донька". З дитинства врізалася в пам'ять батькова шафа з книжками. Старомодна, зі скрипучими дверцятами. До верхньої полички, де була поезія, я не діставав, то почав читати з найнижчої. Там зберігалося 16 томів українсько-радянської енциклопедії 1963 року видання. 17-й тато підклав під старе крісло замість зламаної ніжки. Весь том був про Українську Радянську Соціалістичну Республіку - офіціозна брехня, на батькову думку. От він і знайшов їй застосування.

Постійно щось мені розказував. Про козаків, розстріляних поетів, рух опору, про свої шляхи-дороги. Але нічого не нав'язував. Повторював одне - учись. Ну і, звичайно, щоб не пив, не курив.

Батько служив у Заполяр'ї, на Північному флоті був. Якось пливли на катері і його командиру поривом вітру зірвало картуза. Батько стрибає за борт у Баренцеве море й дістає його. Потім сам із себе сміявся. А після армії, років у 27, збирався йти добровольцем чи то в Лівію, чи в Алжир. Там якраз починалася визвольна війна. Він не був аж такий рафінований інтелігент, працював старшим майстром в одному із запорізьких ПТУ. Але "національний нерв" у ньому іскрив постійно. Ну, і любов до літератури. В 1960-х написав в обком партії листа з протестом проти русифікації. Його стали "тягати", звільнили з посади. Перебивався з роботи на роботу, хворіти почав. Помер 2002-го, через півроку після матері.

Я у свою доньку вклав п'ять ненаписаних романів, із десяток п'єс та сценаріїв. Їх немає, зате є донька

2. Однокласник із вечірньої школи Сергій

- Я вчився у художній школі, добре малював. Після 9-го класу надумав поступати в художнє училище в Донецьку. Не поступив. Вернувся додому. В 10-й клас іти не хотілося. Подався на "Мотор Січ". Збирав візки "Дніпрянка" і вчився у вечірній школі. Мені ще й 17 не було, а однокласникам по 30-40. Поважні чоловіки й тітки.

Позаду мене, на останній парті сидів хлопець, який одразу привернув увагу. Хриплий низький голос, квадратна щелепа, залізна фікса поблискує, навкруг очей темні кола. Блискуче розумів математику, але ніколи не піднімав руку. Із вискочок посміювався. Виявилося, що він із посьолка Чарівний, де я народився і з якого ми виїхали, коли років 7 мав. Як приходив до нього в гості - ніби в минуле потрапляв. У місті вже 9-поверхівки повиростали, а там були бараки, одноповерхова школа, дерев'яні стовби електромережі. Чи 1910-й, чи 1941-й, чи 1980-ті вже - жодної різниці, час зупинився.

Поряд із вечіркою був стадіон "Стріла". На трибунах ближче до людського ока пенсіонери шахи совали, а нижче був катран так званий. Братва сидить, у карти грає. Сергій туди на перервах бігав частенько. І я за ним. Там жарко, роздягаємось до торса, а він весь у мастях. На свої тоді 23 роки Сергій у двічі сидів. За щось банальне, розбій чи грабунок. Але порядний був, без понтів, із відчуттям справедливості.

Я його після армії знайшов, кілька разів їздив на "зону", бо знову ж сідав. Ще в парк Шевченка ходили у бар "стєкляшка", де було єдине на весь район пиво в автоматах. По 20 копійок за великий бокал. Отоді й присів на пиво. І відкрив, що світ наповнений цікавими людьми. Стало нудно з хлопцями в дворі.

3. Поет Валерій Ілля

- Служив я в горах у Криму, у саперному батальйоні. Пішов у звільнення до свого дядька у Сімферополь. До нього якраз мав приїхати один поет. До цього живих поетів ніколи не бачив. Причому поет таємничий, не друкується, бо заборонений. І ось він сидить на кухні: сухий, смаглявий, із виголеними скронями. Валерій Ілля з Києва. Казав, що Ісус Христос був українцем, що походить із Галичини-Галілеї. Він учився в Московському університеті, де йому порадили: "Батенька, езжайте отсюда, или вас посадят". Займався карате і мав залізний потиск руки. Працював, як і належить забороненому поету, сторожем. Охороняв сади. Брав у бригаду таких же опальних письменників, як сам - Кордуна, Холодного. Восени колгосп розплачується фруктами, Ілля бере фуру й везе все це продавати на Північ. Отримує купу грошей і півроку в кращому готелі Ялти покусує олівчик, складаючи вірші.

4. Однокласник на Хом'як

- Після перестройки день у мене розпочинався з бару "стєкляшка". Там братва, а звідти вже - куди занесе. Працювати не було де, грошей немає. Зустрічаю однокласника, Хом'яка. А він такий, ніколи не пропаде. "Хочеш до мене на роботу? Я всунувся в магазин автозапчастин", - каже. "Та я ж нічого в тому не тямлю, карбюратор від cтартера не відрізню". "То не страшно, навчу". І я пішов до нього вантажником, а він був директором-продавцем. Після першого тижня роботи Хом'як підсуває стосик купюр: "Твоя доля". Там було 1600 карбованців. Купив три светри, туфлі Salamander і спортивний костюм, який ще й досі є.

Після виходу "Кляси", де "Хом'як і себе знайшов, дзвонить і каже: "Пашок, гад, я пошел куплять твой роман, гад. Так он же, гад, 40 гривен стоит. Это ж скоко тебе денег за эту, гад, писанину идет?" Років п'ять уже не телефонує, видно, не може пережити.

Пашок, гад, я пошел куплять твой роман, гад. Так он же, гад, 40 гривен стоит. Это ж скоко тебе денег за эту, гад, писанину идет?

5. Історик Юрко Садовський

- Був проміжною ланкою між мікрорайонською братвою й літературою. Садовський виникав нізвідки й так же раптово зникав. З виду - інтелігент безпросвітний, з істфаком універу за плечима. Але знав купу "авторитетних" постатей, був у курсі всіх кримінальних новин. І, водночас, знав усі літературні новинки. Дуже стібався з місцевих піїтів, кривився й на загальноукраїнських класиків. Повів мене з віршами до місцевого російськомовного поета Павла Бауліна. Той не повірив, що я із Запоріжжя, а не з Галичини. Бо вірші українською.

6. Дружина Ірина

- Побачив уперше на запорізькому Великому Базарі. Стою курю, чекаю на когось. Поруч дівчина купує курчат. Така незвичайна мені видалася. Красива. Чорнява, південної української зовнішності. І немає коробки, куди тих курчат посадити. Я знайшов, вона подякувала, розійшлися. Через кілька тижнів знову мене заносить на базар, і знову там зустрічаю її. Так і познайомилися.

З появою Ірини в моєму житті з'явилися лад і спокій. Ми з нею дуже схожі. Любимо гуляти містом. Між відпочинком в Єгипті й у глухому хуторі на Закарпатті обидва оберемо друге.

Любимо гуляти містом. Між відпочинком в Єгипті й у глухому хуторі на Закарпатті обидвоє оберемо друге

7. Батьків брат Федір

- Тато був найстарший, потім Федір, він у Києві живе, Петро із Сімферополя і найменший Василь у Обнінську. Це академмістечко під Москвою. Вони приїжджали до нас. Щось там із батьком "бу-бу-бу", "Дзюба, Сверстюк, брати Горині…". Привозили самвидав, який батько одразу ховав і періодично викидав. Говорили українською, яку тоді чули тільки від прибиральниці й двірника. Я нею розмовляв тільки вдома. Надвір виходиш - твої ж кєнти розказують анекдоти про дурного хохла. У фільмах огидний товстий поліцай говорить по-українськи, решта нормальних героїв - російською. А я дивився на дядьків і думав: а вони ж нічим не гірші за дядю Васю якогось, із першого поверху. Чи батьків однокласників. Навіть кращі, цікавіші. Дядько Федір дружив із Миколою Холодним. Приятелював і з іншими "неблагонадійними", ходив на всякі літературні вечори, акції заборонені. Його "взяли під карандаш". Тисли, щоб на Сверстюка щось посвідчив. Відмовився. "Мы испортим тебе не только карьеру, но и жизнь", казали. Садити не посадили, але після аспірантури з Києва запроторили аж у Калмикію.

8. Поет Микола Холодний

- Приходжу якось на роботу, на запорізьке телебачення. На прохідній кажуть: там до тебе гості. В редакції сидить Холодний, про щось із хлопцями балакає. Дав у місцеву газету його вірші. Дзвонив п'яненький, дякував: "Однією рукою тримаю слухавку, а другою - цицьку однієї мадам".

Пішли з ним у Будинок преси, в бар. Тут же підсів один місцевий поет, почав цитувати Холодного, узяв випити. Холодний на нього дивився-дивився, а потім каже: "А не пішов би ти, Толя, на...й? Павло, ходім звідси".

9. Поет Микола Вінграновський

- Полюбив його вірші ще коли почав дотягуватися до верхньої полички. А побачив 1998-го, хоч уже був знайомий, спілкувалися по телефону. Перше, що спитав Вінграновський при зустрічі: "Чому неголений?". Бритви нема, кажу. "Тут не бритва, тут коса вже потрібна". Я трохи розгубився, думаю, чого це він наїжджає? Пішли у сквер навпроти його будинку. Набрали пива й довго сиділи на лавочці, яку Вінграновський називав "ресторан "Під маслиною". Три роки не пив, курити кинув, але порушив целібат, такий випадок.

Такої інтелігентної жінки як у Вінграновського - Олександра Іванівна, не бачив ні до, ні після, і вже, мабуть, не побачу.

10. Поетеса Надія Степула

- За 12 років життя в Києві всяко бувало. Матеріально ніхто не допоміг так, як Надін. І не тільки мені. Улян (Олесь Ульяненко - письменник. Помер торік у серпні. - "Країна".) це теж міг би підтвердити. І не він один. Причому вона вміє так це зробити, так обставити, що ти не червонієш, не почуваєшся ніяково.

Винаймаю хату на Сирці, а перед цим у центрі жив. Усе погано, настрою нема, хата страшна, сім'я у Запоріжжі, у Києві на одній нозі, без прописки. Лежу, дивлюсь у стелю в брудних потьоках. А це "гостинка", за стіною б'ються, квасять. І що мене з цієї дійсності може вивести, думаю. Нічого. Коли дзвінок. Степула: "О, привіт, Пашкін! Давай, збирайся, їдемо на Черкащину". Стеля вже не така страшна. "Лови таксі, я заплачу". Через 2 години я вже стою в Кирилівці, у дворі Тараса Шевченка. Соловей тьохкає, кожен листочок блищить краплями недавнього дощу. У діброві розклали скатертину, пляшка італійського червоного сухого, на що я тоді не спромігся би. Взяла оцю похмуру реальність вмить згребла і на її місці влаштувала зовсім іншу.

Зараз ви читаєте новину «Перше, що спитав Вінграновський: "Чому неголений?". 10 людей у житті письменника Павла Вольвача». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути