- Я до хати не запрошую, бо хазяйство велике. Поприбирати не встигаю. Ще й дощі були, вся побілка з хати змилася. Тепер ніби обідрана стоїть.
Пішла вчитися на медика, бо виросла без мами. Я її не пам'ятаю, вона померла від хвороби, коли мені було 2 роки й 8 місяців. Тато мене сам виховав. У селі його поважали, він був технік штучного запліднення, з дошки пошани не злазив і в області. Я сказала: "Піду в медучилище, бо хочу, щоб діти не залишалися самі без мам".
Із Поплавським познайомилася, коли після училища почала в сільській лікарні працювати. Ми з одного села, з Мечиславки. Знала, що є такий Мішка Поплавський, в клубі на танцях грає. Побачилися вперше, коли я йшла на роботу в лікарню, а він біг у клуб, бо завідував там. Оглянув з ніг до голови, і каже: "Я зайду до вас у лікарню".
Їздили разом на концерти - я читала вірші під полонез Огінського. Кукурудзу сапали разом у колгоспі. Він пробував ухажувати, але мені не до нього було, бо мала двох хлопців: одного з училища, а другого - в селі. До обох прив'язалася й не знала, за кого заміж виходити. Міша мені записки писав, одну дочка Таня недавно на горищі знайшла. Пише, що запрошую тебе в кіно - а хто, хай буде для тебе сюрпризом.
Я не реагувала на нього. Після одного концерту в Ульяновці віз мене на своїй "Яві" й звернув у посадку. Сіли на полянці, він мені голову на коліна поклав і свого добивається. А я кажу: ні, як нам судьба, то ще встигнемо. То він схопився на ноги: "Готуйся до свадьби". Подружка моя того же дня заявила: "Чула, що ти заміж виходиш за Мішу Поплавського". Його тато про весілля казав у магазині.
Увечері його батьки до мого тата прийшли. Батько мені за те зробив вдома розгон, бо вісім років стрічалася із хлопцем, з його батьками вже сваталися, а я тут сюрприз піднесла.
Весілля відгуляли 12 серпня, ми й не зустрічалися толком. Не думала, що він так серйозно настроївся.
Свадьба була велика, шалаші на 600 душ накрили. Ми їхали чорною "Волгою", попереду й позаду - хлопці на "Явах". Плаття в мене було шикарне, з білої парчі, смужка одна суцільна, а друга - січена. Фата довга була, хоч тоді в моду коротка входила. Вінок замовила пишний і високий, він і досі десь на горищі є.
Запросили всіх друзів. І той хлопець із сусіднього села, з яким я вісім років зустрічалася, теж прийшов. Його батько з моїми дружбами побився. Хлопці пішли випити пива в буфет, щось сказали йому обідне. Той бокал пива їм в обличчя ллянув. А син його дуже жалів за мною, тільки в 40 років женився.
Михайло заробляв, граючи на весіллях. Зарплата у нас по 60 рублів, а поїдеш на базар - гарні сапожки 180 рублів стоять. От він і крутився
Менше двох років із Мішею прожили. Дуже рідко з ним бачилися. Він на роботу йшов у клуб, я готувала їсти - і в лікарню. Ввечері в клубі він мене бачить зі сцени, а я його - із залу, ніколи разом не були. Він до часу, двох, трьох у клубі. Добре, хазяйства не було. Жили в старенькому домі, ту квартиру мені від лікарні дали. У хаті стояли два ліжка, але спали на одному, як оселедці. Тільки боком поміщалися. Але було нам добре. А вже пізніше, як він вибив кращу квартиру, й ліжко було широке, нам стало на ньому тісно. Бо сваритися стали.
Михайло заробляв, граючи на весіллях. Зарплати в нас по 60 рублів, а поїдеш на базар - гарні сапожки 180 рублів стоять. От він і крутився. Я сердилася, бо хоч на вихідні чоловіка хотіла побачити, а його немає.
Якось запрошують усю його родину на весілля. А він їде на другу свадьбу грати. А я молода, гарна, до мене хлопці підходять - один, другий до танцю витягують. Сідаємо за стіл, я біля свекрухи тулюся, аж приходять хлопці й кажуть їй: посуньтеся, і сідають між нами. Дивлюся на свекруху, а вона аж кипить. Один чоловік із мого села вихватує мене з танцю. Я кажу йому: "В тебе жінка є, ще неприємності будуть". А він: "Цить, це Манька попросила, твоя свекруха, щоб із тобою ніхто з хлопців не танцював".
Увечері їдуть молоді наречену покривати на друге село. І я з ними. Повернулася о четвертій ранку. А Міша зі свадьби десь о другій приїхав. То він спати ліг, а свекруха ходить по подвір'ю, діжурить. Каже мені: "Зараз тобі буде. Бо тато його ревнивий, і він теж". На ранок встаємо, свекруха кричить на мене, щоб закрутила коси. А Міша любив, щоб я з розпущеними ходила перед ним. То ще нагримав на неї. От щодо цього він добрий був: весь час маму на місце ставив.
Поїхали разом на свадьбу, а він мені пропонує - давай, наче ми друг друга не знаємо. Він любив стріляти дівчат. Не то шо переспати, а ловити - чи клюне яка дівка, чи ні. Це в нього була хвороба. Думаю, я ж тобі не вступлю. От на весіллі він грає, а я танцюю. Всі дівчата за ним бігають, очима стріляють, а мої - всі хлопці, хоч в оберемок бери. І пішло - хто більше. Дійшло до того, що вся свадьба дивиться не на жениха з нареченою, а за нами наблюдає. І ніхто ж не знає, що ми - чоловік і жінка. А наприкінці він бере мене під руку й ідемо поцілувати молодят. Усі парубки розчаровані, а дівчата - ще більше. Міша ж задоволений, щасливий.
Якось я його побила. Йдемо до клубу, а попереду дві дівахи, які дуже за ним упадали. І давай перед ним ламатися. Він мене лишає й біжить до них. Я догнала і як заїду йому по лицю, в ніс попала. Він аж присів. Біля клубу хлопці й дівчата стоять, жартують. А я думаю: зараз прийде, як дасть при всіх. Міша за хвилин 20 прийшов. Став біля мене, не чіпає. Ну, думаю, зараз до себе в кабінет у клубі позве, і там буду літати. Але ні слова не говорить. І вдома нічого не сказав. Узагалі про той випадок більше ніколи не згадував. Значить відчував, що заробив.
Коли тільки одружилися, одна дівчина запросила нас у гості на день народження. Ми ж із ним практично не знали одне одного, бо не зустрічалися. От він сів за стіл і спостерігає за ссною, хоче мого розуму попробувати. Налили всім горілки. Він бере 100-грамову стопку, п'є і мені в очі дивиться: бачиш, ти за алкоголіка заміж вийшла. А я свою стопку теж - раз, і випила. Побачила холодець, я ж знаю, що робити, аби не сп'яніти - треба жирного більше з'їсти. Хлопці мені моргають: ми тобі води налили, давай другу. Ну я й другу легко випила. Він рознервувався, з-за столу вийшов, сів подалі й наблюдає. Хлопці моргають: давай по третій. Міша витягає мене з-за столу. Каже, нам пора. Прийшли, я лягаю і причитаю, шо мені погано. Дістає шухляду з медикаментами й суне мені: бери сама, я ж не знаю, що тобі треба. Тазика приніс, аби мене вирвало. Але, каже, спати з тобою сьогодні не буду. І вмощується на другому ліжку. Я встала, сміюся: "Ладно, пожартували й досить". Він зірвався, сердитий - я так і знав, шо ти придурюєшся.
Міша ніколи жадний не був. Усе подарки приносив мені. То чулки рідкісні, то духи, то брошки. Раз аж в Молдавію їздили за босоніжками. І пальто купив. Я не хотіла, а він заставив приміряти й заплатив, коли я з магазину пішла.
Розлучились ми, бо він на Київ рвався. Приходжу якось раніше додому, і чую, свекруха кричить: "Який Київ, а нашо ти женився?" Років через 20 дізналася, що йому циганка наворожила: як поїде на Північ, то стане багатою й знаменитою людиною. Мені циганка казала розійтися з ним. Бо все одно він поїде в далеку дорогу й розіб'ється.
Розлучитися запропонувала я. Вхляла з ним воювати, борсатися. Говорю: "Їдемо подавати заяву на розвод". Думала, злякається, змінити щось захоче. А він погодився. Отак здуру сіли на "Яву" й поїхали. Приїхали, а працівники загсу на порозі стоять, додому збираються. Ще б хвилину, і ми не змогли ту заяву подати, а на ранок і роздумали б. Та ми завернули їх.
Якось ішла до батька в Мечиславку, а Міша побачив мене, скочив на мотоцикл і догнав. Натякав, що не проти зійтися, помиритися. А в мене була образа й біль. Сказала йому: "Скатертью дорожка і попутного вітру". Ми з ним не жили б. Бо він усім дівчатам компостував мізки, і я любила хлопцями покрутити.
Вирішила тікати від Міші в НДР. Зрозуміла, що заміж вийти він мені не дасть і сам не зможе, бо ми любили одне одного. Подала заяву у військкомат. Міша як взнав, свого друга Юрія Білоконя, який тоді тими виїздами завідував, просив мені палиці в колеса ставити. Та я все по документах зробила, і він не зміг мене не випустити.
Після розлучення 10 років не виходила заміж. Але дуже за мною один чоловік бігав, Володимир, на фермі трактористом робив. І я вийшла за нього - знову практично не зустрічаючись. А розлучила нас його мати. Як і з першою жінкою, з якою в нього двоє дітей було. Батько Володі помер, і мама всю увагу на сина переключила. Я купила окрему хату. Так і жили - він бігав від мене до мами. А тоді зійшовся з першою жінкою.
Третій чоловік, Льоня, був заготівельником на фермі. Як я Танею завагітніла, він зазбирався кудись. Бачила, що не хоче жити, то й не тримала. Ледачий був. Дочка вже виросла, коли він повернувся. Таня прибігає до мене на город і говорить: "Там якийсь дядько приїхав із сумками. Я його не знаю, але здається, це мій тато". Вийшла, - точно, кажу, доця, це твій батько. А Таня тоді переболіла лейкозом, і їй дуже Поплавський поміг із лікарями. Вона в своїй кімнаті його портрети розставила. Льоня побачив те й образився. Десь у Росію поїхав.
Таня в 13 років захворіла. Прибирали сіно, і її криса за ногу вкусила. Температура під 40 трималася. Як по допомогу до кабінету Поплавського йшла, то й червоніла, й блідла. Сім разів підходила й верталася. А тоді думаю: моя козявка доходить у лікарні, а я не можу через себе переступити. Ввійшла, а його немає. Секретарка потім передзвонила, домовилася з ним. Він із ходу сказав до Охмадиту звернутися. І сам під'їхав.
Побачилися вперше за 24 роки розлуки. Лікарі бігають кругом. А ми стоїмо й не поворухнемося. Таню потім усі в лікарні випитували, хто я Поплавському. Думали - або сестра, або коханка.
Перед тим, як Таня мала вступати, він сказав на три дні раніше приїхати і до нього зайти. Я вдягла нове плаття, зачіску зробила пишну. Таню залишив у кабінеті почекати, а мене на каву запрошує. Я із-за самолюбства відмовилася. Він не наполягав. Посадив у свій Mercedes і водія дав на вокзал відвезти.
Дитину помагає вчити - на тому й спасибі.
Михайло ПОПЛАВСЬКИЙ, 61 рік. Ректор Київського університету культури й мистецтв. Народився в селі Мечиславка на Кіровоградщині в сім'ї колгоспників. Служив у армії, був водієм електровоза, директором будинку культури, головою колгоспу. "Кажуть, було в матері три сини: два розумних, а третій в культуру подався. Тоді був клич по комсомолу - піднімати культуру села. Так я прийшов у культуру й зрозумів, що це моє".
Із 1985 року викладає в інституті культури, 1993-го став його ректором.
Доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, народний депутат IV скликання. Президент фонду "Обдаровані діти", генеральний продюсер дитячого телеконкурсу "Крок до зірок", генеральний продюсер телепроекту "Наша пісня", президент Міжнародної громадської організації "Об'єднання українців світу". Кандидат у майстри спорту з футболу.
Грає на баяні та ударних. Видав музичні альбоми "Юний орел", "Кропива", "Я - українець", "Сало". 2006-го розпочав серію "прощальних концертів" у містах України та заявив про намір закінчити кар'єру співака. Відтоді проводить їх щороку. Каже: "Кожен виступ українця Поплавського - це на один виступ москаля менше".
Бізнесом займався із третього класу. "Вранці перед школою бігав на річку, ловив рибу і два-три кілограми коропа продавав місцевій ворожці. Вона мені платила по п'ять рублів. Купив туфлі з довгими носами та штани-"дудочки"". У 1980-х торговував дефіцитними товарами в Польщі. 1999-го відкрив мережу ресторанів.
Одружений удруге. Має сина Олександра, 26 років
Коментарі
7