Вівторок, 13.00
– Девушки, я не понимаю по-украински! – каже огрядна продавщиця продуктового кіоску. – В жизни он мне не нужен. Вы буквально первые, кто напряг, – пиркає, але печиво насипає. – Тут все по-русски.
Решта у Запоріжжі нашу українську сприймають спокійно.
Це Павло-Кічкас – житловий робітничий район на півночі міста із 60 тис. жителів. Від центру відділяють заводи. 40-річний співак і письменник Валентин Терлецький виріс тут. Привіз нас сюди трамваєм. Це – один із найкримінальніших міських районів України.
Кашляємо – у ніс б'ють заводські токсини.
– Смог. Але на Кічкасі ще нормально дихати, вітер зносить випари на південь. Центр – загазованіший, – Валентин проводить п'ятірнею по каштановому волоссю. – Я навпроти цементного заводу жив. Улітку була біла трава, а взимку сніг – чорний.
Минаємо кілька кварталів двоповерхових будинків – з облупленою теракотовою і сірою фарбою на стінах. Де-не-де повилазила дранка. На одній зі стін крейдою виведена радянська зірка. Сараї, де зберігали вугілля і дрова, напівзруйновані.
– Ці будинки для робітників після війни полонені німці зводили. Люди там і зараз живуть. У багатьох нема туалетів, у деяких – ванн. Оце мій двір. Тут досі мама живе, – роззирається. – З часів дитинства нічого не змінилося. З хлопцями збиралися в мене вдома і проводили перші репетиції нашої групи "Декаданс" (Валентин досі її очолює. – "Країна"). Почалися довге волосся, кеди, серга у вусі. Це дуже було виклично для Кічкаса. Гопнічки лупили за це. Мама кілька разів виручала, коли нас шістьох сто душ оточили. Прибігала і благала відпустили. Але є місця страшніші за Кічкас. Запоріжжя ліве і ДД – циганські наркоманські райони. Там варять і продають опій, мак, ширку, – Валентин запалює цигарку.
У наступному кварталі, на купі сміття, троє чоловіків розпивають горілку. Один невеликий, як 12-річний підліток, лазить по смітнику, не випускаючи з руки пляшку "Оболоні".
– Не снимайте, мне стыдно, – ховається за бачок.
На вигоні за будинками височить курган заввишки з 9-поверхівку.
– Це Чорна гора. У 1990-ті там копали відходи, чорний метал. Вона була між бандитськими групами розподілена. А з іншого боку Кічкасу – знаменита Балка. В ній – відходи заводів-гігантів – "Дніпроспецсталі", "Запоріжсталі", феросплавного. З 1930-х там копають металеві злитки. Раніше видно було, як зранку їде колона КамАЗів, навантажених металом. Отакий шмат продав, – розводить руки на півметра, – купив джип. Тому за них була боротьба. Кожен день трупи знаходили. Багато олігархів на розробці Балки заробили. Зараз у місто прийшов Ахметов. Наклав лапу і на Балку, і на весь промисловий комплекс. Більшість заводів повикуповував. За Союзу їх було 380. Зараз – хтозна, багато попиляли на метал.
Виходимо на трамвайні колії. На зупинці Валентин каже:
– Із 20 хлопців, які складали нашу компанію, живих є троє. Інші до 30 років загнулися.
Валентин Терлецький сідає у трамвай. А ми залишаємося блукати Кічкасом. Тут багато зелені і заростей.
15.30
– На Кичкасе никогда особо хорошей жизни не было. Еще при Союзе сюда обычно попадали те, кто годика два отсидел по хулиганке, кто – за разбой, – 55-річний Сергій Денисович із гаманцем у прозорій пластиковій теці поспішає в лікарню до дружини.
Має залисини, часто спльовує вбік. Його родина перебралася сюди з Уралу 1967 року. Працює на "Запоріжсталі", отримує 4 тис. грн. Продав квартиру, щоб допомогти синові. Собі з дружиною купив маленьку – в бараці.
– В нашем доме ни ванны, ни душа нету. Три унитаза на девять комнат. Зимой элементарно: два ведра на газовую плиту, в ванночку – и моешься.
На районі старі двоповерхівки і зведені у 1990-х 9-поверхівки стоять упереміш. За Балкою – приватний сектор.
– Все мои друзья юности разошлись, – зітхає Сергій Денисович. – Кто-то уехал. В начале 1990-х двое сами себя угробили. В долги большие влезли. Я при жене, а люди развлекаются – кто за домино и бутылкой, кто – на рыбалке, кто просто маленький участок самозахватом себе сделал, огороды копает.
Запитуємо, що думає з приводу закону про декомунізацію.
– О, это единственное хорошее, что Порошенко сделал. Ленин – фетиш, Сталин – семинарист-недоучка, грабитель. Из-за них столько, сука, интеллекта потеряла страна. Но памятник Ленину в Запорожье я бы не трогал. Он – визитная карточка города. Запорожье – это Днепрогес, возле него дядя Вова стоит с протянутой рукой: ребята, вон туда надо. И почему-то на запад показывает.
Знайомимося із 57-річною Тамарою Бистровою. Вона погоджується показати свою квартиру. Єдина в бараці замінила вікна, на них – ґратки. У житло підведена вода, є автономне опалення. Три кімнатки сполучені між собою. Поміж меблями ледве можна пройти.
– Муж получил это ветхое жилье от "Азовстали", – жінка cідає на ліжку, де лежать недоплетений светр і спиці. Одягнула футболку до колін і лосини. – Через 20 лет должны были получить квартиру. Но развелись. Ему дали однокомнатную, а я с дочерью осталась здесь.
Тамара Олександрівна працювала у банку. Отримує 940 грн пенсії.
– Второй муж имеет высшее образование. А работает слесарем на магниевом. И мы рады, что работа есть хоть такая. А молодежь вся – на свалке. Это модно сейчас, – каже про Балку.
– Вот Саша в соседнем доме на машину заработал. Двое деток у него, жена дома сидит. Много людей знаю, которые так бизнес подняли. Один был алкаш, жена приходила: Тамара, покорми хоть детей. А пошел туда, бросил пить. И в конечном итоге имеет бизнес в Крыму. Второй разбогател. В Киеве квартиры купил, сдает теперь. Так поднялись первые, кто начинал. Сейчас там бригады, смотрящие. Если просто так пойдешь – голову оторвут. Вот сосед – на заводе работает по три дня в неделю. Где деньги брать? Пошел на свалку: когда 200 гривен в день дадут, когда – 300. Но там уже вроде все вырыли. Страшно, когда ее закроют.
Сосед Саша очень был за Майдан. Говорила: я учила историю, после революции всегда – война, голод и разруха.
При Януковиче тетка меняла квартиру. Взяла 3 тысячи долларов кредита. На ее пенсию и зарплату дочки жили, долг отдали. А сейчас платежка пришла, она рыдает: 700 гривен за газ.
Соседка тетя Нина живет одна. Пенсия – 1100 гривен. Зашла к ней в марте, а она в шапке и пальто. Выбирай – или кушать, или уголь покупать и дрова. Пока не голодаем. Мы тут одной большой семьей живем. Я вот пирожков нажарила, пошла по соседям, кто-то из дачи овощей привез – всех угостил.
Середа, 12.30
– Лежи, лежи, – каже комусь екскурсовод Сергій. За його спиною не видно, до кого звертається. Переступає дерев'яну сходинку, а на всю її метрову довжину розлігся жовточеревий полоз. Його хвіст звисає далеко вниз. Від нашого крику змія тікає.
Острів Хортиця – це майже 3 тис. га заповідної зони з луками, лісами. Тут вільно гуляють 150 кабанів, 10 оленів, 40 косуль. Фазанів, зайців, полозів, вужів, орлів ніхто не рахує. Багато тварин – ручні. Кабани підходять до автівок туристів і випрошують їжу.
Сергій показує туристичний комплекс "Запорозька Січ", хати і церкву, що побудували для зйомок фільму "Тарас Бульба" 2008-го.
– Власне Січі ніколи на Хортиці не було, – монотонно розповідає Сергій. Він у малиновій футболці, на відміну від решти персоналу у вишиванках. – Найближча до Хортиці була на острові Байди за 3 кілометри. Але завдяки тому, що Микола Гоголь у "Тарасі Бульбі" розташував Січ на Хортиці, маємо тут туристичний комплекс.
Із Січі найкраще видно Дніпрогес – найбільшу гідроелектростанцію країни. 1941-го її греблю підірвали радянські війська, коли відступали з міста. Понад 20 тис. людей загинули.
– Покажіть нічну Дніпрогес, – просимо таксиста, коли пізнього вечора повертаємося до міста. – Кажуть, вона підсвічується дуже гарно.
Смаглявий водій завертає на просп. Леніна завдовжки 10,8 км. Змінив вісім назв. Під час фашистської окупації то була вул. Адольфа Гітлера. Здалеку видно пам'ятник Леніну. Правою рукою вождь показує на Дніпрогес. На п'єдесталі висічена його фраза "Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни". Частина пам'ятника обтягнута клейкою стрічкою з мотивом вишиванки.
– Ну вот снимут его и что тут будет? А он же вождь, плотину вот какую построил, – каже водій попри те, що Дніпрогес почали будувати 1927-го – за три роки після смерті Леніна. – У меня дочка, жена и теща в Донецке, остались охранять квартиры. Зову сюда. "Нет, – говорят, – от нас линия фронта ушла, а вас еще ждет". Тяжело им там. В шесть утра выходят еду искать. Если бы не пайки Ахметова, подохли бы.
Четвер, 10.20
На День вишиванки у Запоріжжі бачимо кілька десятків жінок і дівчат у вишитих сорочках. Та єдиного чоловіка – 22-річному Андрієві Івахну її подарувала тітка.
– Тётя – единственный человек в семье, разговаривающий на украинском, – каже. Його батько – бізнесмен. Андрій – айтішник. – В 2006-м я резко перестал верить слухам о великой российской нации. Ненависть к Виктору Федорычу была привита самим им и моим отцом, с которым стоял на первом Майдане. Во время второго друзья все были "майданутыми", таковыми и остались. Только энтузиазма меньше, а страха стало больше. Война, увы, расставила многое по местам. Выходить на митинги, повесить флаг в квартире – это одно, а взять повестку в руки и пойти в военкомат – другое. Кто-то и вовсе от войны уехал к бабушке в Ростов. Воевать готовы процентов 10, не больше. Думаю, заставь среднестатистического жителя Кичкаса выбирать между Россией и Украиной – выбор останется за Украину. Уж больно обосралась идея русского мира.
Тітка Андрія – журналіст місцевого державного телебачення 42-річна Ольга Вокало. У ванній її квартири на вул. Возз'єднання України в центрі міста – стос українських книжок. Обкладинка верхньої розмокла від води і заледве читається автор: Юрій Андрухович.
– Лопнув водонагрівач і ванну залило, – сміється Ольга. Вона тендітна, схожа на підлітка. Веде авторську соціальну програму "Знак запитання". Говорить дуже швидко. Варить на кухні каву мокко, подає з морозивом уприкуску.
– Коли потрапила на телебачення на початку 1990-х, не мала вищої освіти. Мусила вступити до вузу. Вибрала філфак. Подумала: "великую русскую литературу" за тиждень не підготую. А українську освою швиденько. Вступила. Перший ефір мала 1994 року. В мене рот болів говорити українською. Потім був перший Майдан, з ним відчула внутрішню свободу. Це співпало з часом, коли прочитала першу українську книжку – "Марію" Уласа Самчука. Вона мене перевернула. І я стала читати українською. А після того, як президентом став Янукович, на знак протесту дала собі слово говорити українською скрізь. Було цікаво спостерігати за реакцією людей. Міряю в магазині взуття. "Тисне", – кажу. – "Что-то? Тесно?" – бігає продавщиця. – "Давит. Десь мої шкарпеточки". – "Что-что?" – Носочки". Але поступово реакція мінялася. А потім вийшов той закон про регіональні мови. У грудях стисло.
Ольга почала одягати в ефір вишиванку. 2012-го поїхала до столиці голодувати на "мовному майдані" біля Українського дому. Там познайомилася з дисидентом Євгеном Сверстюком. Записала інтерв'ю, показала по телебаченню.
– Так стала за свої гроші їздити, привозити матеріали з різними нашими людьми, – виділяє інтонацією "нашими", – і давати в ефір. Думаю: після цього виженуть. Не виганяють. Дихати ставало все легше і легше.
2010-го нас усього 40 душ вирішили поставити свічки жертвам Голодомору. На День Незалежності йшли вулицею у вишиванках і співали. Нас оточували чотири коридори міліції. Ми були дєткі в клєткє. Одні і ті самі.
Минуло п'ять років, але зміни є. Торік я не поїхала в Київ на "Країну мрій", як завжди, бо випадково зустріла оголошення про фарбування моста на Дніпрогесі. Там побачила повно людей, яких не знаю: молоді, з дітками, сміються. Я завжди їздила в столицю набиратися українськості, якою ділилася горсточкою тут. А тут Україна прийшла в Запоріжжя. Моя мрія збулася, – в очах Ольги видно сльози.
У дверях каже, що в Запоріжжі символічно розташовані вулиці.
– Проспект Леніна, паралельно йому вулиця Правди, потім – Патріотична. За нею Возз'єднання України, наступна – Перемоги. Отже, все в нас буде добре.
3 
1
Коментарі
2