15 тисяч людей збираються на площі перед церквою Успіння Пресвятої Богородиці в місті Стрий на Львівщині 20 травня о 5.00. Майже на кожному - вишиванка. Починається 30-кілометрова піша проща до Гошівського монастиря в Івано-Франківській області. Організатори вирішили встановити рекорд - зібрати найбільше людей у вишиванках.
З-за рогу сірого будинку виходить Ірина Болюх, 34 роки. За руку веде 5-річного сина Ростислава. На хлопчику синій картуз, легка зелена вітровка і джинси.
- Йой, та шо ж ти малого взяла, - поправляє на голові чорну хустину Анастасія Стрих, 35 років. - Диви, як воно позіхає, біднятко. Най би ше поспав. Вистачить йому ше тих прощ. Тож у довгу дороги йти.
- Та ти думаєш, я його тягнула? - Ірина притуляє до себе сина. - То він мене сюди потягнув. Каже, священик у церкві казав іти, значить ідемо. Цілу ніч не спав. Тепер най позіхає. Побаче, як то. А як буде нити, то по дупі набере.
О 5.12 із церкви виходить священик, відправляє молебень. За 15 хв люди шикуються в колону. Попереду стають дівчата і хлопці з двома іконами Богородиці. За ними люди з хоругвами. Волонтери натягують з лівого боку довгу синю стрічку.
- Давай, тягни далі. Тут 2 кілометри є. Має вистачити, - перегукуються.
- Так, люди, беріться за мотузку, - шикує прочан у колону Григорій Мовчан, 20 років. - Бо по місту то ше півбіди. А коли на трасу отак розхристано вийдемо, то водії нас проклянуть.
Проща рухається зі Стрия по трасі. Люди не слухають волонтерів, виходять на сусідню смугу.
- Давай обженемо всіх, - білявий веснянкуватий хлопець років 10 штурхає в бік іншого, у білій панамі. Той колупається в носі.
Нашо обганяти? Тут веселіше йти.
Цілу ніч не спав. Тепер най позіхає. Побаче, як то. А як буде нити, то по дупі набере
- Шо значить нашо? Сам знаєш нашо. Давай, побігли.
Колона наближається до крутого повороту на дорозі. Хлопці обганяють її майже на кілометр. Зупиняються й потім ідуь повільно.
- Давай, витягуй, - простягає руку білявий. Інший дістає з кишені куртки пачку цигарок. Дає одну другові, бере й собі. - Я вчора запальничку купив. Давай, пхай до рота. Я прикурю.
Дим випускають донизу, схиливши голови. Озираються, сигарети прикривають рукою.
О 6.12 колона йде селом Стрілків. На поріг старої хати пд червоною черепицею вибігає Катерина Яків, 57 років. Господарка загороджена зеленою пофарбованою сіткою. При вході на подвір'я стоїть дерев'яний колодязь.
- Стефко, виходь давай уже! Вже проща тутка! Рухайся бігом! - вигукуючи підходить до огорожі, що розділяє її господарку від сусідньої. На ходу зав'язує легку чорну хустину. Весь одяг на ній чорний - кофта, піджак, спідниця й босоніжки.
- Та біжу вже, біжу, - відчиняє двері цегляного будинку сусідка. У дворі стоїть віз. Через двері стайні видно двох корів, чути поросяче рохкання. - Доки ту всю господарку обробиш, то ноги відкинути можна.
- А ти в селі хотіла жити й ніц не робити? Бач яка пані, - Катерина Григорівна прямує до хвіртки.
- Та ж роблю я. Якби ше помагав мені хто, - взуває голубі капці й виходить на подвір'я. - Учора мій знов нализався до срачки. Ледве на чотирьох приліз. І просила, і молила, та де там. Як купив ті коні два роки тому, то як хто підмінив хлопа: пити почав - страшне. Я думала, господарником стане, гроші зароблятиме. Та й у себе на городах всьо пороблено буде. А він тільки за горілку робить. Нап'ється як свиня і вже йому добре. То йду буду молитисі. Точно шось пороблено йому. Най Бог помилує.
Жінки тричі хрестяться і заходять усередину колони.
- Фух, ну й жарко вже, а щойно тільки йти почали, - 70-річний Михайло Сенько скидає з плечей чорно-сірий наплічник. - Потримайте, будь ласка.
Дає його сусіду. Доки той тримає сумку, скидає синю спортивну куртку - під нею біла вишиванка. На голові жовтий картуз із синім козирком. Він у сонцезахисних окулярах. На ногах - білі кросівки. Весь час усміхається.
Коли всі назад рухнуть, то капєц буде. Заїхати нічим точно. А пішки, то й сил не стане. Тре ровер мати
- Ну тепер можна далі йти, - скручує куртку, кидає її в рюкзак. Закидає його на плечі. - На прощу підготовленим іти потрібно. То моя вже 15-та за ліком, здається. У наплічнику маю ще одні кросівки і плащ-накидку від дощу. Закинув ще в торбу пляшку літрову води простої й чотири канапки. Їстиму вже після прощі, бо під час не можна. На прощі тре йти і весь час молитися, прощення в Бога просити за гріхи свої.
- Тре ше ровер із собою брати, - сміється Олег Коваль, 42 роки. Він у вишиванці з синім візерунком. Веде зелений велосипед "Україна". Руль у ньому переставлений від "Тиси". - Дивіться, скіко то людей іде. Десь до 25 тисяч назбирається. І коли всі назад рухнуть, то капєц буде. Заїхати нічим точно. А пішки, то й сил не стане. Тре ровер мати. З ним ніде не пропадеш. Сам собі пан.
- Ой, не можу більше так іти, - 36-річна Надія Стасів разом із подругою Іванною Лесько, 27 років, стають біля автобусної зупинки на вході в Моршин.
Знімає голубі мокасини, сині теплі шкарпетки. Натягує чорні капронові.
- Щоб іти на прощу, тре відчувати потребу, - Надія рушає знову. - Хоч і без потреби йти можна. Ми всі грішні. Тож гріхи тре відмолювати. У мене потреба була. Я собі поофірувала за здоров'я дітей іти перший раз. То чотири роки тому було. Маю двох дітей. Старшому 13, молодшому - 6. Хворіли постійно - кашель, насморк. І один, і другий мали стафілококи. Думала, не дійду. Потім думала, що на другий день з ліжка не встану. Але ноги майже не боліли, а за кілька неділь діти виздоровіли. Зараз ніяка зараза їх не чіпляється. Тепер щороку ходжу.
У Моршині люди розбрідаються на цілу дорогу. Волонтери зганяють їх назад у колону. Біля санаторію "Київ+" стоять троє старших жінок і чоловік.
- Смотрите, - тицяє пальцем на людей одна жінка у червоному светрі. - Вот бандеровский парад. Делать им больше нечего. Лучше бы на полях пахали. А то носятся тут тучей. Отдохнуть не дают.
До них підходить Марія Николин, 62 роки, разом із дочкою Оксаною, 40 років. Тримає пакет із візерунком квітів. Відкриває його й дістає кілька примірників газети "Своє слово". На першій сторінці - портрети Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Миколи Міхновського.
Вот бандеровский парад. Делать им больше нечего. Лучше бы на полях пахали. А то носятся тут тучей. Отдохнуть не дают
- Ось, тримайте, - вкладає кожному й руки газету. - Тут уся правда написана. Хто такі справжні герої. До вас там на Сході, напевно, не доходить таке. То додому візьміть. Своїм дасте почитати.
Дістає з кулька образки Діви Марії, роздає. Потім витягує дві книжки Михайла Масютки "Химера". На обкладинці зображено жінку. Наполовину вона скелет, друга половина - з плоттю і в червоному вбранні. Посередині велика червона п'ятикутна зірка. Внизу намальовано з'їдене хробаками яблуко. Віддає книжки жінці й чоловіку.
Кожного року, коли йду на прощу, беру з собою правдиву інформацію, - порожній пакет кладе до кишені коричневої безрукавки. На голові світла хустина. - Я вчителька української мови та літератури. Зараз на пенсії. Цю газету видає кандидат у депутати, нам її безкоштовно привозять. А ця книжка - то довга історія. Михайло Масютко працював колись у нас в Олексичах два місяці і три тижні, заміняв учительку російської мови. Був два рази засуджений. Кару відбував у засланнях. У своїй книжці написав про нашу односельчанку, яка переховувала повстанців. Її за це з п'ятьма дітьми у Сибір відправили. Зараз найменший із них священиком у Гошеві є, отець Ігнатій. То ми до нього завжди ходимо.
На виході з Моршина багато прочан розходяться по магазинах і барах. Купують воду, морозиво, каву. У черзі до барної стійки придорожнього кафе стоїть вусань у темній сорочці, років 45. Синьою хустинкою витирає з лоба краплі поту.
- У вас кава є? - запитує бармена.
- Вам еспресо чи американо? - бармен витягує білий пластиковий стаканчик. Вдягнутий у вишиванку.
- Давай еспресо. Але чотири.
Бармен вмикає кавовий апарат. Чоловік перегинається до нього через стійку.
- А коньяк "Закарпатський", три зірки, є? - питає пошепки. - Хляпни в три стаканчики по 50 грамів, а потім кавою залий.
Бармен мовчки киває.
- З вас 60 гривень 60 копійок, - підраховує на калькуляторі.
Чоловік розраховується 200-гривневою купюрою. Решту згортає в кишеню коричневих штанів.
- А я знаю, чого ти на прощу пішла! - вигукує дівчина на вигляд років 15 у фіолетовій футболці. Іде в колоні з двома подружками.
-Ну-ну, і чого ж то? - питає та, що у вишиванці.
Та дура математичка чисто мене замахала - пристає і пристає, вчися і вчися. Хай би захворіла вже чи шо. Іншу б яку нормальну нам дали
- Та бо ти хочеш з Олегом вженитися. Я знаю, шо ти його дуже любиш, а він на тебе ноль на масу. То ти будеш молитися, шоб він із тобою був.
- Ну і дура ж ти. Сама, напевно, молитися йдеш за свого Сашеньку. Чуєш, шо скоро тебе кине.
- Та мені по барабану він. Я перша його кину. Шо таке хлопці? Кожен день нового можна найти. Молитися йду за навчання. Та дура математичка чисто мене замахала - пристає і пристає, вчися і вчися. Задовбала мене її алгебра і геометрія. Нафіг мені вони треба? Я юристом бути хочу. Хай би захворіла вже чи шо. Іншу б яку нормальну нам дали.
О 10.15 колона заходить на територію Івано-Франківської області. Багато людей ідуть відпочивати в ліс. Благодійний фонд "Добре серце" поставив тут "швидку". Міряють тиск, дають пластирі й ліки.
- Ой, дайте мені пластир, - підходить до медиків 57-річний Олег Гучок. - Терпів, терпів, а вже більше не можу.
- Та вам пластир не поможе, - дивиться йому на ноги лікарка. - Ви чого в сандалях на прощу пішли? Тре було щось нормальніше брати. Мешти на худий кінець.
- Ех, була не була, - махає рукою чоловік. Сідає на крісло, що стоїть біля "швидкої", роззувається, знімає шкарпетки. Бере взуття в руки. - Буду йти босий, молодість згадаю. Колись тільки так і бігав.
Дві жінки років 40 з вервицями в руках ідуть збоку. В однієї на щоці великий шрам. Друга на носі має велику родимку.
- Ти бачила які дівулиськи тут ідуть? - шепоче та що з родимкою. - Ножиська на показ повиставляли. Цицьки повипинали. Всьо з себе скидають. Чисто голі до монастиря прийдуть. А в хлопів аж слюні по асфальту течуть. Тьху.
Її супутниця мовчки читає молитви з молитовника.
- Та чого ж мовчиш? Скоро чисто всі голі будуть ходити. Не те шо ми колись. Всьо акуратненько було, закрито.
Жінка зі шрамом зупиняється.
- Слухай, - говорить тихо, але з притиском. - Ти чого сюди прийшла? Молитися чи людей обсуждати? Не гріши хоч тут. Чим дітей обговорювати, можеш владу обматюкати. То точно не гріх буде.
Об 11.25 проща виходить із Болехова. Це останнє місто на шляху до Гошева. Четверо хлопців біжать до магазину, перед яким стоять три зелені столики під парасольками. Сідають у пластмасові крісла. Один дістає пачку синього "Вінстона", роздає по кругу.
- Може, не тре курити? - вагається брати сигарету один із хлопців. - Знов бабульки будуть кричати.
- Та забєй болт, - прикурює той, що у шортах. - Де ти бабульок бачиш?
12.34
20-річна Ірина Яра піднімається горою до Гошівського монастиря. Розпущене довге біляве волосся прилипло до плечей. Одягнена в чорний топ і короткі джинсові шорти. Тягне за собою по землі чорний шкіряний наплічник.
- Ой, і стукнуло мені в голову йти сюди. Краще б зараз на дивані вдома валялася, - важко сопе.
На горі прямує до великої ікони Божої Матері. З-під неї тече свята вода. Наповнює пластику пляшку, ллє воду на руки. Обмиває обличчя. За 50 м - невелика скляна церква, в якій відправляють Службу Божу. Багато прочан стоять під палючим сонцем і моляться. Близько двох сотень лежать у траві неподалік церкви. Ховаються під парасолями. Ірина розстеляє біля людей, що моляться, зелену арафатку. Лягає на неї спиною. Ноги закладає одну на одну. Розкриває чорну парасолю і ставить над собою. У цей момент священики починають читати молитву "Вірую". Люди стають на коліна.
- Дівчино, то ж молитву читають, а ви отак розляглися, - до Ірини підсувається на колінах Ганна Олексій, 48 років. - Не файно то так. Ще й живіт виставили напоказ.
Ірина підносить парасолю і дивиться на жінку.
- Я вже молитву прочитала. Вам треба, то ви моліться. А я не нагрішила багато.
2 
1
Коментарі
2