Ексклюзиви
Вівторок, 06 квітня 2021 12:27

"Основний заробіток має бути на чоловікові. Але жінка повинна працювати, навіть якщо зарплати вистачатиме тільки на проїзд"

Не треба змінювати своє життя заради дітей

– Не люблю фотографуватися. Роблю фотосесію раз на п'ять років, – каже після зйомки Світлана Долеско. Розмовляємо в Центрі української культури та мистецтва напередодні оголошення локдауну у столиці.

У Києві запроваджують жорсткий карантин. Як сприйняли цю звістку?

– Позитивно. Якщо люди не можуть поважати одне одного, дотримуватися соціальної дистанції, не користуватися громадським транспортом без нагальної потреби, то держава повинна встановлювати обмеження.

Для нашого Центру це болісне рішення. Торік 25 березня мали відкрити виставку листівок. Довелося перенести на рік. А тепер знову відкриття скасували.

  Світлана ДОЛЕСКО, мистецтвознавиця. Народилася в Києві. Дату приховує, про батьків не розповідає. Закінчила Національну академію керівних кадрів культури та мистецтв за фахом ”мистецтвознавство”. Здобуває ступінь доктора філософії. 2005 року створила Центр української культури й мистецтва. Його діяльність спрямована на відродження давніх українських звичаїв та обрядів, відновлення і збереження техніки й культури вишивання, ткацтва, розпису та інших видів декоративно-прикладного мистецтва. У шлюбі. Чоловік 49-річний Анатолій Долеско – композитор і бізнесмен. Виховують трьох доньок і сина. Подобаються фільми Ельдара Рязанова. Улюблена книжка – ”Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного. Малює, вишиває, шиє, плете. Любить борщ
Світлана ДОЛЕСКО, мистецтвознавиця. Народилася в Києві. Дату приховує, про батьків не розповідає. Закінчила Національну академію керівних кадрів культури та мистецтв за фахом ”мистецтвознавство”. Здобуває ступінь доктора філософії. 2005 року створила Центр української культури й мистецтва. Його діяльність спрямована на відродження давніх українських звичаїв та обрядів, відновлення і збереження техніки й культури вишивання, ткацтва, розпису та інших видів декоративно-прикладного мистецтва. У шлюбі. Чоловік 49-річний Анатолій Долеско – композитор і бізнесмен. Виховують трьох доньок і сина. Подобаються фільми Ельдара Рязанова. Улюблена книжка – ”Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного. Малює, вишиває, шиє, плете. Любить борщ

Через карантин Центр майже два місяці не працював. Чим займалися?

– Написала дві статті, доопрацювала четвертий розділ дисертації. І виспалася.

Записалися в чергу на вакцинацію?

– Вирішила не робити щеплення собі й рідним, доки не буду впевнена, що це не завдасть шкоди. Я не медик, тому не можу оцінити ризики. Є різні відгуки. Розібратися зараз, що правда, а що міф, не можу. Почекаю ґрунтовніших досліджень.

Мабуть, це аргумент для більшості українців, які скептично ставляться до вакцинації?

– У нас немає правильної інформаційної політики. Кожен намагається стати експертом. Люди звикли до коротких емоційних повідомлень, які найчастіше не підтверджені досвідом. І не завжди думають, чи фахова людина їх поширює. Влада тільки починає говорити про боротьбу з фейками.

Недавно ви були на акції на підтримку Гостиного двору. Вважаєте, так можна достукатися до влади?

– У нас не було такої мети. Хотіли привернути увагу громадськості. Бо, коли починаємо забувати про проблему, здається, що її немає. Із Гостиним двором вона існує кілька років. Міська влада й державна – в особі Міністерства культури та інформаційної політики – не можуть визначитися, на чий баланс перейде будівля та яким має бути її призначення. Гостиний двір треба відновлювати.

Вірю, що колись у нас почне зароджуватися культурна еліта. Зараз вона така незначна, що її майже не чути. Елітою себе називає той, хто голосніше говорить. Той, хто працює, часу на це не має. Та й засоби масової інформації часто віддають перевагу невігласам. Бо ж вести діалог із культурною елітою, означає – змінити погляд пересічної людини на те, що відбувається в суспільстві. Розширити світогляд, надати інструменти для роздумів, аналізу, допомогти сформувати власну думку. Щоб дорости до цього, треба займатися прийдешнім поколінням.

Ви росли в україномовній родині. У Києві тоді розмовляли переважно російською. Не відчували дискомфорту?

– Ні. Вдома говорила українською, у школі переходила на російську. Думала, це таке правило. Мала подруг, в яких була така ж ситуація.

Уперше відчула цю проблему, коли вступала в Київський художній технікум (зараз – Київська державна академія ім. Михайла Бойчука. – Країна). Здала живопис, графіку і композицію. А за диктант із російської отримала двійку. Сприймала її як іноземну, бо нею не думала.

Мої діти до школи майже не чули російської. Якось старша донька знайшла книжки, які я їй читала в дитинстві. Погортала й каже: "Мамо, ця казка написана російською. Але ж ти мені її читала українською". Так, змушена була перекладати, бо на початку 1990-х не було якісних видань українською мовою. У перших класах мої діти мали уроки російської. Їм було важко. Жалілися, що не розуміють написаного.

21 квітня буде два роки, як Володимир Зеленський виграв у другому турі президентських виборів. Чого в нього більше – перемог чи поразок?

– Не готова судити. Ніхто не знає, як вчинив би на його місці.

Ви спілкувалися з президентом. Яке враження справив?

– Швидко сприймає нову інформацію й аналізує її. Рішучий. Самостійно ухвалює рішення.

Торік говорили про можливість вашого призначення міністром культури. Готові йти в політику?

– Історія про моє можливе призначення не завершена.

Кожен міністр має два шляхи: нічого не робити й залишитися хорошим для всіх. Або ж воювати з бюрократичною системою, ухвалювати рішення, які рухатимуть те, що стоїть на місці. У другому випадку людина має розуміти, що буде використаним матеріалом. Я готова до цього, бо після відставки мені є куди повертатися.

Якби вас призначили міністром культури, що ви зробили би першим ділом?

– Познайомилася б із міністром освіти і сказала: "Давайте домовлятися, щоб політика наших установ не йшла в різні боки". Будь-які реформи будуть марні, якщо не узгодимо єдиної концепції виховання майбутніх поколінь.

Держкіно цього року на документальні, просвітницькі, дитячі й анімаційні стрічки виділило менше грошей, ніж на ігрові. Яких фільмів не вистачає в Україні?

– Треба розуміти, куди ми рухаємося. Але це неможливо, бо немає єдиної культурно-освітньої державної політики. Менше чи більше грошей – глобально не має значення. Питання в тому, за якою системою відбувається відбір, хто експерти? У нас відсутній інститут експертизи. Український культурний фонд, Держкіно, Інститут книги та ще багато інституцій цього потребують. Але сьогодні її забезпечують люди, які десь якось дотичні до напрямку. А експертиза – це не суб'єктивна думка, а наука. В освітні програми вищих навчальних закладів потрібно повернути відповідні спеціальності. Тоді не стоятиме питання, чому на той чи інший проєкт виділили більше грошей.

Режисери кажуть, що не всі хочуть дивитися реалістичне кіно. Які фільми любите ви?

– Майже не маю часу на них. Торік працювала над дисертацією. Змушена була переглянути стрічки "Висота", "За витриной универмага", "Осторожно, бабушка", "Останній москаль", "Скажене весілля", "Одного разу під Полтавою". У них є спільне – людина у вишиванці показана нерозумною, малограмотною, неосвіченою. Останні три проєкти мають великі рейтинги. І це страшно. Ми так боролися за незалежність, так раділи, коли її вибороли, але продовжуємо показувати українців недолугими. Нам потрібне ідеологічне кіно. Проте спочатку – визначитися з ідеологією.

Дивує ситуація з підручниками з історії України. У посібниках, надрукованих у різних містах в один і той же час, про одну й ту ж людину можна знайти різну інформацію. У Львові про пана Х написано, що він був героєм і врятував Україну. У Харкові – "це відбулося, незважаючи на те, що був пан Х", а в Одесі – "був пан Х та інші". На цій інформації виростають покоління. Потім хтось думає, що пан Х був героєм, а інший вважає інакше. Можливо, треба взяти паузу й відкласти суперечливі постаті? Знімати кіно про героїв, які не викликають двоякого трактування. Їх у нас достатньо, і вони можуть об'єднати Україну.

 

Зараз публікують багато книжок про війну на Донбасі, життя у прифронтових зонах.

– А читають переважно те, що більше рекламують. Останнім часом не стежила за художньою літературою, бо поринула в наукову. А там біда, її майже немає. Доводилося шукати за кордоном. Українська наука не розвиватиметься, якщо не друкуватимуть наукових та науково-популярних видань.

Часто буваєте в театрах?

– Театри люблю. Це прямий діалог актора з глядачем, те, що не можна зіграти з другого дубля. Подобається все – від класики до авангарду. Хоча нещодавно мала розчарування – "Лебедине озеро 3D". Обіцяли 3D-декорації й доповнену реальність. Цього не було. Якщо не рахувати трьох плазм з анімацією, яку й дитина може навчитися створювати на онлайн-курсах.

Другий ряд акторів не знав рухів, тому підглядали за першим і не потрапляли в такт. Ми пішли під час антракту. Багато глядачів вийшли посеред першого акту. Написала про це пост, але не опублікувала – не хочу псувати настрій тим, хто збирається на цю виставу. Такий неприємний випадок стався зі мною вперше за 10 років.

У театрі люблю сидіти в першому ряду. "Тев'є-Тевеля" у виконанні Богдана Ступки дивилася разів 30 і щоразу плакала.

Раджу подивитися "Наталку Полтавку" в Національній опері. Анатолій Солов'яненко поставив її в неймовірній чистоті, без всенародного історичного суму. Подобається "Кавова кантата" в Київському театрі оперети. Чекала на відкриття великої сцени в цьому театрі. У сумочці лежать квитки на 25 березня. Навіть купила сукню для прем'єри. Але через карантин виставу скасували.

Ви вмієте шити, плести, вишивати. Хто цього навчив?

– У дитинстві батьки відправляли мене до баби на Чернігівщину, коли садили картоплю, а забирали – коли викопували. На покутті в хаті висіла ікона з вишитим рушником. Я зняла його й вирішила довишивати. Але не знала, що вколювати голку треба знизу. Нитками заплутала рушник. Злякалася, що бабуся сваритиме, і заховала його. Але вона швидко знайшла, розплутала нитки й повісила на місце. А потім узяла шматок тканини й навчила вишивати. Спочатку хрестиком, потім гладдю. Це стало в нагоді, коли її паралізувало й були потрібні дорогі й дефіцитні ліки. Їх можна було купити тільки в Києві, на Прорізній, – за долари. Але де в СРСР було взяти? Знайома жінка, яка емігрувала до США, попросила вишити сорочки для хлопчиків і дівчаток з хору української діаспори. Розрахувалася доларами. За ці гроші я й купила ліки.

Рукоділля – це терапія і профілактика хвороб. Якби не воно, багато моментів свого життя не перенесла б так спокійно і врівноважено. Навіть якщо не доплела светра, не засмучуюся. Достатньо процесу.

Мистецтво для мене, скоріше, медитація, спосіб очистити мозок. Воно не повертає душевної рівноваги, бо її не втрачаю. Я прагматично ставлюся до світу. Якщо відбулася подія, не бачу сенсу переживати, страждати. Починаю думати, як вирішити проблему.

В українців є стереотип, що ручна робота не може коштувати дорого. Ситуація змінюється?

– Це через споживацький конфлікт усередині кожної людини. Хочемо заробити більше, але купити дешевше. Таке ставлення не тільки до ручної праці, а й до інших товарів і послуг. Нас не вчать цінувати чужий час. Коли станемо ним дорожити, тоді цінуватимемо роботу іншої людини.

В Україні багато людей, які забезпечують себе тим, що виготовляють власноруч?

– Цим заробляти можуть усі. Наведу приклад: жінка працювала стоматологом і виготовляла біжутерію для себе. Якось умовила її зробити мені на замовлення. Вона довго складала ціну, бо раніше не продавала. Потім я запропонувала їй взяти участь у виставці. Через якийсь час вона покинула стоматологію, бо після двох виставок отримала величезну кількість замовлень і знайшла себе. Створює неймовірні прикраси для наречених.

Дохід може бути різний. Але я ніколи не могла зрозуміти, як можна ходити на роботу, якої не любиш, і витрачати частину життя на те, щоб заробити гроші на відпочинок від неї.

Часто замовляєте одяг у майстрів?

– Нерідко купую на виставках. Одяг переважно обираю в магазинах українських дизайнерів. Більшість мого гардероба – від Анни Бублик. Маю небагато речей, але вони раціональні й гарно поєднуються.

2005 року ви створили Центр української культури й мистецтва. Нині він працює на вулиці Хорива. А де був до того?

– Раніше розташовувався у двоповерховому маєтку на вулиці Кропивницького в центрі столиці, який нам надали меценати. Будинок центру планували відкрити 2007 року. Але була велика кількість охочих відібрати землю. Порушували проти мене кримінальні справи, поливали брудом. Перевіряли, як зароблені гроші, що їх я вклала в будівництво. Все було законно. Та, щоб довести це, знадобився час. Доки ми боролися з вітряками, настала криза 2008‑го. Підрядники, яким заплатили гроші, збанкрутували. Кілька років мусили чекати покращення економічної ситуації.

Понад 70 відсотків українців вважають, що в родині гроші має заробляти чоловік, а для жінки головне – дбати про дім і сім'ю. Як у вас поділені обов'язки?

– Основний заробіток має бути на чоловікові. У нашій родині саме так. Але я теж працюю і заробляю. Хоч це для сімейного бюджету не робить погоди. Вважаю, що жінка має працювати й заробляти, навіть якщо зарплати вистачатиме тільки на проїзд. Щодня робити зачіску, вдягатися, отримувати компліменти, бачити себе на тлі інших. Інакше стане не цікава своєму чоловікові.

У декреті я не була жодного разу. За кілька днів після пологів починала працювати. Ніколи не ставилися до дітей як до тих, заради кого ми з чоловіком маємо змінити своє життя.

Багато людей заробляють гроші, щоб "дати дитині найкраще". Але найчастіше це визначається матеріальними речами. Та брендовий одяг не зробить дитини щасливішою. У нашій сім'ї молодші носили одяг старших. А зараз стали для нас справді дорогими, бо витрачають великі суми на навчання, курси, книжки, подорожі.

Які сімейні традиції маєте?

– У нашій родині жінки ніколи не роб­лять чоловічої роботи. Так було в сім'ї мого чоловіка, сподіваюся, так буде й у моїх дітей. Маємо традицію збиратися родиною. Нас разом 15 осіб.

Який відпочинок вам подобається?

– Люблю тепле море. Має бути якийсь лиман, в якому вода добре прогрівається. У теплій "калюжці" можу цілий день просидіти.

Подобається відпочивати там, де немає людей. Обов'язково – з родиною.

Зараз ви читаєте новину «"Основний заробіток має бути на чоловікові. Але жінка повинна працювати, навіть якщо зарплати вистачатиме тільки на проїзд"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 794
Голосування Куди плануєте поїхати після всіх карантинів?
  • До моря. У теплі краї
  • У туристичні міста Європи
  • Подорожуватиму Україною
  • Провідаю батьків / родичів
  • Працюватиму. На поїздки немає грошей
  • Мені карантин не заважав подорожувати
Переглянути