"Оккупанты, вон из нашего города!" А військовий: "Не понимаю: мы приехали их защищать, а они тут митинги проводят"

Росіяни приховували обличчя, не називали імен та приналежності до структури

Мою рідну Каховку ворог окупував від початку війни. В суботу, 12 березня, мені зателефонував активіст Сергій Цигіпа з Нової Каховки – сусіднього, теж окупованого міста. Ми з ним не товариші, але знав про нього. Дзвонив із невідомого номера: "Є термінова розмова". За кілька днів до того Сергій писав у соцмережах: "Здається, мені загрожує небезпека. За мною можуть прийти, тому на деякий час лягаю на дно". А тут заявив, що приїде на зустріч. Домовилися побачитися на автостанції.

Пішов без документів і телефона. Міська рада попереджала, щоб люди не виходили на вулицю зі смартфонами, бо окупанти їх можуть відібрати. Рідним сказав, куди йду і з ким буду зустрічатися. Пообіцяв скоро повернутися.

 

Було тривожно. Відчував, що станеться щось нехороше.

На автостанції людей не було. Лише вдалині якась жінка прошмигнула. Сергій на домовленому місці не чекав. Я вже розвернувся, щоб іти додому. І тут із цивільного світлого бусика вискакують орки. Я не знав, що на той момент уже розійшлася інформація про ворожу машину на вокзалі. Бус перед цим викрали в депутата Таврійської міської ради.

На мене летіли добре екіпіровані військові, схожі на зелених чоловічків, які свого часу були у Криму: "Падай на колени". Виламували руки через спину вгору, наділи кайданки і тягали по асфальту: "Голову вниз! Имя? Фамилия? Документы? Телефон?" Я зрозумів, що це все.

Кинули в автобус. Спину рівномірно засипали ударами чобіт. Добре, що на мені була товста щільна куртка. Це пом'якшувало удари.

Кудись повезли. Потім здогадався, що в Нову Каховку. Потягли в будівлю міської ради. Тепер там діє "военная комендатура Новой Каховки, Каховки и Таврийска".

На другому поверсі почалися допити. Всі, з ким я мав справу під час полону, приховували обличчя, лише очі видно у вузькі щілини. Жодного разу не назвали імен, приналежності до якоїсь структури.

Казали: "Дописался". Знали, що я журналіст. Погрожували вбити. Гамселили по ногах, руки викручували так, що, здавалося, зламають.

Пізніше, коли зміг аналізувати події, закралася думка, що мене здав Сергій. А потім дізнався, що його викрали переді мною. Наступного дня почув його голос – із мішком на голові він називав своє прізвище. Жодних новин про Ципігу немає досі.

Упевнений, що мене взяли не просто так. До цього причетні місцеві колаборанти, які хотіли помститися за професійну діяльність. Влада мене не любила, бо висвітлював їхні брудні справи і називав конкретні прізвища.

На допитах жодного разу не почув вимог чи претензій – за що затримали? Єдине, що було зрозуміло: "Чего ты поперся на митинг?" Вони не могли чітко сформулювати, чого саме хочуть. Було враження, що й самі цього не знають.

Казали: "Назови три фамилии националистов и адреса". Їх цікавили організатори мітингів на підтримку України. Назвав прізвища тих, про яких знав, що вони за кордоном, у безпеці.

Потім відбувалося, як у фільмах про фашистів. Мене і ще кількох людей повезли в міський відділ поліції. Поставили обличчям до стіни, наказали розставити ноги і нахилити голову. По ногах постійно били. Навколо бігали військові й матюкалися. З підвалів було чути автоматні черги.

Хлопчину років 18 біля мене тягали підлогою: "Там у нас расстрельная камера, слышишь? Сейчас тебя спустим в подвал. Ты – труп". І давай у нього стріляти. Холостими. У того почалася істерика. Плакав і кричав: "Відпустіть, пробачте, не вбивайте". А вони іржали: "Мы пошутили, но сейчас будет боевой выстрел. Ты попрощался с жизнью, сука?" Я стояв, втиснутий у стіну, а вони знову стріляли у хлопця холостими.

Ночував я прикутий до батареї у промерзлому кабінеті поліції. В туалет не пускали. Коли не міг говорити, бо в роті пересохло, дали крихітний стаканчик води. Чув покашлювання і звуки кайданок у сусідніх кабінетах.

Вранці нас кинули в машину і кудись повезли. Було відчуття, що везуть убивати. За місто, в поле. Їхали довго. На голові капюшон був надітий так низько, що нічого не бачив, голова обмотана скотчем, дихати важко. В кого не було шапки чи капюшона, надівали на голову рушник і так само щільно обмотували.

Зрозумів, що привезли в Херсон. Там інші російські військові допитували переважно про обласний центр, про організаторів мітингів у місті, хто веде телеграм-канали. Там мене змусили підписати папірець "Я такой-то, обязуюсь сотрудничать с органами центральной безопасности". Так і не зрозумів, що це означає, бо жодних умов про співпрацю не оголосили.

Не розумів, в якому ми приміщенні, доки не почув вибухів, гамору людей, вигуків. Аж тут росіяни відчинили вікно. Стало ясно, що я перебуваю в будівлі обласної держадміністрації, під вікнами якої зібрався проукраїнський мітинг.

Люди скандували: "Путин-хуйло", "Оккупанты, вон из нашего города". Вони випромінювали такий градус ненависті до ворога, що вона була розлита в повітрі. Здавалося, її можна було хапати пальцями і вона перетворювалася б на каміння, яке можна кидати в орків.

Відчував розгубленість тих, хто був зі мною в кабінеті. Вони були дезорієнтовані. Військовий, який мене допитував, сказав: "Не понимаю: мы приехали их защищать, а они тут митинги проводят. Ничего, захватим Николаев и Одессу и тогда окончательно разберемся". Подумав: хай спробують.

Я сидів під стіною пригнічений, розчавлений у хлам. І водночас відчував піднесення й надію, що все зі мною буде добре.

Перевели в СІЗО. Тримали там до наступної неділі. Всіх розсадили по одному в камери. Там були туалет і проточна вода. Я зрадів, що можу напитися. Було дуже холодно, бо перші дві ночі вдарив мороз. Радів, що маю теплу куртку. Вона була і за матрац, і за подушку, і за ковдру.

Переживав за очі. Бо ношу спеціальні лінзи. Якби їх втратив, то осліпнув би.

Наступні дні слідчий ізолятор наповнювався полоненими, голосів ставало більше. На третій день уперше дали їсти. Це був український армійський сухпайок – 350 грамів пшоняної каші з м'ясом. Пізніше приносили одну чи дві такі порції на день. Нічого гарячого не давали. Щодня водили на допити. Переважно це був психологічний тиск. Питали, за що затримали, чому ходив на мітинг, хто організатор. Але нічого не записували й не фіксували.

Я прокручував у голові звернення президента, яке слухав напередодні затримання. Воно вселяло надію, що все буде добре.

20 березня прийшли в камеру: "Собирай вещи, поехали". У кайданках посадили в машину. Привезли в Каховку. На в'їзді в місто стояли ворожий блокпост і кілька машин з літерою Z. Мене і ще одного чоловіка там випустили з авто. Ми пішли, не озираючись.

Досі не знаю, чому мене випустили. Я радів свіжому повітрю, можливості пройтися. Умисне заходив у жваві місця, тішився, що візуально нічого не змінилося: українські прапори вздовж дороги, люди стоять у черзі по хліб, хтось – в аптеки. Життя триває. Зустрів знайому. Через неї зв'язався з рідними.

187 годин полону. Практично без їжі. Кілька днів майже без води. Без мила, без змінного одягу. Не розуміючи, де я. Сильно схуд. Повернувся брудний і стомлений. Хотіли зламати, розтоптати. Показати, що буде з кожним журналістом: тебе розчавлять або вб'ють.

У мене були можливості виїхати з Каховки. Але хотів довести, що можна жити в містечку й намагатися зробити його кращим. Тут живуть друзі, які поділяють мої цінності, мої рідні, безліч людей, котрими я пишаюсь.

Усе життя я намагався бути чесним, об'єктивним і розповідати про дорогий мені край іншим. Відкривати, захоплювати, закохувати. Майже вісім днів я сидів із низько нахиленою або покритою головою. Вороги боялися, що побачу їхні обличчя. Але показувати своє не боюся.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×