Ексклюзиви
Середа, 16 вересня 2020 14:47

"Охоронці напружувалися, коли ставала навколішки"

Поминальні рушники вишивають білими чи синіми нитками

Добре пам'ятаю, коли вирішила змінити життя. Під час Революції гідності укладала угоду купівлі-продажу в центрі Києва. Постійно визирала з вікна: скрізь стояла міліція, метро не працювало. Світ перевертався.

Рік по тому працювала у вихідний. Президенти різних країн якраз приїхали до України на вшанування Героїв Небесної сотні. Я вирішила пройти до Андріївської церкви. Дивлюся: її прикрашено червоними рушниками. А поминальні рушники в українській традиції вишивали білим чи синім по білому. Мене накрило. Зайшла у храм. Спитала в батюшки, чи можу для церкви вишити рушник. Відповів: "Благословляю". Вдома розпочала роботу.

  Ольга НАРБУТ, 47 років, вишивальниця, блогерка. Народилася 2 листопада 1972-го в селищі Катеринопіль Черкаської області. Батько – електрик. Мати – ветеринар.  Закінчила Бердянський державний педагогічний університет за спеціальністю ”комп’ютерні технології в управлінні і навчанні”. 12 років працювала в корпорації First Realty Group. Вивчала вишивку в Національному центрі народної культури ”Музей Івана Гончара”.  2011-го створила блог Prekrasa Studio. Опублікувала майже 400 матеріалів і майстер-класів з української вишивки. 2016 року відкрила онлайн-школу Prekrasa Studio. Розлучена. Донька 25-річна Анна працює UX-дизайнером.  Побувала у 28 країнах. Мріє відвідати Норвегію – батьківщину техніки вишивки хардангер.  Живе в Києві
Ольга НАРБУТ, 47 років, вишивальниця, блогерка. Народилася 2 листопада 1972-го в селищі Катеринопіль Черкаської області. Батько – електрик. Мати – ветеринар. Закінчила Бердянський державний педагогічний університет за спеціальністю ”комп’ютерні технології в управлінні і навчанні”. 12 років працювала в корпорації First Realty Group. Вивчала вишивку в Національному центрі народної культури ”Музей Івана Гончара”. 2011-го створила блог Prekrasa Studio. Опублікувала майже 400 матеріалів і майстер-класів з української вишивки. 2016 року відкрила онлайн-школу Prekrasa Studio. Розлучена. Донька 25-річна Анна працює UX-дизайнером. Побувала у 28 країнах. Мріє відвідати Норвегію – батьківщину техніки вишивки хардангер. Живе в Києві

Візерунок мережкою білим по білому взяла з полтавського рушника, що зберігається в Музеї Івана Гончара. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва попросила дістати з фондів рушник, вишитий птахами з доповненням штапівкою (одна з базових технік вишивки. – Країна). За місяць принесла до церкви готовий виріб.

Вчилася на курсах вишивки в Музеї Івана Гончара. З офісу, де постійні стреси, відповідальність, потрапляла у старовинну будівлю на території Києво-Печерської лаври – і час зупинявся.

Хотіла ділитися враженнями про майстер-класи, фотографіями технік. Так почала писати блог. Планувала його ще й англійською, щоб увесь світ дізнався про наше мистецтво. Думала на рік поїхати в Ірландію вдосконалити мову. 2015-го документи для візи приймали в Києві, а розглядали в Москві. У мотиваційному листі написала правду: англійська потрібна для блогу про вишивку. Візи мені не дали.

Обмірковувала, чи може вишивка стати бізнесом. Це не про заробляння, а про те, чи потрібен людям такий продукт. Вирішила: займатимуся, якщо робота виходитиме хоча б у нуль.

Навчати вишивати через екран складно. Знімаємо процес на камеру, монтуємо, додаємо графіку. Щоб користувачі з будь-якої точки світу могли ввімкнути сповільнену трансляцію, натиснути на паузу і зрозуміти, куди ж уколоти і де виколоти голку.

Радію, що деяким людям дала не тільки віддушину, а й професію. Хтось вишив рушник, хтось сорочки. Одна учениця написала, що має вже 70 робіт.

Вишивка – як глибинний спокій. Хотілося б займатися нею з ранку до вечора.

На початку карантину охоплював страх – і я вишивала. Створила репліки рушників, які у ХХ столітті потрапили до фондів Національного музею історії України. Один залишила собі, другий продали на аукціоні. Гроші пішли на засоби індивідуального захисту для лікарів. На продаж не вишиваю.

Старовинних вишиванок не збираю. Велика відповідальність їх зберігати. Потрібні ресурси й догляд. Знаю поціновувачів старовини, які купують квартири й будинки, щоб було місце для колекції.

Маю величезну фотоколекцію вишивок. П'ять років ходила по антикварних ринках. Просила у продавців дозволу сфотографувати. Хтось дозволяв, а хтось просив грошей. Платила.

На виставці "Вікна" в "Мистецькому арсеналі" показували вишиванки з фондів трьох музеїв. Приходила зранку, коли там ще не було людей. Тільки я й охоронці. Вони напружувалися, коли ставала навколішки, щоб сфотографувати поділ сорочки. Робила так і на базарах. Люди сприймали мене за дивачку.

Із фотографій відтворюю схеми, додаю знімки в майстер-класи. Люди часто питають, чи маю більше фото певної вишивки, бо вона з їхнього села, наприклад. В архіві відкриваю терабайти інформації і шукаю потрібну світлину.

В одній книжці радянських часів прочитала: "Ремесла в широких розповсюдженнях зникли в 1940-х". Почала досліджувати родовід. Одного діда, який був дзвонарем, забрали у 1930-х. Більше його ніхто не бачив. Другий не повернувся з війни. 1947-го отримали повідомлення, що зник безвісти. Трьох бабиних сестер поховали під час Голодомору. Зрозуміла, чому тоді зникло мистецтво вишивки.

Зараз ви читаєте новину «"Охоронці напружувалися, коли ставала навколішки"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 285
Голосування 31 жовтня, Усик - Чисора. Як закінчиться бій?
  • 1) перемогою Усика за очками
  • 2) перемогою Усика нокаутом
  • 3) перемогою Чисори за очками
  • 4) перемогою Чисори нокаутом
  • 5) нічиєю
Переглянути