Віра Говоруха сорок один день не їла хліба
З роботи мені орендували квартиру в Бородянці. Це був будинок у центрі села, поруч жили його господарі. 24 лютого пішла на роботу, а увечері таксі по мене не приїхало – всі кругом бігали, панікували, автобуси перестали ходити. Донька – вона поліцейська в Києві – подзвонила: "Мамо, зараз по тебе когось пришлю". Але вже ніхто ні за які – навіть великі – гроші не хотів їхати. На роботі сказали: "Нема таких героїв, щоб поїхали визволяти".
Наступного дня 80 одиниць російської техніки зайшли в Бородянку. 26 лютого почали розстрілювати людей. Це було жахіття, на вулицю ніхто не міг вийти: де бачили людей, убивали. Перший авіаналіт був 28 лютого. А найбільший – 1 і 2 березня. Якраз тоді розбомбили пополам отой багатоповерховий будинок, що його на всіх фото показують.
Кілька ночей ми побули з господарями в їхньому підвалі. Він був слабенький. Тому перебігли до знайомої. Якось увечері почула, що вони між собою домовляються про від'їзд. Вранці вони зібралися і зі своїми дітьми кудись направилися, я – за ними. "Заберіть мене з собою, не лишайте, я ж тут нікого не знаю". – "У нас нема місця, не йдіть за нами, однак не візьмемо, на квартирі перебудете". І поїхали.
Аж тут знову авіаналіт. Я не знала, що робити, куди йти, де я, на якій вулиці. Коли тікала – бігла в нікуди, а потім не могла зорієнтуватися, де знаходжуся. Упала, лежу, притислася до землі, коли це якийсь чоловік гукає: "Бігом до мене в хату! Ти куди бігла? – На квартиру. – Збирайся, поїдеш із нами". Це Леся, Льоша і троє їхніх дітей – 4-річний Ратмир, 9-річна Юля і 16-річна Таня Федоренки – виносили речі в стареньку "Таврію". Вони евакуювалися на околицю Бородянки до батька Лесі – діда Колі.
Так ми – семеро людей і висловухий кіт – прожили 41 день у невеличкій на дві кімнати хатці. Підвалу не було, бо той будинок – на двох господарів, і сусіду дістався підвал, а діду Колі – літня кухня. Ховатися нам не було куди. Як починалися обстріли, падали за диван із високими бильцями. Льоша в такі хвилини завжди був на вулиці: "Якщо завалить, побачу, як і що, витягуватиму вас".
Мені виділили розкладне крісло біля вікна. Спочатку було трохи ніяково, бо чужі ж одне одному: я їх не знаю, вони – мене. Я собі сиджу – та й усе. А як роззнайомилися, все стало добре: що самі їли, мені давали. Все разом робили.
Хата ця, крайня у вуличці, впиралась у поле. Руські ткнулися танками й назад. Боялися. Нам не дозволяли виходити на проїжджу частину вулиці, бо недалеко на водонапірній башті сидів снайпер, і нас налякали, що він застрелить. Дід Коля поза хатами ходив до сусіднього колодязя по воду. А ми всі ці дні в хаті просиділи, тільки віконечко відкривали іноді подихати.
Стріляти починали переважно десь о п'ятій ранку і так десь до дев'ятої – як їдуть куди. Прострілюють дорогу, потім висуваються танки і йдуть. Льоша в щілинку у вікні рахував, скільки туди поїхало, скільки назад. Бувало, що з колони залишалося три-чотири танки після боїв.
Спершу кацапів було багато: перші дні на танку зверху по 15–16 людей сиділо, на кунгах – по 25. Тоді ставало все менше й менше. Льоша, поки був зв'язок, знайомим із військкомату скидав інформацію: хто й куди поїхав, щоб коригували вогонь.
На роботі сказали: "Нема таких героїв, щоб поїхали визволяти"
Свої "Гради" росіяни заховали в нас за городами. Коли наші почали у відповідь гатити, то один снаряд прилетів до сусіда у двір – добре, що вони тоді виїхали. У нас усі вікна засипало землею – такий вибух був. Льоша тоді додзвонився через знайомих до тероборони: "Не стріляйте по нас, тут 50 людей на вулиці лишилося, повбиваєте".
Чоловік років за 30 поїхав на велосипеді щось коту купити на вокзалі, то вбили. Дід сусідський пішов до росіян: "Давайте, я його заберу, он же ж він на вулиці лежить". – "Йди звідси, бо й тобі таке буде". Через якийсь час він таки на матраці хлопчину притягнув. Три дні не могли його поховати, бо страшне коїлося. Але потім зробили все, як треба: поховали у дворі, хрест поставили.
Найбільше ми боялися кадировців: страшні, патлаті, з бородами, свої тік-токи на блокпосту знімали. Боялися, що до нас прийдуть. Але прийшли інші. 23 березня заявилося їх чотири чоловіки: один на хвіртці став, другий у дворі, а два – в хату. Роздивлялися, шукали когось – думаю, що наших військових. Обмундірованіє на них таке негарне, обшарпане, велике, не за розміром. Без бронежилетів, сокира якась за плечима, але автомати непогані. Росіянин по черзі наводив на нас його. Дивився в очі – яка реакція. Ми плакали, а бурят казав: "Дед, успокой женщин и детей. Не будете брать оружие, будете живы". Спитав, хто ми такі, дід відказав, що дочки його, зять і онуки. Обдивилися все кругом у хаті. Питали за бойлер, котел – навіщо це? Видно, ніколи й не бачили. Забрали одеколони, видно, пити. Хоча пити їм було що: у нас за хатою була стоянка супермаркету, фури не встигли розвантажити, то звідти брали віски й коньяки. У телефони позазирали, але вони були розряджені. А я про всяк випадок фото доньки у формі видалила і брата – він у ТРО служить.
Найстрашніше – авіанальоти. Коли "Гради" чи танки стріляють, приблизно розумієш, куди вцілить. А коли літак над хатою розвертається, не знаєш: кине по голові чи десь поруч. Коли літак бомбив, то здавалося, що дах відірветься і його знесе. Ми дітей прикривали собою: Леся – хлопчика, я – дівчинку.
Кожен день вважали за останній. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. Я тоді сильно плакала, не могла стриматися. Один день так обстрілювали, що ми думали, не виживемо. Ми вже й прощалися одне з одним. Переживала, що не попросила сестру за дитиною приглянути, як мене не стане.
Питали за бойлер, котел – навіщо це? Видно, ніколи й не бачили
На 8 березня дід Коля пішов нам котиків ламати в берег. Ми його й не пускали, бо ж могли росіяни застрелити, але він упертий. Уранці прокинулися, а вже котики дід поставив на стіл. Приніс нас зі святом привітати.
Темніло рано, але в нас були свічки. Запалимо й читаємо чи розказуємо одне одному казки. У Ратмира була найшвидша: "Жила собі курка і лягла спати". В міста гуляли, іноді в карти чи шашки. У діда багато книжок було, але якось читаєш, а змісту не розумієш. Особливо, коли на голову штукатурка сиплеться. Увечері діти билися, хто лежатиме біля мене. Полюбили. А я – їх.
Вибуховою хвилею одразу перекосило вхідні двері – й вони не зачинялися. Газ у нас зник тільки на один день, і із цим пощастило: було тепло і їсти можна варити не на вулиці. Було б що варити.
Спочатку пішли запаси, а тоді чотири дні не особо щось їли: води, чаю попили – і все. А потім кадировці на найближчому від нас блокпосту розбили магазин, узяли, що треба, але багато продуктів лишилося. Ми дізналися. Коли вони кудись від'їхали, побігли, позбирали, що можна, – переважно макарони та крупи якісь.
Вулицями тинялася худоба, її повипускали господарі, які тікали, або їхні сусіди, бо тварини підстрибували в сараях під час вибухів. Росіяни корів не стріляли на їжу, бо в Бородянці магазинів багато, то вони набирали, що душа забажає. По холодильниках по хатах лазили. Не голодні. Одну тіки корівку осколком вбило. Скот згуртовувався: я нарахувала вісім корів і телятко, які паслися на пшеничних полях. Вим'я такі розпухлі. До нас на вулицю приходили, бо знали, о котрій люди їх напоюватимуть.
Поруч біля нас виїхала молода сім'я, а в них були бройлери, і всі їх розбирали, бо однак би подохли. Ми взяли 15. Частину попатрали та протушили в банках у духовці, щоб до каш додавати. А кілька повісили в мішках і літній кухні, щоб пізніше зарізати. Світла ж немає, в холодильник не покладеш.
Хлопців з "Азова" вибігли босими зустрічати. Обнімали, плакалИ
41 день не їла хліба. Леся для дітей хлібинку спече, а вони одно просять: "Мам, дай хліба", – "Тіки до супу". Не пекла, бо дріжджів не було. Ми міняли: дві цигарки на пачечку дріжджів крихітну. Харчувалися десь раз на день – в обід. Їсти особо й не хотілося, бо нєрвотрьопка така.
Мої домашні знали, де я, бо повідомила одразу. А потім зникло світло. Із середини березня я вже не могла вийти на зв'язок. Удома в селі – мені пізніше розповіли – почали балакати, що я не повернуся. "Значить, судьба така, раз там таке робиться, то її вже немає живої". Чоловік сердився, був упевнений, що я врятуюся. Донька потім зізналася: "Мамо, я відчувала, серце підказувало, що ти жива". А Валерій говорив: "Ти ж у мене, як черв'ячок, виживеш за будь-яких умов!"
Наприкінці березня сусід сказав, що на одній із дев'ятиповерхівок у центрі є слабкий сигнал. Він пішов дзвонити, і я попросила набрати чоловіка, сказати, що я жива й ціла. То той аж заплакав від хвилювання, як почув.
У кінці березня вночі стояв гул: "Льоша, ти чув?" – "Теж цілу ніч не спав". То вони їхали, тікали. А по Бородянці: там вибух, там горить. А за колоною – крематорій: залізна машина, й хата від танків так не дрижала, як від неї. Збирали росіяни бігом трупи своїх і вкидали всередину. Це ж там яка температура, що горять кості. Пролетіли селищем за годину. Як тікали на танках, то один одному й руки не подавали, хто вспів заскочити – заскочив, а ні – то так і лишився. Тому, коли мене 6 квітня вивозила жінка з Червоного Хреста, жахалися дорогою, щоб із лісу ніхто з них не вискочив.
А наші хлопці – з "Азова" – зайшли 3 квітня. Ми вибігли босими їх зустрічати, обнімали, плакали. Вони у формі доладній, високі, сильні – захисники, не те що ті буряти – в якихось штанях на виріст.
Квартира, яку мені винаймали з роботи, лишалася цілою, два вікна тільки побило. Але там вижити в мене шансів не було, бо ні води, ні газу, ні світла, ні їжі. Ще й вороги навколо. Хіба б хтось забрав. Самому вижити в окупації не можна.
Не переживай. Тепер тут тільки наші будуть
У кінці травня поїхали ми родиною із колегами з роботи провідати моїх рятівників. Подарунки повезли: і одяг, і іграшки, і м'ясо, і фарш, і курей, і яйця, і 18 тисяч гривень. Цілий бусик усього. І тут цього дня вулицею танки йдуть! Я знову, як почула їх, від страху чуть не вмерла. Льоша каже: "Не переживай, тепер тут тільки наші будуть".
в малого день народження був, то вислала людину-павука на управлінні, а діду Колі на його іменини – пляшку коньяку. Федоренки жартують: "Як наступатимуть, ми одразу до тебе". – "Аякже". Ці люди врятували мені життя.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
Коментарі