Досі не знайшли скарб Яреми Вишневецького
Дозвіл на розкопки треба брати в держави. В Україні їх безкоштовно видають у Міністерстві культури. Після цього всі дії археолога контролюють державні інстанції. Щоб уникнути зайвої тяганини, доводиться знаходити інші шляхи. Наприклад, домовлятися з орендарем, що за 100 гривень дві доби копатимеш на його території. Якщо господар дозволив – держава заборонити не може.
25 відсотків вартості скарбу держава повинна віддати тому, хто його знайшов. Золота пектораль із кургану Товста Могила на Дніпропетровщині, яку 21 червня 1971 року відшукала експедиція під керівництвом Бориса Мозолевського, важила більше кілограма. Її вартість порахували за офіційним курсом золота. Але на аукціоні такий артефакт коштує десь 1,5 мільйона доларів.
Люди, які знаходять скарб, бояться здавати його державі. Бо не уникнути допиту в поліції. Ніхто не повірить, що приніс усе й нічого собі не залишив.
У США ліцензія на піврічні розкопки коштує 30 тисяч доларів. Якщо вдасться знайти скарб, археолог отримує частину. Вільно може нею розпоряджатися – віднести в антикварний магазин чи продати на аукціоні. В Європі винагороджують і господаря території, де знайшли цінності. За часів Російської імперії скарб теж ділили між тим, хто його знайшов, власником ділянки і державою.
1997 року в нас відібрали знайдений танк. Під час наступу фашистів радянські військові авіатори на літаках У-2 атакували переправу через Південний Буг. Мали інформацію, що тоді затонув німецький танк Т-3. Виявили його на дні річки в мулі. Як витягнули, вирішили узаконити знахідку. Зверталися в міністерства культури, оборони та Укрспецекспорт – нікому не треба. Згодом тодішній міністр оборони Олександр Кузьмук наказав: вивезти танк на Дарницький авторемонтний завод – на реставрацію. Після цього він поповнив експозицію музею київського Будинку офіцерів. Прийшли на прийом до Кузьмука. Просили: "Віддайте хоч гроші, які витратили, щоб витягти танк із трясовини. Ми платили з власної кишені". Даремно.
В Україні ще багато скарбів у землі. Народ усе цінне так ховає в тяжкі часи. У нас постійно відбувалися перевороти й революції.
Скарб Яреми Вишневецького (1612–1651 роки, польський князь. Мав резиденцію під Лубнами на Полтавщині. – Країна) коштує божевільних грошей. Там не лише його особисті заощадження, а й казна війська польського. Досі ніхто не знайшов.
У вірші Тараса Шевченка "Три криниці" розказано про скарб, який нібито заховала рідня Богдана Хмельницького. Коли захопили маєток у Суботові й розрили могилу гетьмана, його булави й печатки там не було. Вони досі чекають археологів десь у землі.
У 1980-х в селі Балико-Щучинка на Київщині копали траншею і наткнулися на останки німецького солдата.
Він сидів у чеській касці, з його голови стирчала міна, що не розірвалася. Видовище було страшне. Солдата перепоховали.
Біля хутора під Корсунем-Шевченківським на Черкащині, де проходила лінія оборони, наші хлопці вирили три 40-літрові бутлі самогону. Закопані ще перед Другою світовою. Горлечка заткнуті кукурудзяними качанами. Коли відкрили їх, сильно смерділо. На дні був осад. Двічі переганяли перед тим, як покуштувати. Самогон міцний, але мав неприємний присмак.
Німцям під час Другої світової війни видавали гумові військово-польові ванни, презервативи в металевих коробках і консерви з підігрівом. Під бляшанкою була порожнина з негашеним вапном. Її розкривали і ставили у воду. Під час хімічної реакції консерви нагрівалися. Інколи натрапляємо на такі знахідки.
У селі Шендерівка під Корсунем заритий автобус із німецькими акторами. Трупа пробиралася до відступаючої армії Штеммермана (24 січня – 17 лютого 1944-го відбулася Корсунь-Шевченківська битва. В оточення потрапили від 60 до 80 тис. німецьких солдатів. Більшість були вбиті або полонені. Генерал Вільгельм Штеммерман загинув, похований у селі Бране Поле Богуславського району на Київщині. – Країна). Біля автобуса розірвалися два снаряди. Всіх посікло картеччю. Про акторів нам розповіла старенька місцева жінка. Казала: "Всі були в цивільне вбрані, мали валізи. У жінок – довгі квітчасті сукні. Наші жінки їх собі порозбирали. А голих людей в яму покидали й закопали. Над тією братською могилою посадили кущ бузку". Ми її не розкопували.
Уперше приїхав у Корсунь на початку 1990-х. Кожна хата нагадувала музей. На полицях стояв німецький посуд. Собаки їли з німецьких касок. Бочки від протигазів висіли на воротах замість поштових скриньок. Німецькі ящики з-під снарядів використовували як скрині. З поля бою люди тягнули все, що не забрали трофейники (члени бригад, створених 1943 року для збору зі звільнених територій майна противника і залишеного військами вітчизняного. – Країна).
Рідко вдається відшукати поруч з останками радянських солдатів так званий смертний жетон. Часто його не заповнювали – аби не наврочити. Одного разу знайшли бійця з цією капсулою. Привезли до Києва. У лабораторії обережно розкрили. На папірці написано: "Мене не вб'ють". Солдата так і не ідентифікували. Поховали у братській могилі.
Колись грізні ДОТи – довготривалі вогняні точки – стоять порожні, обпалені вибухівкою й загиджені людьми. За кількадесят кілометрів від Києва розшукали ДОТ, який німці так і не взяли. Оточений з усіх боків ворогами гарнізон підірвав його сам. Біля лісу помітили галявину з невеличким пагорбом посередині. На ньому було видно залишки залізобетонної споруди. Вирішили пробити дірку в бетонному склепінні тунелю. Працювали у дві зміни. Посилали людей у сусідні села по інструмент і продовольство. Через п'ять днів отвір був готовий. З нього тягнуло затхлістю. Узяли порожню консервну банку, поставили всередину шматочок свічки й опустили в підземелля. Свічка не згасла. Значить, є кисень. В одному з приміщень знайшли скелет молодого червоноармійця, на якому залишилися шматки обмундирування. Поруч лежала сумка з протигазом, дві порожні консервні банки, саперна лопатка і фляга. Через вибух чоловік виявився живцем замурованим у 20-метровій бетонній труні. Лопатою намагався зробити хід – видно було сліди. На стіні надряпав нею слово "мама".
5 
35413
Коментарі