вівторок, 29 березня 2022 15:20

"Ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту"

Чотири місяці перед початком війни ми з чоловіком працювали в Голландії – планували трохи заробити. Наша фірма вирощувала цибулеві: гіацинти, нарциси. Ми займалися всіма процесами – від посадки до запаковування готових квітів. Хоча за кордоном і добре – красиво, люди привітні, але це не Україна, хотілося додому. І слова: "Вдома сонце яскравіше і трава зеленіша, а небо блакитніше" – правда.

  Ольга МАТВІЄНКО, 32 роки, журналістка. Народилася в Полтаві 22 липня 1989-го. Мати – продавчиня, батько працює на заводі. Вивчала філологію й журналістику в Полтавському національному педагогічному університеті імені Володимира Короленка. Дев’ять років працювала журналісткою в місцевих виданнях. Наприкінці 2021-го поїхала на заробітки в Голландію. Коли в Україні почалася війна, повернулася додому. 11 років живе у шлюбі із промисловим альпіністом Сергієм. Улюблений письменник – Сергій Жадан. Має кицьку Мурку. Захоплюється пошиттям речей зі шкіри
Ольга МАТВІЄНКО, 32 роки, журналістка. Народилася в Полтаві 22 липня 1989-го. Мати – продавчиня, батько працює на заводі. Вивчала філологію й журналістику в Полтавському національному педагогічному університеті імені Володимира Короленка. Дев’ять років працювала журналісткою в місцевих виданнях. Наприкінці 2021-го поїхала на заробітки в Голландію. Коли в Україні почалася війна, повернулася додому. 11 років живе у шлюбі із промисловим альпіністом Сергієм. Улюблений письменник – Сергій Жадан. Має кицьку Мурку. Захоплюється пошиттям речей зі шкіри

З України почали надходити все тривожніші новини про можливу війну. Ми вирішили відпроситися в роботодавця та їхати, щоб спакувати рюкзаки й бути готовими. Планували брати безпосередню участь. Повернулися в Україну за три дні до війни.

Попередні роки я була журналісткою. Висвітлювала події тероборони на мирних територіях і сама долучалася до навчань: там і тактика, і поводження зі зброєю, і тактична медицина. Неодноразово виїжджала працювати з бойовими підрозділами в район АТО, а пізніше – ООС. Писала про волонтерів і сама волонтерила.

24 лютого прокинулася о шостій ранку. Зайшла у фейсбук, і тут повідомлення керівника: війна. З емоцій – лише злість. Те саме, що всі попередні вісім років поспіль. Не страх, не сум, не бажання рвати на собі волосся. Якийсь вася, ваня їде на танку з костроми, ростова, щоб нас убити. Незрозуміло: за що?

Батьки приїхали на вокзал. Ми мали 5 хвилин

Ми з чоловіком зібрали речі. Прибули у військову частину – там черг ще не було. Заповнили документи, отримали зброю. І тепер разом воюємо в одному з підрозділів Збройних сил України.

Раніше не могла подумати, що доведеться брати до рук зброю. Я працювала з диктофоном і фотоапаратом. Та що ближче було до цього моменту, то більше розуміла, що буде не до фотіка. Бо зі зброєю ми ефективніші.

У кожного своя роль. Хтось виїхав, хтось волонтерить, хтось у тилу виконує свою роботу. Всі на своєму місці. Зокрема й ті, які не хочуть повертатися й "умирать". Це навіть краще, що таких тут немає. Принаймні вони не заважають.

Ми вважаємо, що можемо бути корисні. Тому ми тут.

Повернулися в Україну за три дні до війни

Страху, що мене можуть убити, немає. Є переживання за батьків і друзів. Мати засмутилася, коли я пішла воювати. Але за руки не тримала, дверей не зачиняла. Я не встигла в село до батьків. Вони самі приїхали на вокзал. Ми мали 5 хвилин.

У нашому підрозділі разом зі мною служать три жінки. Усі вмотивовані. Всі прийшли сюди самі. Усі налаштовані на перемогу. Хлопці до Москви хочуть дійти, жартують: щоб сувенірів навезти.

Уся наша робота – бойові виходи. Є трофеї, зокрема російська техніка.

Психологічно стріляти в людину неважко – ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту. Це ворог: або він у тебе стріляє, або ти в нього.

Не знаю, чи я когось убила. Перевіряти не ходила.

Отримала повідомлення: війна. З емоцій – лише злість

Те, що показують у новинах, – це все правильно, пропаганда має працювати. У нас насправді картинка ще вужча, ніж у тих, хто дивиться телевізор: ми виконуємо завдання тільки у своєму секторі.

Ми всі зайняті роботою, немає думок: ой, Божечки, ми всі помремо. Ми тут не для цього. А для того щоб героїчно вижити.

Те, що маю автомат, лише трохи психологічно заспокоює. Стрілецька зброя – це ближній бій. А нині війна – це артилерія.

Після перемоги продовжу те, що планувала. Батьки мають невелике фермерське господарство, хотіла б у них на землі працювати: вирощувати овочі й фрукти. Також хочу серйозно зайнятися пошиттям виробів зі шкіри. Власне, щоб почати цей бізнес, ми з чоловіком і поїхали в Голландію.

Стає прикро, коли інколи читаю якісь пости у фейс­буку. Спостерігаю: що у спокійнішому місці люди сидять, то більше часу на срачі. Сварки на порожньому місці: хтось виїхав – одразу цькування. Хтось постить, що в безпеці, помила голову, зробила манікюр – як ти могла? Блін, це ж так класно, що є можливість в цьому всьому приділити якийсь час і собі і якось підтримати ментальне здоров'я.

Моє ментальне здоров'я зводиться до того, щоб вчасно поїсти, поспати, знайти душ. Коли нічого з цього не вдається зробити, то принаймні зняти берці, витерти ноги вологими серветками чи просто походити без взуття.

Ледь не плакала, коли дісталася до душу й намазала голову бальзамом

Є приємні штуки: шоколадку старшина приніс, чоловік квітів десь намутив. Або така дрібниця, як шампунь чи бальзам для волосся, – посилку дівчата мої передали. Я ледь не плакала, коли дісталася до душу й намазала голову тим бальзамом. А потім удруге пустила сльозу, коли змогла нормально зачесати волосся. Шкодую, що не встигла обстригтися, і зараз це відволікає.

Доки була локальна війна на Донбасі, ми жили більш-менш спокійно в мирних містах. Розуміли, що війна триває, але вона – далеко. Ми гуляли, каву пили, салюти пускали, ходили на дискотеки. Жителям Донбасу було куди втікати. А зараз тікати нема куди. Якщо втечемо, України не буде.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

Зараз ви читаєте новину «"Ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути