Ексклюзиви
Вівторок, 05 червня 2018 14:49

"Ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові"

У бою під Бродами загинули вісім тисяч бійців дивізії "Галичина"

Тато був підстаршиною Українських січових стрільців. Разом з Євгеном Коновальцем (голова Проводу українських націоналістів. – Країна) 1915 року потрапив у російський полон. Додому повернувся в часи польської окупації. Майже рік ховався від жандармерії. Тоді родина зібрала збіжжя і фактично відкупила його. Батько став громадським діячем, просвітянином. Передплачував дві українські газети, купував книжки. У нашій хаті часто збиралися сільські ґазди, а ми з братом слухали їхні розмови.

Моя родина мала 7 гектарів землі, включно з невеличким у чверть морга ліском (1 морг – це 0,57 га. – Країна), і тяжко працювала на ній. Господарські справи в сім'ї йшли непогано. 1938 року батько відкрив крамницю, в якій торгував збіжжям.

  Михайло МУЛИК, 97 років, ветеран дивізії ”Галичина”. Народився 28 жовтня 1920-го в селі Горожанка Монастириського району на Тернопільщині. Батько Іван був підстаршиною Українських січових стрільців.  1937-го став членом Організації українських націоналістів. За її завданням у вересні 1943 року вступив до лав української дивізії ”Галичина”. Служив радистом. Брав участь у бою під Бродами в липні 1944-го. Потрапив у радянський полон. Два роки допитували в московській Луб’янській тюрмі. На 10 років позбавили волі й на п’ять – громадянських прав. Покарання відбував на вугільних шахтах у Московській  області та в Республіці Комі. Із заслання повернувся 1954‑го. Оселився у Станіславі, тепер – Івано-Франківськ. Працював бухгалтером у виробничому об’єднанні ”Прикарпатліс”. 1989-го став членом культурно-наукового товариства ”Рух”. Був бухгалтером ліквідаційної комісії міськкому й обкому КПРС. 1991-го організував Товариство політичних в’язнів і репресованих. За рік із дивізійником Володимиром Малкошем створив Братство колишніх вояків ”Галичини”. Написав вісім книжок про визвольну боротьбу українського народу та становлення незалежності. Щороку 28 квітня святкує день створення дивізії ”Галичина”. З 27 жовтня 2017-го має звання почесного громадянина Івано-Франківська. Від міста отримує щомісячну доплату – 1,7 тисячі гривень – до своєї мінімальної пенсії, а також 500 гривень – з обласного бюджету. Досі не реабілітований українською владою. Дружину Марію поховав 2002‑го. Син 54-річний Володимир – журналіст. Онука 23-річна Оксана – студентка
Михайло МУЛИК, 97 років, ветеран дивізії ”Галичина”. Народився 28 жовтня 1920-го в селі Горожанка Монастириського району на Тернопільщині. Батько Іван був підстаршиною Українських січових стрільців. 1937-го став членом Організації українських націоналістів. За її завданням у вересні 1943 року вступив до лав української дивізії ”Галичина”. Служив радистом. Брав участь у бою під Бродами в липні 1944-го. Потрапив у радянський полон. Два роки допитували в московській Луб’янській тюрмі. На 10 років позбавили волі й на п’ять – громадянських прав. Покарання відбував на вугільних шахтах у Московській області та в Республіці Комі. Із заслання повернувся 1954‑го. Оселився у Станіславі, тепер – Івано-Франківськ. Працював бухгалтером у виробничому об’єднанні ”Прикарпатліс”. 1989-го став членом культурно-наукового товариства ”Рух”. Був бухгалтером ліквідаційної комісії міськкому й обкому КПРС. 1991-го організував Товариство політичних в’язнів і репресованих. За рік із дивізійником Володимиром Малкошем створив Братство колишніх вояків ”Галичини”. Написав вісім книжок про визвольну боротьбу українського народу та становлення незалежності. Щороку 28 квітня святкує день створення дивізії ”Галичина”. З 27 жовтня 2017-го має звання почесного громадянина Івано-Франківська. Від міста отримує щомісячну доплату – 1,7 тисячі гривень – до своєї мінімальної пенсії, а також 500 гривень – з обласного бюджету. Досі не реабілітований українською владою. Дружину Марію поховав 2002‑го. Син 54-річний Володимир – журналіст. Онука 23-річна Оксана – студентка

Моя політична боротьба почалася у 13 років. Із трьома друзями на Великдень задумали почепити українські прапорці на хресті, спорудженому в пам'ять про жертв Голодомору в підсовєтській Україні. Навпроти того хреста жив поляк, в хаті якого сидів у засідці передбачливий комендант поліції. Коли чіпляли прапорці, він нас упіймав і замкнув у постерунку (відділок поліції на Західній Україні за часів Польщі. – Країна). Випустив через добу – після того як мій батько заплатив штраф. Тато мене не сварив.

Перед вступом до ОУН мене три роки вишколювали. Присягу склав 17-річним.

1939-го в нашу Горожанку прийшли совєти. На третій день приїхав НКВДист і побачив у центрі села національний прапор: "Кто повєсіл ету пєтлюровскую тряпку? Снять! Лєстніцу прінєсті!" А люди не розуміли, що таке "лєстніца". Тоді він підігнав коня, став на сідло, зняв прапор і кинув на землю. Потоптав, сказав: "Так будєт со всємі пєтлюровцамі". Невдовзі почалися арешти і "пістолетна" агітація за колгосп.

Тата викликали В сільраду. Цілий день переконували записатися в колгосп. Весь цей час на столі перед агітатором лежав пістолет, та заяву про вступ батько так і не написав.

Коли почалося переслідування членів Організації українських націоналістів, мене відправили на вчительські курси в райцентр. НКВДисти кілька разів приїжджали додому до нас. Мама їм казала: "Його вже кілька днів немає тут. Коли повернеться, не знаю".

1943 року повсюди вивісили оголошення про набір хлопців у добровольчу дивізію "Галичина". Пішов поголос, що вона стане історичною правонаступницею легіону Українських січових стрільців. Це викликало серед старшого покоління українців та національно свідомої молоді патріотичне піднесення. Мій тато був за дивізію. Казав мені й брату: "Хлопці, що робитимете в лісі з обрізами? Вас потрібно вишколювати. В лісі ніхто так не навчить, як у дивізії. А потім зі зброєю зможете перейти до УПА. Вам ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові".

ОУН спочатку негативно ставилася до створення дивізії "Галичина". Але, коли стало очевидно, що дивізія таки буде, направила своїх членів до її лав – аби забезпечити собі там якийсь вплив. Я був одним із таких. Сталося це наприкінці вересня 1943 року. За два місяці склав присягу. У ній були такі слова: "Присягаю всемогучому Богові, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, під українським національним прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і свою батьківщину – Україну".

Вишкіл проходив на військовому полігоні "Гайделяґер" біля міста ДембИцЯ в Польщі. Зі Львова в поїзді разом із нами німці їхали з фронту у відпустку. Один із них по-польськи звернувся до нас: "Хлопці, куди ви їдете? Більшовики б'ють "катюшами", усе палять, нікого не жаліють". Ми йому: "Знаємо. Але будемо воювати за Україну". Фронтовик побажав нам удачі. У "Гайделяґері" німці вчили марширувати, стріляти з різної зброї, наступати й оборонятися. Я як радист мав менше військового навчання. Займався зв'язком.

1944 року стало зрозуміло, що війна для німців закінчиться погано. Вояки дивізії "Галичина", хоч і спрямували зброю проти совєтської армії, свідомо йшли віддавати своє життя не за нацистську Німеччину, а за Україну. Нині може здаватися, що то була історична помилка. Але тоді все виглядало інакше. Великий вплив на такі настрої справили уроки 1917–1920 років, коли відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити свою державу. Саме великий патріотичний порив рухав мною і тисячами тих, хто записався в дивізію "Галичина". Багато українців сподівалися, що після поразки Німеччини поневолені народи в Східній Європі, зокрема й українці, почнуть боротьбу за свою незалежність. Для такої великої справи потрібна армія. Її зав'язком мала стати дивізія "Галичина".

Про колаборантство "Галичини" говорять переважно люди, яким усе українське – чуже. Дивізія стала ще одним уроком для українців. Менших втрат зазнає і менше помилок робить той народ, який має свою державу та армію. Без них чужинці беруть його голими руками. Маємо пам'ятати це завжди.

Автор: фото надане Михайлом МУЛИКОМ
  Михайло Мулик 1943 року вступив до лав української дивізії ”Галичина”. Був радистом. Вишкіл проходив на військовому полігоні ”Гайделяґер”
Михайло Мулик 1943 року вступив до лав української дивізії ”Галичина”. Був радистом. Вишкіл проходив на військовому полігоні ”Гайделяґер”

Страшна битва під Бродами тривала з 13-ГО по 22 липня 1944 року. Це було пекло. "Галичину" і кілька німецьких дивізій оточила совєтська армада. З 11 тисяч дивізійників врятуватися зуміли лише три тисячі бійців. У групі прориву я був разом із другом Михайлом Червінським. До служби в дивізії працювали з ним у волосній управі в Підгайцях (районний центр у Тернопільській області. – Країна). Він узяв кулемет, я обвішався стрічками з набоями. Наш ройовий (командир відділення. – Країна) був із тих околиць. Сказав: "Хлопці, я знаю цей терен, якось прорвемося". На світанку зав'язався запеклий бій. Ми з Червінським поклялися не здаватися і домовилися: якщо когось із нас поранять, другий має його добити.

Побачив неподалік офіцера, який витягнув пістоля і став стрілятися. Думав і собі вкоротити віку. Заклав у карабін кулю. В той момент став аж мокрий, як би хтось облив мене водою. Аж раптом почув крик Червінського: "Міську! Відступай, я прикрию тебе". З кулемета він випустив довгу чергу по червоних. Ми відірвалися від ворога й дістатися до ліска. Наступного дня запримітили на хуторі хату. Вже не мали їжі й води, тож вирішили зайти. Її ґазда здав нас більшовикам.

У бою під Бродами дивізійники взяли в полон з півтори сотні червоноармійців, які відірвалися від своїх під час наступу. Це були хлопці переважно з Житомирщини і Хмельниччини. Вони воювали в страшних умовах. Мали два карабіни на трьох, посеред літа носили ще зимову форму. Просили нас забрати їх із собою.

Казали: інакше свої ж розстріляють, вважаючи їх зрадниками. Ми були у щільному оточенні, тому не могли їх із собою взяти. Всіх відпустили. Згодом червоні розстріляли їх. Селяни викопали для них братську могилу. Там усіх поховали.

У полоні червоні відразу наказали зняти одяг. Забрали годинники й інші цінні речі. Лейтенант мовчки спостерігав за цим мародерством. Потім він вів нас під конвоєм. Дав бритвочку, аби трохи понищили свої добротні черевики. Інакше б залишилися босі.

Два роки тримали в Луб'янській тюрмі В Москві, у камері з кримінальниками. На добу давали 350 грамів хліба. Я важив тоді 47 кілограмів. Спали на підлозі сидячи, бо камера була набита вщент людьми. Заїдали воші. Хотів, аби скоріше вже відправили в Сибір. Засудили на 10 років заслання і п'ять – позбавлення громадянських прав.

Каторжні роботи відбував на шахтах Московської області. Вугілля добували, стоячи на колінах. Згодом відправили в табори на півночі Росії – біля Воркути. Там умови праці були легші. На добу давали більший шматок хліба – 500 грамів. Навчився будувати й майструвати. Кілька разів опинявся за крок до смерті: то падав з висоти, то біля мене розірвався вугільний комбайн, то ставалися обвали.

В Україну повернувся 1954 року. У Станіславі (Івано-Франківськ. – Країна) влада не давала можливості влаштуватися на жодну роботу. Навіть санітаром у психлікарню не брали. Водночас міліціонери щодня тероризували: "Чому не працюєте?" Погрожували арештом. Сусіди й родичі мене боялися, бо міліція стежила – до кого ходжу. Тих людей викликали на допити. Давні колеги, які стали членами компартії, уникали спілкування зі мною. Безвихідь замучила так, що думав втопитися в міському озері. Знову поїхав працювати в Республіку Комі.

Після наступного повернення до Станіслава 1955 року земляк із колишніх "ястребків" (учасники воєнізованих винищувальних загонів при НКВС. – Країна) допоміг влаштуватися на 63-й військовий завод. Покривав бочки ацетоновою фарбою. За рік мене вирішили підвищити. Тоді нарешті вичитали в автобіографії, що я був дивізійником. Змусили звільнитися. На той час я вже закінчив бухгалтерські курси, тому роботу було знайти легше. Пішов на підприємство, на якому трудився мій брат. Директор, фронтовик-інвалід, прочитав мою автобіографію і порадив дописати, що я був завербований на роботу на Півночі Росії, мовляв, сам став на шлях виправлення. Це йому було потрібно для майбутніх оправдань перед владою та репресивними органами за рішення прийняти мене, "неблагонадійного", на роботу. Того ж дня взяв мене на підприємство.

У 1980-х став головним бухгалтером контори матеріального забезпечення "Прикарпатлісу". Цим виробничим об'єднанням тоді керував Герой соціалістичної праці Василь Верес. Він до мене дуже добре ставився, хоч йому не раз казали звільнити мене. Після його смерті 1989 року колишній головний інженер об'єднання Іван Карпа сказав: "Знаєте, чому Василь до вас так добре ставився? Його стрий (батьків брат. – Країна) служив у дивізії "Галичина".

В Івано-ФранківськІй області залишилися 12 дивізійників. В обласному центрі – лише я.

Щасливий, що кожного ранку чую український гімн, а у владних кабінетах висять тризуб і синьо-жовтий прапор. Радий, що Бог допоміг мені вписати свій маленький рядок у боротьбу за самостійну Україну.

Зараз ви читаєте новину «"Ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 286
Голосування За якою перенесеною культурною подією ви найбільше сумуєте?
  • Книжковий Арсенал
  • Кінофестиваль "Молодість"
  • Atlas Weekend
  • UPark Festival
  • Leopolis Jazz Fest
  • Kyiv Comic Con
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода