Про що говорять на курорті Драгобрат
Драгобратське озеро Івор знаходиться на висоті 1600 м над рівнем моря. Воно – льодовикового походження. Сюди від карпатського гірськолижного курорту Драгобрат – 2,5 км. Він розташований на висоті 1,3 тис. м біля підніжжя гори Стіг неподалік села Ясіня Рахівського району Закарпатської області.
– Ух, холодна! – чоловік у чорно-білих шортах заходить у воду. На траві сидить компанія – по двоє жінок і чоловіків. Усім на вигляд не більш як 30.
– Сєрьожа, пригай зразу з головою, – кричить один. – Швидше привикнеш!
– А ви увєрєні, що можна купатися? Може, воно в якийсь список занесене? – запитує білявка в кепці.
– У який? То тобі не Морське око, щоб дивитися (озеро в польських татрах біля підніжжя мєньґушовських вершин, де купатися заборонено. – Країна).
– Та ну. Їдем у готель. Нам до обіду треба вспіти. Дядя Рома бограч варить, – відповідає білявка.
У воду заходять ще двоє чоловіків. За 5 хв. виходять на берег і струшують воду на жінок.
– Ідіоти! – білявка б'є одного рушником по спині. – Тепер нову майку треба буде діставати.
– Господи, женщіна, ти в гори приїхала чи на подіум?
– Я хотіла пофоткатись. Тепер переодіватись треба.
– Всьо для Instagram, – Сергій намагається її поцілувати.
– Прівєт, сосєді! – кричить чоловік років 65, виблискуючи лисиною й золотими зубами. Дві пари щойно зійшли до озера. – Думав після вчорашнього ви только в отелі сідєть будете, – намагається говорити українською, має російський акцент.
– А ми прийшли! – відповідає високий чоловік у помаранчевій футболці з синім рюкзаком. Білявка з каре знімає озеро на смартфон. За ними – чоловік у чорному та рудоволоса жінка. Усі з трековими палицями, в спортивному взутті. На спинах – великі наплічники.
– Ваня, падай тут, – каже чоловік у чорному. Потім звертається до старшого:
– Ти от мені об'ясни, як ви вчора тою дорогою виїхали на своїй машині? – звертається до нього старший.
– Та нормально. Повільно, акуратно. Пасажири виходили, коли геть стрьомні куски дороги були.
– Вас так кідало в т. Ми спочатку подумали, що то твоя жінка за рульом.
– Ага. Я тільки по трасі їжджу, на такій дорозі то посивіла б, – руда дістає з рюкзака сигарету, підкурює. – Ми ж не знали, що така срака з тим мостом після повені буде. Вихлопи погнули, бампери пошкрябали. Але то машина, всьо робиться. Зато яка тут краса!
– А де брали путьовку? – випитує чоловік із лисиною.
– На Booking забронювали три номери. Сніданок і вечеря в ціну входили. Знайомі мають під'їхати ввечері.
– А скільки за номер заплатили? Єслі не сікрєт.
– 700 гривень за добу з двох.
– А чьо так дьошево? – не вгамовується. – Ми платілі по 1200 за номер. В турагенциї в Запорож'є бралі. Сказали, що скідку дєлают 20 процентов, бо тут через коронавірус нізкій сєзон.
– Якась фігова знижка вийшла, – сміється руда. – Візьміть телефон власника садиби, наступного разу дешевше прийме.
– Довго тут стоїте? Вибачте, що вторгаюся, але хотіла поспрашувати, – жінка у високих кросівках Nike звертається до чоловіка. Той біля сірого намету за кілька метрів від озера на пальнику готує їжу.
– Ну, спрашуйте, – відповідає той. Він невисокий, повнуватий.
– Ви тільки ночували тут, чи з походом ходили?
– З походом іду. З Рахова, з гори Терентін. Далі на Стіг, і до Говерли. Третій день у дорозі.
– Самі? І вотето всьо на плечах тягли? Скільки ж це кілограм? 50–60? І ніде отеля не брали?
– Не брав. Ношу 40 літрів. Не більше. У горах кожен зайвий грам відчувається.
– Зачєм? Це ж утомляє.
– Утомляє. Але я нині прокинувся біля озера, а ви в готелі. І краєвид у мене значно дорожчий за ваші номери.
– Та нє, у нас тоже красіво. Душ, пітаніє, балкон. І скільки в путі будете? Тиждень? Оооо, довго. А якщо дощ?
– Одягну дощовик. Дорогою будуть кілька колиб, там відігріюсь. Їсти маю на чому приготувати.
– Удівляюсь вам. Скільки разів була в Буковелі чи в Яремче – ні разу в гори не ходила. Тіки на джипах їздила. 500 гривен – і на любу вершину отвезут. Сюда нас хазяїн отеля привіз. Ввечері на Блізніцу повезе на закат. У чому кайф ходить?
– Так ви і не зрозумієте, доки не спробуєте. Я можу дозволити собі зупинятися, де подобається, засинати і просинатися, де захочу. А коли виходжу на гору – то не описати відчуттів.
– І часто так ходите?
– Три – чотири походи за сезон. Майже всі Карпати обходив. Такий відпочинок треба любити. Я тижнями просиджую в офісі перед комп'ютером. Люди набридають. Перезагрузитися можу тільки в горах.
Гора Жандарм належить до гірського масиву Свидівець. Східні і західні її схили – круті скелі, популярні серед альпіністів. На вершині – кількадесят туристів. Фотографуються біля вказівного знаку, сідають на скелястий обрив. Звідси видно хребет Ґорґан, Чорногору, курорт Драгобрат, села Ясіня, Білин і Кваси Рахівського району.
– Безценный Юрий Владимирович. 1976–1994, – читає напис на хресті жінка. Волосся зібране в пучок. З яскравим макіяжем. – Ваня, то шо, могила?
– Може, й могила. Замерз, або шось зламав.
– Я тут потопталась! – з жахом кричить.
– Не драматизуй. Підеш на Чорногору – вона вся в могилах. Пішли до наших, я дрон запускатиму, – іде до великої компанії. Усі сидять на краю вершини. Усміхаються на камеру, махають руками, пари цілуються.
На вершину підіймаються двоє на спортивних мотоциклах у яскраво-зелених комбінезонах. Один проїжджає близько до краю. Жінки скрикують. Він різко повертає. Біля стовпа з назвою вершини кидає мотоцикл.
– Может, ну ее нафиг? – каже.
– Ну ты же сюда доехал. И что, оставишь на полпути? Так не пойдет. Ты же просился на Близницу, – відповідає другий.
– Но я же не думал, что это так сложно.
– Это почти что пешком. Не ной. Иначе, как научишься?
Чоловіки п'ють воду. За кілька хвилин їдуть. Дорогою до Близниці один із них падає з мотоцикла. Другий лишає свій на вершині, спускається до товариша. Сідає на його мотоцикл і підіймається на гору. Другий іде пішки.
– Всьо. Сіла батарейка, – Іван ставить дрон заряджатися від павербанку. – Добре, що не як минулий раз. Забув про батарейку. Дрон вирубався. Шукав його 2 години.
– Скільки вивалив? Картинка хоч норм вийшла?
– Атлічна! Навіть мотоциклістів зняв. 1400 доларів заплатив. Монтуватиму і на стоках продаватиму. Або в YouTube заливатиму. Тільки думаю, як то робити. Україномовний контент ніхто ж не дивиться. Англійської не знаю. Певно, російською коментуватиму, щоб хоч трохи бабла за дрон відбити.
– Ви нам казали передзвонити о 14:00 стосовно чанів. Будуть? Аааа. Ну зрозуміла. Шкода. Нє, нас не буде вже завтра, – жінка з довгим чорним волоссям говорить телефоном.
– Не можуть знайти чанщика. Кажуть, забухав, – звертається до чоловіка у вузьких чорних окулярах. Щойно піднялися на гору Жандарм.
– Думаю, їм підніматися на Драг не хочеться, – чоловік сідає на землю. Дістає з рюкзака бульбулятор. Возиться із ним кілька хвилин, підпалює. Пахне канабісом.
– Ну, але ми ж їм платимо! 600 гривень за годину. І не одну беремо, а три! Льоня, а нічого, що тут люди? – жінка зауважує щодо наркотика.
– Та пофіг. Ти знаєш когось, хто не покурює? Я не знаю. Я ж не набухуюсь, і не бушую. А трава – дешевше і здоровіше. Тим більше в горах її треба курити. Щоб не було кисневого голодування. Будеш? – простягає жінці. Та затягується, кашляє.
– А за чани обідно, – додає чоловік.
– То всьо дурна українська натура. Людям дають заробити два куска гривень, а вони не хочуть. Може, ще когось погугли?
– Та на місці попитаю.
– Вам топити чан не хочуть, бо 3 години – мало, – втручається в розмову чоловік із червоною хустиною на голові. – От був би весь день розписаний – будь ласка. А так. Попитайте на Драгобраті Василя із садиби "Пролісок". Він за 400 гривень на годину натопить. Але спускайтеся вже.
Коментарі