"Не потрібно чекати, поки військові повернуться з війни і наведуть лад"

Ми вже не та армія, що воювала на волонтерських харчах

Після Революції гідності зрозумів, що потрібно не тільки бізнес розвивати, але і країну змінювати. Але країну – то надто масштабно, тому хотів активніше включитись у розвиток громади. Тоді зробив одне неприємне відкриття: свідомість дорослої людини практично неможливо змінити. Дружина запропонувала відродити в Чорткові пластівський осередок і виховувати дітей. Побачив у цьому добре рішення. Тим більше дружина за освітою педагог і діти були такого віку, яких треба віддавати у "Пласт".

Насправді цей осередок у Чорткові заснували 110 років тому, коли Петро Франко закликав робити "Пласт" по всій Україні. Відкривали станиці в різних містечках. У Чорткові тоді мала бути округа, що трошки більше за станицю. Але у зв'язку з Першою світовою війною діяльність "Пласту" призупинилася, адже основними виховниками були військові, вчителі та прогресивні священники. Друга хвиля розвитку "Пласту" та теренах Чортківщини припала на період із 1921-го по 1930 рік. У Чорткові був навіть дівочий курінь. Проте польська окупаційна влада заборонила "Пласт" як націоналістичну організацію. Під будь-якою окупацією важко. Зрозуміло, що під совєтами було погано, але й під поляками не краще. Адже, коли ти не господар на своїй землі, завжди принижують твою гідність, применшують цінність твоєї культури, придушують прагнення бути вільним народом, а всі привілеї дістаються окупантам. Аж 1991 року в Чорткові відродився "Пласт". На жаль, тоді він довго не проіснував. І лише 2019-го, перед 100-річчям Чортківської офензиви, знову вдалося поновити діяльність організації. Під час історичного фестивалю ми пов'язали хустки нашим першим пластунам.

 

Один із трьох обов'язків у "Пласті" – бути вірним Богові та Україні. Моя мета – виховувати особистості нових громадян, які любили б і поважали свою країну. Один із законів "Пласту" в новацтві – дотримання правил чесної гри. Звісно, діти хочуть будь-яким чином виграти, часом надурити, й це нормально. Але саме тоді звертаємо увагу, що пластуни завжди дотримуються правил чесної гри. Коли змалку дитина це усвідомлює, тоді в дорослому віці дотримується законів. Навчаємо пластунів бути лідерами й не боятися брати на себе відповідальність.

У "Пласті" заведено запитувати себе: "Яку добру справу я зробив сьогодні?" Це запитання має ставити собі кожен: що хорошого я зробив для своєї країни сьогодні? А для сім'ї? Ми ж знаємо, що благополуччя кожної родини створює добробут країни. Коли я починав організовувати фестивалі, деякі люди дорікали. Мовляв, роблю це, бо вигідно. Відповідаю, що це справді так, бо що краще житиме місто в цілому, то ліпше буде життя моєї сім'ї.

"Пласт" – це велика гра. Ми не змушуємо дітей вчити пісні чи ще щось таке. Граючись із ними, ми їх навчаємо. Подорожуємо, організовуємо табори. Так діти здобувають чимало практичних навичок. Тепер, коли я на фронті, ми мало спілкуємося, хоч я сумую за своїми пластунами. Ми іноді листуємося. А в мою першу відпустку, у вересні торік, пішли в мандрівку і я таки перевів дітей із новацтва в юнацтво.

З 2014 року з дружиною допомагали нашим воїнам. Не йшов воювати, бо вважав, що більше користі принесу на місці. Проте готувався до того, що доведеться взяти до рук зброю. Коли військкомат організовував збори резервістів, я завжди відгукувався і їхав. На таких навчаннях познайомився із системою "Град" і отримав спеціальність "Старший навідник".

Багато вивчав історію і знав, що рано чи пізно Росія повномасштабно нападе. Проте не вірив, що це станеться в лютому 2022 року. Думав, що в Путіна замало військ, щоб захопити країну. До того ж ми вже не та армія, що була 2014-го і воювала на волонтерських харчах.

Коли вранці 24 лютого повернувся з пробіжки, дружина сказала, що росіяни ракетами атакували Київ та Одесу. Переглянув новини й миттєво вирішив іти з дружиною у військкомат. Одразу записався, сказали чекати дзвінка. Потім ми вивезли товар із нашого ювелірного магазину. Там організували волонтерський штаб.

Як батька п'ятьох дітей мене не хотіли брати до лав Збройних сил України. Я ходив, просився, сварився, допомагав і врешті мене взяли в роту охорони. За місяць я відчув, що на фронті хлопці воюють, а тут усе застигло. Таємно від дружини писав рапорти, щоб перевели в бойову частину. Боявся, що вона образиться. Після третього рапорту мене таки перевели.

9 червня був на полігоні, потрапив у 81-шу аеромобільну бригаду десантно-штурмових військ. Тепер не бачу себе в інакшому місці. 24 червня летіло 30 ворожих ракет на наш полігон. Із них збили шість, решта його розтрощила. На щастя, обійшлося без убитих і поранених, тому що ми дотримувалися правил безпеки. Нас одразу евакуювали. Так через 10 днів підготовки потрапив до Краматорська на Донеччині.

"Пласт" загартував. У нас є такий вислів: "Там, де щось іде не за планом, починається пригода". Тому війну сприймаю як свою пригоду. Сподіваюся, вона буде зі щасливим кінцем. Так простіше пережити складнощі. Завтра може бути гірше, але може й ліпше. Все так не залишиться, хоч би як кепсько, холодно, мокро було. Подолавши один рівень, ти стаєш сильнішим. Щоразу маленька перемога загартовує дух, здобуваються нові вміння. Коли дивишся на позавчорашнього себе, ти смієшся з тих труднощів, які було важко подолати. "Пласт" навчив навіть у вкрай незадовільних умовах створювати мінімальний благоустрій: щось зробив сьогодні – і на завтра це буде плюс для твого комфорту. Захистився від вітру чи потоків води – і тобі вже більш-менш нормально. Бачу тих, хто не вміє цього зробити, і їм важко. Звісно, ми підказуємо й допомагаємо одне одному, але якщо людина не хоче чути порад, то її не змусиш і не навчиш.

Знаю, що взимку в тилу було важко. Складно перелаштувати житло на альтернативні види енергії, особливо людям похилого віку чи жінкам із дітьми. На фронті інакше: вирили бліндаж, поставили буржуйки – й це вже нормальні польові умови.

 

На святого Миколая розвозили подарунки від військової частини воїнам по лінії фронту. Коли проходили вулицями невеликого містечка, побачили дітей. Ми зупинилися, щоб і їм дати подарунки, а вони почали розповідати, де живуть інші діти. Серце стискалося від розуміння, що сюди може прилетіти будь-якої миті, а тут сім'ї з малечею. Вони живуть у підвалах, без світла, в жахливих умовах. А батьки кажуть: "Це наша земля, і ми звідси не хочемо їхати". Коли я побачив ситуацію, подзвонив до друзів, і вони знайшли волонтерів, які займаються сім'ями з дітьми у прифронтових зонах. Приїхали з тими волонтерами, і виявилося, що в тій місцевості 60 дітей. Багато сімей ми переконали й таки повивозили.

У прифронтових районах є різні люди. Одні допомагають, приносять усе, що мають, ми також ділимося. А є такі, які здають наші позиції. Такі ждуни – це найстрашніше. Розумію, що на тимчасово окупованих територіях дітей виховують в умовах "русского мира". Чи можна їх не лише фізично, але й морально повернути в Україну? Думаю, так. Якби ті діти потрапили в хороші умови, з добрим вихованням, то вони обрали б кращий бік. До доброго звикаєш швидко.

Коли служив у роті охорони, була недалекоглядна практика: в комендантську годину їздили патрулі, виловлювали п'яних і привозили у військкомат, де їм одразу виписували повістку. Відповідно, в якусь бригаду ця людина потрапить. Але на передок таких не відправляють і працювати з технікою теж не допускають. Тому ці люди переважно займаються господарськими справами. Ті, хто розуміє, що колишнє життя їм не підходить, змінюються.

Пів року тому, коли працювали на виїзді, відмовила одна рація. Старший офіцер батареї пересів у кабіну нашої бойової машини, а я, щоб чути його команди, перейшов із другого боку, хоча як командир повинен весь час бути біля свого навідника й перевіряти ціль. Але того разу я мав підійти до старшого офіцера, почути його команду, донести навіднику й підбігти до нього, щоб перевірити. Раптом у те місце, де я стояв іще мить тому, прилетів ланцет і розірвався біля ніг мого навідника. Побратима було важко поранено, один уламок прилетів у голову, повністю паралізувало праву частину. Тепер Юрі відновлюють мовленнєвий апарат, він принаймні уже ходить, розуміє, що йому говорять. Дивом я можу назвати роботу наших медиків і волонтерів.

На жаль, в Україні ще немає відрегульованої системи підтримки демобілізованих воїнів. Нині Юра – списаний із війська й по суті відданий сам собі. Подальше лікування він повинен забезпечувати сам, армія за нього вже не відповідає. І водночас держава ще не відповідає. Він ветеран, якого було важко поранено, а нині кинуто напризволяще.

Волонтери – це наші крила, без них не могло би бути таких швидких перемог. Пощастило, що з нами служить багато військових, які мають своїх потужних волонтерів. Вони нас забезпечують настільки добре, що ми ще й допомагаємо іншим частинам. Ось останнього разу "Градами" розбило "Старлінк" і автомобіль, але волонтери дали новий, а машину відремонтували. Наша постійна потреба – дрони. Крім розвідки на FPV-дронах, хлопці можуть знищувати деякі дрібні цілі, на які недоречно використовувати артилерійські боєприпаси.

Війна не закінчиться так швидко, як хотілося б. Навіть якщо ми дійдемо до кордонів 1991 року, Росія не заспокоїться. Ми повинні вибороти свою країну.

Коли я повернуся з фронту, відновлюватиму бізнес, "Пласт" і намагатимуся розвивати своє місто. Адже ми воюємо на фронті, щоб у тилу жили краще. Мене турбує, що моє місто, яке я так люблю, змінюється в гірший бік. Коли приїхав у відпустку додому, не впізнав його. Туристичні локації вбивають. Той самий Старий Млин – пам'ятка архітектури. До повномасштабної війни я боровся, щоб її не віддавали під забудову. Але приїжджаю і бачу, що незаконне будівництво йде повним ходом. Доки найактивніша частина громадян на фронті, відбуваються незворотні процеси – дещо через сесії міської ради, щось і без сесій. У таких випадках відчуваєш безсилля. Є один вихід: не потрібно чекати, поки військові повернуться з війни і наведуть лад. По-перше, ми прийдемо втомлені, зокрема морально. По-друге, доки ми повернемося, таких незворотних процесів буде багато.

×