"Наша нація має вижити – головна мета цієї війни"

Богуславська громада – перша на Київщині, де не залишилося жодної офіційно зареєстрованої церковної громади московського патріархату

1996-го вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме там зустріла майбутнього чоловіка Дениса, який навчався на програміста. Після отримання диплома протягом року жила в Парижі, вивчала французьку мову. Це був прекрасний період. І саме перебування у Франції допомогло максимально чітко сформувати власне життєве бачення. Французи сконцентровані на своїй культурі, мові, країні. У них вчилася, як потрібно любити свою Батьківщину. А ще звідти привезла мрію про велику родину.

Пробувала себе в ролі вихователя, організувала приватний дитячий садочок. Пізніше працювала контент-редактором в "Українському тижні", певний період сама вела сайт. Це для мене була робота-задоволення. Але головна моя місія – це материнство. Через проблеми зі здоров'ям після третьої вагітності не працюю. Тож нині чоловік забезпечує нас, а я займаюся дітьми. Я з тих активних і непосидючих матерів, які багато часу проводять у школах, садочках дітей, постійно щось вигадують і пропонують.

 

Змалку вчили сина й доньок розмовляти українською та відстоювати своє право на спілкування рідною мовою. На жаль, у всіх закладах, де навчалися мої діти, мені часто доводилося відстоювати право моїх дітей на отримання освіти державною мовою. Я писала заяви, звернення, сперечалася з учителями та керівництвом закладів. Тому що, коли приходиш у ліцей Києва і на 30-й рік незалежності України гімн ліцею звучить російською, це ненормально.

Сьогодні питання мови – гостре та принципове. Якщо ми тепер не ідентифікуємо себе як українці, зокрема й за мовою, то наша війна триватиме століттями. Мова – це і меч, і щит, і зброя, і ідентифікатор. Звісно, ніхто не має права засуджувати воїна, який пішов захищати Україну, але говорить російською. Але важливо все ж розуміти, що нехтування українською – це ознака нерозуміння нашої окремішності. Для чого ми тоді воюємо? У своєму волонтерстві одразу прошу військових спілкуватися українською. І не було ще жодного випадку, коли хтось відмовлявся б це робити. Потім ці хлопці дякували й казали, що дала їм поштовх повністю перейти на українську.

Коли мені розповідають про утиски російськомовних, пригадую, як син прийшов до садочка, де всі були російськомовні. На дитячих майданчиках він мусив пояснювати дітям, чому він не хоче говорити російською. Я не знаю жодного випадку, щоб в Україні постраждали через російську мову, але відомо безліч випадків, коли страждали й навіть помирали за українську.

Іще один важливий напрям, у якому я активно відстоюю українську позицію, – це наша церква. Пишаюся, що Богуславська громада – перша на Київщині, де не залишилося жодної офіційно зареєстрованої церковної громади московського патріархату. Нам вдалося коректно й за законом перевести під протекторат Православної церкви України Свято-Троїцький храм та зберегти всі важливі релігійні стародруки. У нашому храмі було достатньо провокацій, були і прокльони, і сварки з боку прихильників МП. Їхня поведінка абсолютно не личить християнам. І тому я особливо рада, що ми все зробили гідно. Притому зберегли абсолютно все майно та церковне начиння, яке за правом належить храму.

Ми з чоловіком спілкуємося з родинами загиблих героїв Богуславщини й займаємося створенням вуличної пересувної виставки Героїв російсько-української війни Богуславщини, а також розробляємо сайт, присвячений їм. На жаль, місцева влада не розуміє важливості цієї виставки для суспільства й забороняє розміщувати її на центральній площі міста. Представники влади запланували створити Алею Слави за 1 млн 700 тисяч гривень. Ми не заперечуємо важливості цього проєкту, але переконані, що про героїв російсько-української війни можна розповісти більше, ніж повідомити дати народження та смерті. Наша виставка – про життя, мрії, сподівання, про те, чим жили й дихали наші загиблі захисники.

Найболючіший момент, пов'язаний із мовним питанням, стосується нашої найменшої доньки. Вона з 4 років ходила на балет, у студію з великою сценою в Палаці дітей та юнацтва. Дитина закохана в балет. Викладачка танців постійно розмовляла російською. Проте прагнення доньки до великої сцени, розуміння тих можливостей, які може дати саме ця студія, зупиняли мене від розхитування ситуації. Я, звісно, пробувала пояснити, що це недобре, просила спілкуватися українською з моєю дитиною, однак на мої звернення реакції не було. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не витримала. Коли вчергове викладачка написала у спільну групу якесь повідомлення російською, я відповіла: "Може, вже час перейти на державну мову?" У відповідь почула шквал негативу, вказівки "їхати у свій Богуслав і там командувати та розвивати свій український балет". Ця викладачка взагалі постійно акцентувала, що балет – це частина "русской" культури. 2020 року вона організувала дітям поїздку до Берліна, в Російський культурний центр. Цей момент довго приховувала, потім пояснювала, що це поїздка на міжнародний творчий фестиваль. Проте коли я дізналася деталі, то зауважила, що це погано. Моя дитина не поїхала. Вона плакала, але я пояснила, чому не можна цього робити. Було прикро, що деякі батьки, до кінця не розібравшись у ситуації, таки поїхали. Але коли зрозуміли, де саме розташована сцена, їхні діти також не виступили. Після цієї ситуації я не змогла домогтися ні вибачень від викладачки, ні її звільнення. Крім того, вона створила таке негативне середовище для мене і для моєї дитини, що більше відпустити доньку до неї на заняття не могла. Потім через проблеми зі здоров'ям не мала змоги шукати нову студію. Але вірю: якщо балет – це її, то все ще попереду, вона обов'язково повернеться до своєї мрії.

Моє волонтерство почалося з бажання добре виховати своїх дітей. Хотілося, щоб їхнє покоління було спроможне ділитися, плекати доброту, співчуття та співпереживання. Тож допомагати іншим почала, коли діти навчались у школі. Ми знайшли будинок-інтернат, де виховували дітей із вадами нервової системи, а також сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Ми підтримувати цей заклад, відкривали збори на потреби інтернату. Згодом привчили вихованців закладу писати листи перед святами з бажаннями, й намагалися ці бажання виконати. Почали об'єднуватися з іншими батьками, дітьми, школами. На жаль, від початку повномасштабного вторгнення ми перестали підтримувати цей будинок, переключившись на військових.

З 2014 року ми також допомагали військовим, але не називали себе волонтерами. Ми ходили по госпіталях. Діти грали на скрипці, приносили смаколики для військових. Залучали до підтримки воїнів дітей у класі, школі. Підписували прапори, робили зустрічі з нашими захисниками. Шкода, що тоді волонтерство й допомога військовим не мали таких масштабів, як нині.

Якось передали малюнки на фронт. Один – із зображенням військового з крилами ангела – потрапив до воїна, який був у Донецькому аеропорту. Коли зруйнували перекриття приміщення термінала, цей хлопець урятувався. З ним був малюнок. Через волонтерів воїн попросив знайти дівчинку – авторку роботи – та подякувати їй, бо вірив, що саме цей малюнок його врятував.

2014 року, після Революції гідності, померла моя мама. Нам залишився будинок у Богуславі. На знак пам'яті про батьків вирішили зберегти його. Будинок добудували, переоблаштували та почали запрошувати в гості друзів. Ми залюблювали людей у Богуслав. Саме наші друзі підштовхнули до ідеї про зелений туризм. Назвали свою садибу "Два коти", адже в будинку залишився кіт моєї мами, а потім з'явився ще один. І досі там постійно живуть два коти. Садиба має два поверхи, й кожна кімната присвячена певній країні – Франції, США, Англії, Бельгії та, звісно, Україні. Для людей, які приїздили проводити щось цікаве й важливе для нашого міста, – письменників, музикантів – ми пропонували безкоштовне проживання. Найбільше відвідувачів було 2021 року, коли після карантину люди почали подорожувати Україною.

Після 24 лютого 2022-го допомагали переселенцям, яких приймали й удома, й у квартирі, й у нашій садибі. Спочатку безкоштовно, потім – якщо в людей була можливість – за донати для Збройних сил України. Одного разу приїхали біженці з Гостомеля – 15 осіб і три коти. Ми знали й чули, що в Гостомелі відбувається щось жахливе, але лише приблизно зрозуміли весь жах, коли побачили цих людей. Два тижні вони провели в підвалах. Під час виїзду з міста автомобіль перед ними розстріляли. Вони зайшли до нас у квартиру і стояли мовчки, немов заморожені. У "Двох котах" був величезний потік переселенців. Дехто зупинявся лише на ночівлю, а хтось жив місяць-два. Одній родині з Чернігова, яка виїздила за кордон, я подарувала вишитий рушник зі своєї скрині. Це для мене мало важливий сенс. Сподіваюся, вони його бережуть.

У Богуславі є пам'ятки національного та державного значення, які, на жаль, занепадають. Хочеться це донести, відкрити людям, зберегти. Аби зробити щось важливе та вагоме для міста і його культури, ми з чоловіком і друзями-однодумцями започаткували літературний конкурс "Богуславська мініатюра". Цьогоріч проводимо його вп'яте. Основна мета – привернути увагу до Богуслава, постаті Марка Вовчка й до проблем з її садибою в селі Хохітва.

Не можу жити без України. Тому, коли обговорювали, що робитимемо в разі повномасштабного вторгнення, вирішила залишатися вдома. Лише у випадку тотальної окупації розглядали варіант виїхати. Проте не за кордон, а просто в безпечніше місце. Ми чомусь думали, що навіть в окупації має бути якась дорога, якою можна виїхати. Насправді погано все уявляли. Тривожні рюкзаки в нас були ще з 2014 року. Я їх постійно перекладала, а ще неодноразово порушувала у школі тему бомбосховищ, створення запасу продуктів, води, медикаментів. Але тоді цього ніхто не хотів чути. Із листопада 2021 року ми були в очікуванні біди. В лютому почала навчати дітей основ тактичної медицини, а також орієнтування у просторі й часі. Також ми домовилися про місця, де чекатимемо одне на одного у випадку, якщо не матимемо змоги зв'язатися. За кілька днів до початку вторгнення ми обговорювали наші дії в разі окупації. Тоді сказала дітям: "Раптом сюди зайдуть росіяни, ви маєте забути всі принципи, яких ми вас навчали, й намагатися розмовляти російською". Пояснила, що в окупації головне їхнє завдання – не відстоювати своїх принципів, а вижити, щоб мати змогу відстоювати їх потім.

У перші дні повномасштабної війни ми посадили дітей у потяг до Львова. А самі з чоловіком залишилися вдома та почали організовувати збори. Їздили та скуповували все, що можна, возили по блокпостах, госпіталях. У результаті в перші місяці ми визначили два основних вектори допомоги – медикаменти та засоби гігієни для госпіталю, а також продукти. У нашому житловому комплексі разом із сусідами запустили постійний конвеєр із приготування їжі. Пекли тонни млинців, пиріжків, варили борщі, доставляли це все на блокпости. З часом такий великий запит на їжу, який був у перші місяці, минув. Водночас ми вже почали проводити збори на різні потреби військових – на тепловізори, бронежилети, каски, спальники. Отримували допомогу від друзів у Франції, адже тоді був тотальний дефіцит на все. Тепер маємо три постійні відкриті збори: на деталі до дронів, що їх передаємо нашому другові, який працює у "SocialDrone.UA – перевірка дронів", на тактичну медицину, а також на ремонт автівок. Звичайно, інколи відкриваємо точкові збори для друзів або знайомих. Намагаємося якомога більше вкладати сил, часу і власних коштів у волонтерство. Доки ти не зі зброєю в руках, то мусиш максимально допомагати тим, хто на передовій. Від початку повномасштабного вторгнення ми разом із чоловіком зібрали на допомогу ЗСУ більш як 7 мільйонів гривень.

Є одна історія, через яку мені боляче. Вона про важливість надії. Якось до мене звернувся один військовий із потребою. Написала йому, що, коли буде можливість, одразу щось купимо. Через деякий час він нагадав про себе знову, але в мене було багато запитів і я чесно йому відповіла, що на цей час не можу допомогти. Потім кілька днів думала про це листування й вирішила: треба спробувати хоча б частину потреб закрити. Написала йому знову, але він уже не відповідав. Потім дізналася, що за 10 днів, після того як я відмовила, цей військовий загинув. Так важливо відчувати надію, розуміти, що маєш підтримку. А я своєю відмовою в той момент забрала в нього цю краплинку надії. І це мені болить. Написала вибачення його дружині й отримала відповідь, що мої слова були важливі для неї.

Певний період у моєму житті заполонила боротьба з важкими недугами. Я довго лікувалася і, на щастя, хвороби відступили, але наслідки відчутні й досі. Але це не стає на заваді моєму волонтерству, адже в мене є дві важливі речі, які мотивують та дають мені сили, – любов до моїх дітей і до України.

Коли загинули Герої Небесної сотні, ми з дітьми підготували плакат з іменами загиблих, щоб розмістити його у школі. Нам довго не дозволяли це робити взагалі, та після тривалих суперечок плакат повісили аж на третьому поверсі, в непримітному місці. Аргументували рішення тим, що він змусить ніяково почуватися дітей, чиї батьки – по інший бік барикад. Це була яскрава ілюстрація до фрази "Не все так однозначно". Це показова ситуація того, що наше суспільство перебувало тоді в режимі очікування та споглядання: куди ж хитнеться маятник – у бік демократії та європейського розвитку чи все-таки під крило тоталітарного режиму з "русским миром". Тоді, коли найкращі українці уже вирушали на кордон для захисту рідної землі, ладні були віддавати свої життя за неї, інші ще не могли навіть визначитися, на чиєму вони боці. І сьогодні, попри всі болі й нещастя, попри те, що залишається ще багато адептів "русского мира" та ждунів, все-таки тішить те, що в більшості українців нарешті відкрилися очі. Жити в час відродження нації – це честь.

Мрію про те, що колись ми з чоловіком вирушимо в подорож Європою. Хочу, щоб мої діти знайшли себе в житті та були щасливі. Але якщо свідомо дивитися на ситуацію, то здається, що ця війна триватиме ще довго й що найстрашніших часів ми ще не пережили. І тому вважаю, що коли випадає будь-яка нагода радіти, то треба цю можливість використовувати, адже невідомо, скільки ще потрібно буде жити в умовах війни. Важливо підтримувати свій емоційний ресурс. Переконана, що саме моє покоління має по максимуму вкладатися в перемогу заради майбутнього наших дітей. Нещодавно ми ховали знайомого військового. І я пригадала, що він любив говорити: "Моє життя ніщо порівняно з долею нації". Так, я не втратила на війні рідних і, можливо, не маю права так говорити. Так, я розумію, що України, якою вона була 1991-го, 2014-го, 2022-го, ні територіально, ні ментально вже не буде. Але попри всі втрати, важкі й болючі, наша нація має вижити – головна мета цієї війни.

×