На вул. Богдана Хмельницького у Львові над одним із ґанків табличка "Коминярські послуги" - це контора 58-річного Ярослава Кабана. У вівторок зранку він п'є на роботі чай, готується до обходу будинків. З радіо долинає легка музика.
- Наша професія специфічна, - пояснює Ярослав Михайлович. - Пішов у сажотруси, бо колись служив у війську в спецназі - попав у гарячу точку в Єгипті, й там трошки свого здоров'я загубив. Мусив шукати роботу, де менше фізичне навантаження. Мене вчили старі коминярі, які ще за Австрії були, брати Тузяки. Вони їздили на велосипедах, возили щітку на рамі. Усі здалека бачили, що їде коминяр. А тепер я вже сам виховав вісьмох сажотрусів.
Цієї зими багато людей потруїлися чадним газом. Він такий підлий, що ти його не чуєш. Двічі вдихнув і людина гине. Треба вчасно чистити димар.
Підводиться, відставляє чашку з недопитим чаєм. Перекидає через плече чималу дорожню сумку з інструментами. Кілька разів смикає собачку замка, бо заїдає. На коминяреві - синя спецівка з жовтим написом Siemens на нагрудній кишені. Куртка на блискавці - жодного ґудзика.
- Хапають зразу за ґудзик і відривають. То давня прикмета: відірвати ґудзик у сажотруса - на щастя. Тому я спеціально вдітий в уніформу на блискавці. Бо як - ходити обдертим постійно?
Робочі черевики не взуває - залишається у вузьконосих туфлях, бо навесні на дахах не слизько. Пункт призначення, площа Ринок, недалеко.
- Наша робота сезонна. Восени, на початку опалювального періоду, її дуже багато. Цілий день бігаємо за викликами. А влітку проїдаємо зароблене зимою.
- Доброго здоров'я! - вітається з перехожими. - Мене тут кожен другий знає, - пояснює стиха.
- Як ся маєте? - запитують зустрічні.
- Та, бачте, дали двох стажерів. Веду вчити коминярської справи.
У домоуправлінні дають графік, обов'язково маєш певну кількість квартир перейти. Ой, Котовський! - зупиняється перед сірим котом, який перебігає дорогу. Той розвертається і біжить назад. - Молодець! Не став нам шкодити, - вказує на бруківку: - Отут під землею, на вулиці Краківській, є ходи. Такі замуровані, що ніхто не знає, куди вони виводять.
Краківська доходить до одного з кутів квадратної площі Ринок. Ярослав Михайлович рукою обводить дахи:
- Бачите, тут всюди триповерхові будинки, і по три вікна фасади мають. Не можна було раніше чотири поверхи будувати. Так у мерії постановили, щоб не відрізнявся господар від господаря. Зараз дуже багато дахів діряві. А во, Ірина Миколаївна якраз чекає на нас! - здалеку помічає біля арки будинку № 22 літню жінку в хустці.
Вона стоїть перед ґанком, склавши руки на животі. Поруч сусідка, обидві усміхнені.
- Так, ідем до вас перевіряти димохід, - оголошує сажотрус. - Відкривайте свої апартаменти.
- Та нашо димохід? Дай я тебе краще скубну - на щастя! - господиня смикає коминяра за сиву бороду.
У двокімнатній квартирі другого поверху з ноги на ногу переступає господар - чоловік років 80, у спортивному темно-синьому джемпері, з-під якого викладені кутики комірця сорочки. У хаті дві старі пічки, зачовгані килимки, високі стелі.
- Проходьте-проходьте. Зараз - піст, ні горілки, ні м'яса, частувати вас не будемо. То після Великодня. А поки що - одна робота, - усміхається до коминяра.
Ярослав Михайлович підступається до першої пічки, що у вітальні, з темно-смарагдовими кахлями.
- Інструмент у коридорі залишаю, щоб не мастити людям підлогу, - ставить сумку перед порогом. - Щоб відчути, чи є тяга в печі, доброму спеціалісту досить палець наставити. А певніше - вогнем.
Підносить запальничку до печі. Вогник хилиться всередину.
- Бачте, затягує. А ще папір можна прикласти. Зараз люди ставлять сучасні вікна й двері, дуже герметичні. Через них тяги нема, бо нема циркуляції повітря в приміщенні.
Коминяр присідає навпочіпки біля печі. Хазяї стають за ним. Господар похапцем відсовує стільці, щоб не заважали.
- Буває зворотня тяга, якщо десь є тріщина в димоході. То принцип ламаної сигарети: вона не куриться вже, - пояснює Ярослав Михайлович. - Або вентилятор стоїть, чи вітер задуває. Як сорока забила комин гніздом - не тягтиме. Іноді сусід із сусідом посваряться, то запихають один одному цеглу в димар. То вже кримінальна справа.
У мене раз був випадок. Прийшов до бабці років 90, а там стеля чорна. Перевірив тягу - ідеальна. Ставлю дзеркало - бачу сонечко, димохід чистий. Питаюся:"Чого у вас сажа?" - "Не знаю". Наступного разу як прийшов - тяги вже нема. Щось не то, думаю. На мансарду виліз, і бачу: в димар скло запхане. Людина потроху труїлася. Я до тої жіночки: "Розкажіть, із ким посварилися". Виявилося, син її розлучився, і колишня невістка ворогувала зі свекрухою за хату. Жила по сусідству. Якби не я, був би бабці гаплик.
Тут всюди триповерхові будинки. Не можна було чотири поверхи будувати, щоб не відрізнявся господар від господаря
Господиня з розумінням хитає головою.
- Ще можуть підлість зробити: куряче або гусяче перо на нитку прив'язати й пустити в димохід. Знизу йде тепле повітря під тиском, перо крутиться, як вентилятор, і не пускає газ.
Коминяр нахиляється до печі. Збоку на вішаку - господареві брюки. Стягує одяг:
- Е-е, діду, що ж ви штани біля печі повісили? Загоряться - площу Ринок підпалите!
Господар підхоплює штани.
- Та ми можем вас ще й штрафонути, - коминяр виявляє під брюками складені дерев'яні рамки для картин. - Рамки можуть загорітись. Стопудово.
- Та ми вже давно не палимо, бо тепло, - заступається за чоловіка господиня.
Коминяр простукує кулаком піч.
- Якщо звук глухий, то є добре. Бо коли дзвінкий, то вже обгоріло всередині, й піч завалена.
Зводиться на рівні.
- Мироне Михайловичу, відкривайте горище. Подивимося, чи там часом нічого не поруйновано.
Господар іде до іншої кімнати шукати ключі.
Сажотрус одягає чорну плетену шапку. На горище ведуть старі муровані сходи. Ярослав Михайлович піднімається на третій поверх.
- Цей будинок ще козаки полонені будували, 1654-го чи 1658 року. Тут унизу є пивниці великі. Присвітіть!
Господар відчиняє важкі ковані двері на горище. Там бите скло, балки, вішаки. У кутку запилюжена кришталева люстра.
- Це ще чисто, дуже чисто. Головою не вдартеся, - каже коминяр.
Дістається до кількох отворів у стіні в рядок на рівні очей.
- То оглядові люки. В кожному сонце відбивається.
Канал димаря - в іншій частині горища. Туди ведуть окремі двері, до них у господаря свій ключ. Мирон Михайлович забігає наперед і вовтузиться із замком, коминяр балансує на широкій дошці, приставленій із підлоги до півметрового порога.
- Маю світло! - господар клацає вмикач.
До каналу димаря можна дістатися з примостка заввишки як журнальний столик.
- Потримайте, будь ласка, піджак, - коминяр подає верхній одяг Миронові Михайловичу й вибирається нагору. Чути дзенькіт.
- Ой, йолки! Окуляри впали! Дивіться там, щоб документи з кишень не посипалися, - просить господаря.
Дістає із сумки 2-кілограмову чавунну кулю. Розмотує мотузку й опускає в отвір потроху, як відро в криницю.
- Ремонт тре тут робити, - каже Мирон Михайлович.
- Туво напротів через дорогу сидить мер міста, називається Андрій Садовий. Так підіть до нього й скажіть, хай зробить ремонт, - радить сажотрус.
- Так моя ходила, а там міліція не пускає, дали телефон: подзвоніть до нього. Хоть би трубку хто взяв.
- Не до всіх так легко втрапити. Часом і до судів доходить, і до прокуратури. Нам по плану треба обов'язково доступ до приміщення, а він ліг трупом у дверях: не пущу. Люди стали нині зліші й налякані. А от самотні старенькі раді нам. Із коминярем побалакати - то за щастя.
Ярослав Михайлович широко ступає бруківкою площі Ринок.
- Де б то піти? Можна до монахів або ось у цей.
Зупиняється перед дверима зоомагазину. Біля прилавка продавець, довкола нього клітки з кроликами й ховрашками.
- Добрий день. А де ваш шеф?
- Немає.
- Де пропав?
- У себе в кабінеті. Другий поверх із двору.
На другому поверсі відчиняє худий чоловік років 50 зі стиснутими губами й настороженими очима. Брунатний костюм у тон до дерев'яних старовинних меблів. У кабінеті - круглий стіл для засідань, стільці з бордовою оббивкою. На прохання пустити на дах директор енергійно хитає головою й розмахує руками:
- Неможливо. Я не можу гарантувати вашої безпеки. Навіть не просіть.
Коминяр зітхає і, не прощаючись, іде. Надворі оглядає дах будинку № 42.
- Сюди треба потрапити. Ідем на штурм.
Кабінет директора під горищем. Він - худий, у великих окулярах.
- Добрий день. Я коминяр. І нам треба конче потрапити на ваш дах. Ваш дім посередині площі, тому нам підходить.
Директор замислюється:
- Вам на цей чи на той бік? Тут зараз сонце.
- На цей і давайте.
Через оглядове віконце з горища сажотрус вилазить на дах, укритий червоною черепицею. Упасти не дають ковані ґратки до пояса.
- Цей досить пологий. А бувають дуже круті. Для безпеки маємо страхувальний пояс. Обов'язково йдемо на справу вдвох. Один - на підстраховці: прив'язує мене до балки чи до крокви. Якщо дах мокрий від дощу чи замерзлий, замовник оплачує висотну машину. На ній простіше працювати, але набагато дорожче. Скільки - рахується по годинах стояння.
Ярослав Михайлович роззирається по дахах. Вони прилягають щільно один до одного:
- Площу Ринок можна було б обійти дахами по колу, якби не бічні вулички. Але із сусіднього даху вид кращий. Ходімо туди.
Обережно переступає невелике підвищення, рушає до комину. Високий і широкий димар сягає йому до шиї. Щоб закинути туди кулю, високо підіймає руки.
- Тут димар великий. Але й такі легко закорковуються. Тоді пробиваємо дірку й витягуємо сміття - гілочки, шматки газети. Найкрутіші корки бувають від птахів. Вони можуть канал на півтора метру запресувати.
Із краю даху видно всю площу перед Ратушею.
- Раз на замку Потоцького на Коперніка при ремонті знайшли кусок газети 1884 року, - згадує коминяр. - Уся жовта була, тільки дату розібрав. Обценьки часто знаходимо. Ставлять люди антени, якийсь роззява покладе інструмент на комин, рукою махне - і вони загуділи в димохід. А ще розказували, що після війни находили шкатулки з коштовностями. Маленькі, бо туди великий скарб не запхаєш. І зброя траплялася.
- Хто ви такі? Чого там ходите? - чути знизу чоловічий голос.
- Та я, прошу пана, коминяр. Димоходи перевіряю, - відказує Ярослав Михайлович. - Маю тут законний доступ.
У вікні вовтузяться й щось бурчать.
- Не повірив. Чи не розчув, - припускає сажотрус.
Ярослав Михайлович повертається до контори. Хреститься до храмів.
- У мене є талісман: коминярчик маленький із драбинкою. Я його завжди в робочій машині вожу. Один украли, а цей привезли з Польщі.
2 
1
Коментарі
2