Ексклюзиви
Вівторок, 24 червня 2014 10:09

"На 45 суток посадить тебя можем. Но уже рабочий день заканчивается - завтра приходи"
4

Білборд у центрі Тирасполя – столиці самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Вона досі послуговується гербом радянської Молдавії і ”радянською”, кириличною, версією молдовської мови. Абревіатура по центру розшифровується як ”Република Молдовеняскэ Нистрянэ”
Єврейське кладовище на околиці Рибниці у Придністров’ї. На задньому плані – вже Молдова, а праворуч – єдине шосе, що сполучає всі містечка самопроголошеної республіки
Придністровські рублі в народі називають ”суворики” та ”придністрофики”. Перші – за те, що на купюрах від 1 рубля до 15 там раніше був єдиний портрет – російського полководця Олександра Суворова. Другі – за те, що в 1990-х на 50 рублів можна було купити хіба що буханець хліба. Нині один придністровський рубль становить 1,25 гривні

ЯК ЖИВЕ ПРИДНІСТРОВ'Я? 24 РОКИ ТОМУ ВОНО ДОМОГЛОСЯ ВІД МОЛДОВИ ТОГО, ЧОГО ЗАРАЗ ХОЧУТЬ СЕПАРАТИСТИ НА ДОНБАСІ

"ОКРІМ БІДНОСТІ, НІЧОГО У ПРИДНІСТРОВ'Ї НЕ ПОБАЧИТЕ", "Регіон застиг у СРСР, там нічого не відбувається", – так у Молдові коментують моє рішення відвідати невизнану республіку. Від викладених у мережі панорам Тирасполя – "столиці" Придністровської Молдавської Республіки – теж віяло застоєм: панельні 9-поверхівки із замазаними чорною мастикою швами й іржаві конструкції заводів. Кореспонденти молодіжного видання River.md спробували бізнес-ланч в одному з найпопулярніших тираспольських закладів і відзвітували: "Вкус у еды типично столовский, причем среднего уровня. Борщ отвратительный, сок трижды разбавленный. Порадовали лишь блинчики с творогом и изюмом, но и в них нашлась ложечка дёгтя в виде кусочка металлической проволочки". В'їжджаючи до 50-тисячної Рибниці на півночі ПМР, ми очікували побачити відповідник нашої покинутої Прип'яті – щоправда, заселеної.

Усе виявилося не так. Одразу при виїзді на лівий берег Дністра дорога стає рівною, вулиці міста в сутінках підсвічуються ліхтарями й сітілайтами. Більшість автівок довкола – іномарки. У центрі Рибниці – десятки кафе, сучасних крамниць і банківських відділень. Елітне шампанське Moёt&Chandon продають у супермаркеті за 600 при­дністровських рублів – 750 грн – за пляшку. Погано хіба що з готелями: туристи сюди заїжджають рідко.

– Город, в основном, за счет метзавода живет. Поэтому в целом здесь неплохо, – пояснює 27-річна ­Наталя, у якої винаймаємо квартиру. ­Металургійний завод відносно сучасний – працює з 1984-го. Він дає понад половину ВВП республіки. – Не скажу, что Приднестровью живется легко, мы ведь непризнаны. Но концы с концами сводим.

Український Перший національний телеканал у Придністров'ї – ефірний. Єдиний кабельний оператор ПМР у стандартному пакеті має "Інтер", 1+1, ICTV та "Україну". Також два придністровські канали, 10 російських і жодного – молдовського. Цього вечора що 15 хв. в ефірі всіх каналів, навіть дитячих, з'являється інформативний рядок: "Завтра в 13.00 состоится обращение президента Приднестровской Молдавской Республики Е. Шевчука к органам власти и народу страны".

46% РИБНИЧАН – УКРАЇНЦІ, ЗА ПЕРЕПИСОМ 2004 РОКУ. Тут видають офіційну газету української громади Придністров'я "Гомін". Вона – державна, тож підтримує проросійську позицію влади. В останньому на момент нашого візиту номері "Гомону" звіт про події на Сході України розпочинався повідомленням "Реакція російської сторони".

– Да хорошо мы живем! Потому что за нас правительство думает. Пенсии вовремя платит, два раза в год повышает, – 56-річна Ніна Василівна розгинає спину. Вона порпається на грядках перед панельною 5-поверхівкою. – Я сама родом с Резины на молдавском берегу Днестра, но вышла замуж тут, и назад ни за что не уеду. Они ведь хотят в Европу, не думают головой. Ладно молодежь, которая в жизни ничего не понимает еще, – но взрослые?

Заперечую, що розумна людина всюди знайде дорогу. Жінка емоційно ляскає брудними долонями по вицвілому фіолетовому халату:

– Неправда! Никакая Европа нас ждать не будет – только мама может ждать.

– Россия, то есть?

– Ну, Россия помогает нам, пенсионерам. Кто русские – те еще больше помощи получают. Хотя я – молдаванка по национальности, а тоже каждый месяц 100 рублей к пенсии Россия мне доплачивает.

ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПРИДНІСТРОВ'Я З МОЛДОВОЮ НІНА ВАСИЛІВНА ХОЧЕ. Та не чекає.

– Слишком много крови было, – хитає головою. – И поссорились-то чего? Язык – мелочь же. У нас с этим просто. Обращаются ко мне на русском – я отвечаю по-русски, на молдавском – по-молдавски. На украинском не отвечу, но пойму. Нет вражды. Не то, что у вас, я читала. Останавливают на улицах и спрашивают: "Я украинец. А ты кто?"

– Да ладно.

– И по телевизору такое говорят! У нас вот в Кодыме на Одесчине, за 30 километров отсюда, родители мужа похоронены. Так мы боимся туда ехать: заберут машину и нас побьют. Я смотрю это телевидение ваше и так переживаю. За что у вас там вообще бойня началась?

– Президент слишком плохой был.

– Ну, у нас Смирнов (попередній президент Придністров'я. – "Країна") тоже воровал, квартиры в Москве понакуплял, его сыновья банки открыли. А когда выбрали другого президента – так за ночь все деньги из бюджета себе забрал. И что, поднимать людей на Майдан?

– А что со Смирновым сейчас?

– Ничего… Сидит в парламенте, выступает. Но у вас же там беспредел какой-то! Ехали наши на Москву на заработки, так в их вагон зашли одетые в военную форму паспорта проверять. И у всех с ­российскими паспортами забрали деньги. Мне рассказывали!

– А почему у ваших людей российские паспорта?

– Так все в России на заработках. Тут город сейчас мертвый почти. А разве у вас в Украине не так живут?

– Сегодня ваш президент к народу обратится. Как думаете, что скажет?

– Понятия не имею. Может, что-то по Украине, она блокирует нас. Дай Бог ему здоровья, он у нас очень путевый. За народ, с народом, советуется с нами, – коли Ніна Василівна ­говорить про владу, її голос стає ­стишено-лагідним. При згадці про Україну переходить мало не на крик. – А Юля ваша шо сделала? Она грабила вас, как могла. И щас еще рот открывает! Этот Яценюк – аферист! Видно по нему, они ж баптисты все. Сектанты какие-то. В общем, что я вам скажу, – жінка дивиться на нас співчутливо, – мира вам.

Те, що Україна блокує Придністров'я, – правда. Боячись диверсій, наші прикордонники не пускають в Україну громадян Росії. А російський паспорт у ПМР має кожен третій.

– ЕРУНДА ВСЕ ЭТО. Я на Москву через Киев часто езжу, людей вожу, – каже 46-річний Валерій про загрози для придністровців в Україні. У червоному "Ікарусі" він чекає відправлення в Тирасполь. – Ехал и 19 февраля, когда у вас метро закрыли. Ничего опасного на дорогах не было и нет.

Траса Тирасполь – Рибниця – єдине шосе, що сполучає придністровські міста: решта шляхів ведуть через Україну чи Молдову. З одного боку від траси майже завжди видно Дністер. З другого – подекуди вже за сотню метрів починається Україна. Уздовж 120-кілометрового шосе ані магазинів, ані кафе. У Молдові, попри бідніше населення, уздовж доріг часто трапляються цілодобово відкриті будиночки з написом Alimentara – "Продукти". Села Придністров'я з часів Радянського Союзу теж мало змінилися. Бідності не видно, як і свіжої фарби на будинках чи парканах.

Агітуючи за незалежність Придністров'я на початку 1990-х, політики використовували такі ж гасла, як теперішні українські сепаратисти на Сході: "Наш регіон годує всю Молдову", "Коли центр не забиратиме гроші, нарешті заживемо багато". Півмільйонна ПМР справді працює лише на себе. Та якщо в Рибниці завдяки металургійному заводу видно добробут, у Дубосарах його годі шукати. Із початку незалежності населення міста скоротилося майже вдвічі, до 25 тис. Заводи механічних приладів, залізобетонних виробів та ізоляційних матеріалів розібрали на брухт. М'ясокомбінат і килимовий цех пішли на будматеріали. Споруди закинутих тютюнового, хлібного й пивного заводів руйнуються від вітру й опадів. Працює лише винокомбінат, відомий вермутом "Букет Молдавии".

У Дубосарах стоїмо 40 хв., автобус випередив графік. На давно неремонтованому вокзалі працює кіоск із їжею й напоями. Пасажири беруть розмоклі хот-доги, рясно политі майонезом і посипані консервованою кукурудзою.

– НУ ВОТ И СТОЛИЦА. Плохонькая, зато своя, – водій автобуса завертає на міст. Під ним – залізнична колія й старі заводські будівлі. – Я вам вот что скажу. В 1990-х политики начали все усложнять – и вот доусложнялись. А человеку ведь что нужно? Покушать, летом на море съездить – и достаточно.

На автобусній зупинці люди діляться новинами: текстильний комбінат не працюватиме ще з місяць, працівники кабельного заводу тимчасово ходять лише в одну зміну. Із відділенням республіки поступово розпалися й промислові зв'язки, а невизначений статус Придністров'я заважає підприємцям вільно торгувати із Заходом. За словами молдовських політиків, ПМР виживає за рахунок дотацій з Росії – як прямих, обсягом $1 млрд щорічно, так і у вигляді дешевого газу. За тисячу кубів придністровці платять $168,6 – утричі менше, ніж Україна.

ІЗ ЖОВТИХ БУДІВЕЛЬ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. ШЕВЧЕНКА РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЦЕНТРАЛЬНА ВУЛИЦЯ ТИРАСПОЛЯ – 25 ЖОВТНЯ, названа на честь дати соціалістичної революції 1917 року. Біля невеликого пам'ятника Кобзареві юрмляться студенти. Шевченко тут ніколи не бував, у творах Придністров'я не згадував – просто відкриття університету припало на річницю його народження. У корпусах скромно, більшість інформаційних плакатів на стінах написано від руки.

Університет має шість факультетів, мова викладання – російська. При кафедрі української мови є культурний центр. Без попередження заходжу туди.

Посередині просторої кімнати розставлені чотирикутником столи. Попід стінами – глечики, вишиті рушники, колоски пшениці. На стінах – малюнки студентів за мотивами творів Тараса Шевченка, грамоти. На одній – український прапор сусідить із придністровським, тризуб – із гербом Радянської Молдови, дотепер офіційним у ПМР.

– Українці дуже добре тут живуть. Ось я працюю на інженерному факультеті, він – великий. Хлопці залюбки приходять, цікавляться: кажуть, ми, може, працюватимемо в Україні й хочемо знати цю мову, – розповідає методистка Ірина. Молода жінка в бузковій кофті саме перевіряла зошити. Поруч за столом сидить студентка, готується пере­складати залік. – Прикро прямо на душі стає від тих надуманих проблем у вас. Ми коли з Валентиною Олексіївною українською на вулиці говоримо, ніхто на нас пальцем не показує.

Валентина Олексіївна Осадчук – керівниця культурного центру. Невисока худа жінка у строгому чорному костюмі мовчки сидить за комп'ютером у дальньому кутку кімнати.

– Я ЗАКІНЧИЛА ОДЕСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЧОЛОВІК ТАКОЖ, МИ – УКРАЇНЦІ. Я досі в Одесі прописана. А тут – знайшла себе, – м'яким голосом продовжує Ірина. – Ми з нуля тут усе робили. Тільки в Україні співпрацюємо з двадцятьма шістьома університетами.

– Із двадцятьма шістьма! – виправляє Валентина Олексіївна. Високим гучним голосом карбує кожне слово. Стиль підкреслено офіційний. – Але оскільки ми держава невизнана, то співпрацюємо тільки на громадських засадах. У нашому вузі існує сім культурних центрів: два – російської культури, французької, американської, болгарської. Молдавський відкрили силами місцевих молдаван, і сам Ігор Миколайович Смирнов дав 10 тисяч доларів на його розвиток.

– Нам стільки не давали, – сміється Ірина.

Годину Валентина Олексіївна розповідає про життя центру. Розкладає на столах присвячені Шевченку пуб­лікації. Показує збірку літератури Придністров'я. Із 400 сторінок творів українською – менше 60, здебільшого вірші про красу природи. Завершивши з офіційною частиною, жінка погоджується трохи поговорити про життя. Розстеляє на столі клейонку, заварює розчинну каву. Розламує шоколадні цукерки на кілька шматочків. Вона – родом із сусіднього села Ближній Хутір. Чоловік відслужив в армії. Доки повернулися до Придністров'я, поїздили по всьому СРСР.

– І погляньте, яка дивна річ. Коли чоловік служив на Далекому Сході, ми жили там у селі Черніговка. А тоді перенаправили в Хабаровський край, село Переяславка. Вгадуєте, що за народ там жив? І мовна ситуація була така ж, як і тут.

У КАФЕ "7 ПЯТНИЦЪ", НАЙПОПУЛЯРНІШОМУ ЗАКЛАДІ В ЦЕНТРІ ТИРАСПОЛЯ, В ОБІД ЗАЙНЯТІ ПОЛОВИНА СТОЛИКІВ. Прошу вмикнути на плазмовому екрані державний телеканал "Первый приднестровский", що має транслювати виступ президента. Шевчук, лисуватий чоловік середнього віку й комплекції, виступає на тлі завіси, типової для радянських Будинків культури. У залі сидять чиновники – багато літніх, чимало у військовій формі. Послання виявляється звичайним річним звітом. Шевчук нудно зчитує з папірця цифри про рівень ВВП та інфляції, індексацію цін і зарплат, частку підприємств в економіці республіки. Крім мене, на виступ у кафе звернув увагу лише молодий чоловік у чорному одязі із чорною барсеткою. Запитую його про враження.

– Раньше меня все устраивало. А теперь мне 31 год, двое детей и супруга беременна третьим. И я не вижу их будущего здесь, – відповідає, запиваючи млинці апельсиновим соком. – У меня высшее юридическое образование, я работал в Москве и Германии. Было видно, что во мне нуждаются. Я решил минимум 10 лет посвятить государственной службе здесь. И в Тирасполе – городе, где я родился – у меня ничего не получилось. Все места давно заняты одними и теми же людьми, – киває на телеекран, де показують повний чиновників зал. – Я очень не хотел бы вывозить отсюда жену и детей. Ведь Приднестровье – это рай. Хороший климат, рядом Европа и крупные украинские города, море в шаговой доступности. Единственный минус – то, что мы уже 20 лет живем в состоянии неопределенности. Так что придется вывезти семью в Москву.

ОСКІЛЬКИ ЯК ДЕРЖАВУ ПРИДНІСТРОВ'Я НЕ ВИЗНАЄ ПРАКТИЧНО ЖОДНА КРАЇНА СВІТУ, ПОСОЛЬСТВ У ТИРАСПОЛІ ТРИ. Перші два займають сусідні кабінети в типовій 2-поверхівці зі старим ремонтом. Це посольства так само невизнаних республік Абхазії та Південної Осетії. Російське розкинулося на квартал. Також у Тирасполі є відділення партій "Единая Россия" та Ліберально-демократичної Володимира Жириновського.

Навпроти будівель Ради міністрів і парламенту ПМР – чисті й доглянуті пам'ятники Ленінові. Поряд припаркувалися старі блакитні "Жигулі" із причіпом "Асканія". Номери – Херсон­ської області. З машини виходить вусань у спортивному костюмі й запилюжених шльопанцях. Вітаюся українською.

– О, а я тут місяць як хату купив. У Херсоні за однокімнатну стільки получив, що тут на великий дім хватило, – Дмитро Степанович виблискує золотими зубами.

Дивуюся, що він вирішив змінити Україну на Придністров'я.

– Я дальнобойщик, – пояснює. – Всю Європу об'їздив. І що я тобі скажу… Совок – він усюди совок. А хата тут дешевша.

– А ВЫ ПЕЧАТЬ О ВЪЕЗДЕ ПОСТАВИЛИ? – турбується менеджер у готелі. – Тут немецкие журналисты останавливались, печати не было – так забрали всю технику, и самих пару суток в СИЗО продержали.

Як невизнана держава Придністров'я відміток у паспорт ставити не може. Тому на кордоні, сплативши 10 грн і прослухавши вітання, подорожній отримує талон із печаткою і датою в'їзду. За цим документом можна перебувати на території республіки до 45 діб. При виїзді з ПМР прикордонники поставлять на талон другу печатку. Ми в'їхали у Придністров'я маршруткою між молдовською Резиною та придністровською Рибницею. Вона курсує щогодини й використовується переважно місцевими, тому її пасажирів не перевіряють. От і виявилося, що вже другу добу ми – нелегали.

Вирішую спитати поради у правоохоронців на вулиці, назвавшись туристом. Підходжу до міліціонерів, які охороняють парламент – чотириповерховий "Дом советов".

– Так а в чем проблема? Выезжай через Рыбницу, как и въехал, – радить страж порядку. – А если хочешь, иди в наше Министерство внутренних дел – может, там чем помогут.

МВС Придністров'я розташоване в облупленій сірій будівлі житлового кварталу, одразу за великим комплексом Комітету державної безпеки.

– Плоховато, что без печати. На 45 суток посадить можем, – підбадьорюють на прохідній. – Но скоро пять вечера, рабочий день заканчивается. Завтра приходи, нет времени уже.

Міліціонери радять звернутися до паспортного столу: він поряд.

– Чего вам? – огрядна жінка із сірою вовняною хусткою на плечах прий­має людей у довідковій.

Описую проблему.

– Вам в седьмой кабинет.

Черга туди – зо три десятки людей. У задушливому приміщенні розламані, ще радянські, дерев'яні стільці. Люди сваряться.

– Что ж вы так, молодой человек? – скрушно зітхає через 2 год. симпатична дівчина у формі. – Ладно. В порядке исключения можем поставить вам штамп. У нас есть только печать продления регистрации, так что сделаем так, будто вы у нас живете. Пишите заявление.

За 10 хв. без копійки хабара отримую потрібний документ. Виходячи, зауважую на стіні паспортного столу вицвілий прапорець із гаслом: "Признанию Приднестровья – быть!"

 

Зараз ви читаєте новину «"На 45 суток посадить тебя можем. Но уже рабочий день заканчивается - завтра приходи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1219
Голосування Чому "Динамо" вилетіло з Ліги чемпіонів?
  • 1) слабкий тренер
  • 2) Суркіси - вчорашній день футболу
  • 3) нефарт
Переглянути
Погода