Ексклюзиви
Вівторок, 05 листопада 2019 10:43

"Можна про війну забути на кілька днів. Але викинути її з голови – неможливо"

Молоде покоління не розуміє, з чого сміється Лесь Подерв'янський

– Люблю подорожувати. Повернулася з Ніцци. Із письменницею Катериною Бабкіною святкували на Лазуровому узбережжі мій день народження, – розповідає Оксана Щур у залі "Мистецького Арсеналу".

Чим цікава атмосфера Ніцци?

– Я сказала б, що це – Коктебель здорової людини. Нагадує Ялту. Але люди і спосіб відпочинку інші. Пляж доступний усім. Можеш орендувати шезлонг, купити устриць.

Як сприймається Україна після подорожей?

– Київ за рівнем розвитку близький до топових європейських міст. Тут немає старого центру із середньовічними вуличками. Але українська столиця подобається іноземцям. Часто показую його закордонним письменникам чи культурним менеджерам. Він для них – за умовною межею Західної Європи. Наприклад, Львів подібний до Кракова, Чернівці архітектурно – європейське місто. А в Києві заміксована еклектична архітектура: висотки сусідять зі "сталінками" й царськими будинками. Відсутність єдиного стилю дратує городян, але приваблює іноземців.

  Оксана ЩУР, 33 роки, літературознавиця. Народилася 13 жовтня 1986 року в місті Ізяславі на Хмельниччині. Батько – лікар, мати – бухгалтер. Закінчила факультет гуманітарних наук Національного університету ”Києво-Могилянська академія” за спеціальністю ”літературознавство”. Три роки працювала в книгарні ”Є” івент-менеджером – організовувала презентації видань. Була головним редактором у видавництві ”Комора”, а потім – у видавництві ”Основи”. Із січня 2017-го працює в ”Мистецькому Арсеналі”. Зокрема, займається проектом ”Літературна лабораторія” – курує літературні програми. Два роки була координатором українського стенду на Франк­фуртському книжковому ярмарку. Публікувала літературні огляди в журналі ”Український тиждень”, на порталі ”Українська правда”. Пише для сайтів ”Літ­акцент” і ”Гендер у деталях”. Серед улюблених книжок – ”Сестри Річинські” Ірини Вільде, ”Польові дослідження українського сексу” Оксани Забужко, ”Щиголь” Донни Тартт, ”Похований велетень” Кадзуо Ішіґуро. Незаміжня. Живе в Києві
Оксана ЩУР, 33 роки, літературознавиця. Народилася 13 жовтня 1986 року в місті Ізяславі на Хмельниччині. Батько – лікар, мати – бухгалтер. Закінчила факультет гуманітарних наук Національного університету ”Києво-Могилянська академія” за спеціальністю ”літературознавство”. Три роки працювала в книгарні ”Є” івент-менеджером – організовувала презентації видань. Була головним редактором у видавництві ”Комора”, а потім – у видавництві ”Основи”. Із січня 2017-го працює в ”Мистецькому Арсеналі”. Зокрема, займається проектом ”Літературна лабораторія” – курує літературні програми. Два роки була координатором українського стенду на Франк­фуртському книжковому ярмарку. Публікувала літературні огляди в журналі ”Український тиждень”, на порталі ”Українська правда”. Пише для сайтів ”Літ­акцент” і ”Гендер у деталях”. Серед улюблених книжок – ”Сестри Річинські” Ірини Вільде, ”Польові дослідження українського сексу” Оксани Забужко, ”Щиголь” Донни Тартт, ”Похований велетень” Кадзуо Ішіґуро. Незаміжня. Живе в Києві

Чим для вас зараз є читання?

– Я з тих наївних, які думають, що читатимуть книжки і хтось їм за це платитиме. Моє хобі тісно пов'язане з роботою. Читаю і професійно і, що є величезною розкішшю, для себе.

Які книжки для вас визначальні?

– Подобається "Польові дослідження українського сексу" Оксани Забужко. Роман продовжує бути лонгселлером (книжка, яка довгий час добре продається. – Країна). Письменниця показує жіночий світ у пострадянський період. Головна героїня страждає через травми дитинства і минуле своєї країни. Вона докладає багато зусиль, щоб реалізуватися. Жіночий типаж тих часів досі живий та актуальний. Також влучний образ чоловіка-інтелігента 1990-х. Талановитий митець через зашореність ніяк не може вийти на вищі горизонти.

Досі є люди, які залишаються у 1990-х. Коли з незалежністю відкрилися кордони, вони були зламані й уже нічим не могли скористатися.

Які типажі бачите в суспільстві? Якою є сучасна молода людина?

– Для якої творчість – це професія. Вона знає мови й цікава до світу і культур. Подорожує, усвідомлює, як будувати кар'єру. Не просто пише вірші, а знає, як вийти на ширшу аудиторію.

Сучасні люди менше грузнуть у минулому і думають про національні травми. Зараз більше можливостей, тому вони переймаються проблемами не всієї нації, а свого соціального прошарку, креативного класу. Молодь має більше спільного з ровесниками-іноземцями, ніж зі старшим поколінням своєї країни. Ми стали космополітичні.

Література теж?

– З відкриттям кордонів наша література мала швидко прожити те, що інші проживали раніше на кілька десятків років. Ми відстали через радянську цензуру. Треба було це надолужити. Наприклад, сміхову й карнавальну культури, якими займалася група "Бу-Ба-Бу" (літературне угруповання, назва якого походить від слів "бурлекс-балаган-буфонада". Його 1985-го у Львові створили Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. – Країна). Це була свобода писати так, як не можна було раніше. Письменники намагалися спробувати всі форми.

Лесь Подерв'янський зараз менше може здивувати когось нецензурною лексикою, ніж 30 років тому. З часом він застаріватиме, бо його сатира – це передовсім висміювання радянських штампів. А підросло покоління, яке не розуміє, з чого там сміються.

Ми прискорено осмислювали тему сексу. Коли Винничук написав "Житіє гаремноє" з купою еротичних сцен – це було круто. А сьогодні вже треба грати на чомусь іншому.

Чим можна здивувати? Що цікавить нас сьогодні?

– Психологізм. Україна з початком подій на Донбасі замислюється: чому так сталося? А як було раніше? На "Книжковому Арсеналі", коли почалася війна, був сплеск інтересу до популярної історичної літератури. Люди почали шукати відповіді: у чому джерело конфлікту?

До того ж сучасна людина емоційно резонує трохи інакше. Завдяки інтернету може спілкуватися з людьми, з якими ніколи не познайомилася б. Змінюється інститут шлюбу. Люди легше сходяться і розходяться. Життя стає динамічніше. Швидше приймаються рішення і відбуваються комунікації. Раніше стосунки через паперові листи могли розвиватися довго. Зараз кілька есемесок за п'ять хвилин можуть багато чого вирішити.

Вам подобається ця швидкість?

– У мене немає вибору. Шкода, що час летить і не все встигаю. Відчуваю, що треба швидше реалізовувати задуми. Але в динаміці є своя привабливість: учора я була в Ніцці, сьогодні – у Києві. Можна встигнути побачити більше змін та епох. Це не завжди легко, але страшенно цікаво.

Чи вдалося нам переосмислити минуле? Чи там лишається щось, що тягне нас назад?

– Про таке пише Катерина Бабкіна у книжці "Мій дід танцював краще за всіх". Розповідає про дітей, які йдуть у перший клас на початку 1990-х. Їх уже не приймають у жовтенята. Вчителька на першому дзвонику розказує щось інше, ніж кілька років тому. Діти зростають у новій країні. Але в кожного з них є бекграунд із Радянського Союзу – батьки, діди. З настанням незалежності героями стали діди-дисиденти й упівці. А от про тих, хто воював у радянській армії, розповідати стало незручно. У всіх діди, виявилося, воювали з автоматами в криївках, а твій був не тільки червоноармійцем, а й переконаним комуністом. Розумієш, що зараз це не в моді, тому якийсь час ніби позбавлений права голосу.

Катерина дала голос великому сучасному прошарку населення – молодим людям, які почуваються непочутими.

Вам доводилося приховувати минуле?

– Мої діди служили в радянській армії. Але прадід був Січовим стрільцем. Коли вже жила в Києві, розповіла про це комусь зі знайомих із Галичини. "Та ти що! Знайди його фотографію у формі. У Тернополі ти могла б зробити шалену кар'єру".

Я народилася у військовому містечку. У школі посилено вивчали російську мову й літературу. Про діячів українського визвольного руху вчителі розповідали з меншою повагою, ніж про червону армію. Був військово-патріотичний клуб десантників, відпрацьовували медико-санітарну підготовку. Коли я з цією базою вступила в Могилянку, довелося перебудовуватися.

Війна на Донбасі повернула те, від чого я свідомо відмовилася, – військовий патріотизм. Я знову вільно почала говорити, що танки – це красиво, сильна армія – це добре.

Зараз є цілий пласт військової літератури. Письменник Борис Гуменюк каже, що нема якісної, бо фахові люди про це не пишуть.

– Є принаймні одна добра книжка про війну – "Інтернат" Сергія Жадана. Кілька десятків авторів пишуть про це. Волонтерка Ганна Скорина складає список таких видань: їх уже перевалило за сотню.

Ветерани кажуть, що їм стає легше, коли викладають на папері. Це, як і інші види мистецтва, терапія. Багато з ветеранських творів справді є хорошою літературою. Але їм не вистачає гарної роботи видавця. На Заході він працює з автором ще на етапі створення рукопису. Допомагає дотримуватися плану, сюжету. Радить, яку лінію виокремити, що додати, а що – скоротити.

Наскільки зараз ці два світи – мирний і військовий – взаємодіють?

– Залежить від середовища. Мирний світ може дистанціюватися від війни – не читати й не дивитися новин. Моя бульбашка Facebook мало пише про це. Однак іноземці – розпитують. Можна про війну забути на кілька днів. Але повністю викинути її з голови – неможливо.

Про що пише ваш Facebook?

– Я занурена в робоче середовище. Зараз уся моя стрічка поїхала на Франк­фуртський книжковий ярмарок. Фоткаються, час від часу сваряться через якусь книгу, захоплюються, сперечаються.

Facebook – це реаліті-шоу: ми підглядаємо за життями інших, бо там цікаво. Я охоче не користувалася б соцмережею, але на ній зосереджена моя робота. В інший спосіб кулуарні новини не дізнаюся.

Цікавитеся новинами?

– Не дуже. Остання річ, за якою стежила, – вручення Букерівської премії з літератури. Зараз цікаво, хто буде у складі Шевченківського комітету.

Які з навкололітературних тем вам здаються важливими?

– Зараз не найгірші часи для української культури. Виховання нового покоління залежить від того, які будуть підручники історії. В усьому світі на підлітків починають звертати увагу. У літературі, наприклад, з'являються напрямки роботи з young adult – "юними дорослими". Почали усвідомлювати, що підлітків треба залучати до читацької аудиторії, думати, що їм болить і як їх адаптувати.

Ви розкритикували фільм "Заборонений" про Василя Стуса. Чому?

– Не сподобався сценарій. Не було однієї сюжетної лінії. Таке враження, що у фільм намагалися впихнути все, що могли. По-друге, погані діалоги. Так не говорять українською мовою. Видно, що не для всіх акторів вона рідна. Розмовляють, наче пародіюють український дубляж часів піратських телеверсій. Це не перший фільм, де негативних героїв, комуністів і кадебістів, грають набагато краще, ніж українських патріотів. У стрічці "Червоний" – те саме.

У мене є гіпотеза, що багато українських акторів мали стосунок до російського масового кінематографа. Вони розуміють, як зіграти кадебістів і ментів, тому це виходить природно й цікаво. А зразка, як показати українського дисидента, немає. Автори "Забороненого" робили це навпомацки.

Зараз ви читаєте новину «"Можна про війну забути на кілька днів. Але викинути її з голови – неможливо"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1065
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода