10 улюблених книжок Юлії Стахівської
1. Юрій Косач, "Сузір'я лебедя"
Часто кажуть, у нас не було інтелектуальної прози, за винятком Віктора Домонтовича. А є такий непрочитаний Юрій Косач – племінник Лесі Українки, який в еміграції писав першорядні твори. "Сузір'я лебедя" – про родину Рославців, у якій прочитується рід Драгоманових-Косачів. Є і прямі алюзії, і відсилання до символічних – лебедя у шляхетському гербі. Можна впізнати і їхні родинні гнізда – Колодяжне біля Ковеля, Зелений Гай під Гадячем на Полтавщині.
Раджу читати цю книжку паралельно з листами Лесі Українки. Косач дає художню картинку, а Леся Українка – документальний супровід. Її щоденники – це дзеркало неординарної жінки: багато працює, мандрує світом, уся європейська спадщина для неї природна і невіддільна від творчості.
Діалоги за столом у цій сім'ї не нудні, не шароварні. Іронічні. За столом хтось каже: "А ви знаєте, буде війна?" – "Так-так, буде війна. Передайте мені соус".
У кожній країні є своя і народна, і висока культура. У цьому творі показано виразно останню. Її завдання формувати нові сенси – засновувати установи, рухатися в ключі державотворення.
2. Зденєк Їротка, "Сатурнін"
Чехи вміють весело протистояти, засміяти будь-яку трагедію до сліз. Після війни Ярослав Гашек написав "Пригоди бравого вояка Швейка", а скульптор Давид Черні розфарбував один із радянських танків у рожевий.
"Сатурнін" Їротка написав 1942-го. Під час Другої світової створив текст, у якому немає жодного слова про війну. Це історія в дусі англійського письменника і гумориста Джерома Клапки Джерома. Розповідь про молодого пражанина та його слугу Сатурніна, чиє ім'я відсилає до римських сатурналій, карнавалу, коли звичний уклад перевертався з ніг на голову. Навіть у найтемніші часи треба запалювати світло – і Зденєк Їротка це зробив, сміючись.
Це фантазійна гумористична книжка про родину, яка опиняється за містом, відрізана паводком від світу. Намагається якось дати собі раду. Кожна ситуація показана з дотепом, і всі вони, як у байці, мають мораль.
3. Агатангел Кримський, "Виривки з мемуарів одного старого гріховоди",
Зображено світ Близького Сходу, якого ми не застали. У "Бейрутських оповіданнях" є чимало пасажів на тему політики. Наприклад: "Московська мова не торгова, нею ніхто ніде не говорить. І нема надії, що тут колись нею балакатимуть. Бо нашу країну москоби під свою руку не заберуть, як упаде Туреччина, а заберуть нас французи". Читаєш, і думаєш, як усе це тепер, у часи війни, відгукується. Чудове вибране від одного з провідних українських сходознавців.
4. Чарльз Кінґ, "Історія Чорного моря"
Про наше Чорне море розповідає іноземець – і це показово. Описує мультикультурний вузол Причорномор'я, різні епохи та впливи. Книжка сподобалася масштабом, з яким він дивиться на історію цього регіону, з різних боків, вивчаючи турецькі та інші джерела. Щоправда, ми не прислужилися, щоб у цьому списку були українські праці. Кінґ згадує про козаків, визнає їхній безумовний вплив. Пише і про часи, коли Чорне море називалося Руським, але більше орієнтується на тих, хто називали його Кара Деніз.
Автор дає змогу побачити, як українську історію вписано в загальний контекст. За османських часів ми мали на морі важливий вплив, але не були в ньому господарями.
5. Роальд Дал, "Великий дружній велетень"
Усі книжки Дала – класика. У цій – чудова гра з мовою.
Велетень розмовляє неправильною англійською, з перекручуванням слів. Переклад Віктора Морозова ідеальний: шикарна пластична мова.
6. Володимир Винниченко, "Щоденники"
Є образи Винниченка-політика, художника й письменника. Ці щоденники поєднують усі його іпостасі. Показують живою людиною з химерними звичками. Він, наприклад, називає свій член "Малюна" і пише йому листи. Винниченко був нудистом, власне, натюристом. У Франції існували цілі комуни, багато з них були веганами чи фрукторіанцями.
Тому Винниченко був "вічно молодою і соковитою людиною", яка не мала моральних упереджень і заборон для себе. Вони з дружиною Розалією Ліфшиць декларували цю свободу і жили так. Поліамурність минулого століття. Але в цій чесності з собою Винниченко трохи й лякає. У нього є твір "Біла пантера і чорний ведмідь", герой якої спостерігає, як помирає його син. Мені здається, така історія має стосунок до біографії автора: чи як реальна основа, чи як художнє осмислення загибелі дитини самого Винниченка. Автор гранично чесний. У сучасному світі цього бракує.
Читала, що історик Володимир Кубійович мав фотографії голого Винниченка і його дружини. Він подумав: "Як це так – класик української літератури і голий?" І спалив світлини. Я за те, щоб фотографій не палили, хоч якими вони були б.
7. Горан Петрович, "Крамничка з легкої руки"
Ця книжка для тих, хто любить балканський контекст із фантасмагоріями та перетвореннями. Де немає межі між реальністю і вигадкою, де слова плавно перетікають з одного століття в інше, змінюються стилі, манера.
У цю книжку сербського письменника можна поринути з головою. Головний герой Адам Лозанич так і зробив – занурився у текст і випірнув у чудному саду, де знайшов кохання. Роман ставить багато запитань до реальності. І читач сам хоче довідатися, що з того правда, а що – вигадка. Тут сплелися і події воєн на Балканах, і якесь безчасся, в якому важко орієнтуватися. Герої зустрічаються й закохуються на одній сторінці. Доки доходять до іншої, опиняються в уявному світі Бєлграда, зниклих вулиць, знищених магазинів, а згодом знову зустрічаються в реальному світі.
8. Анна Малігон, "Розарій"
Прихильник і римованої поезії, і верлібру, знайде тут своє. Анна пише живо, рвано і чуло.
Вона з тих поетів, яких треба чути: це звукова поезія, яка добре ляже на музику. Вона для мене мерехтлива, червоно-кров'яна.
9. Йоган Гейзінґа , Homo Ludens, або "Людина, що грається"
Її вивчають усі культурологи. В Могилянці це була наша настільна книжка. Автор показує, наскільки важлива гра в людській цивілізації. Без неї ми нічого не могли би створити. Давні греки казали, що світом рухає ерос, а за Гейзінґою, світом рухає гра. Лежить в основі найсерйозніших речей.
У давнину гра часто була пов'язана з магією. Футбол вважали магічним дійством, ініціацією. Зараз, коли сидимо перед екранами телевізорів чи на стадіоні під час матчу, ця гра об'єднує в якомусь екстазі – родичеві того древнього, навіть релігійного. Гейзінґа дає багато гачків, за які хочеться хапатися і простежувати, як це працює.
Гра стала сферою переважно дітей. Дорослі не водять хороводів, немає вуличних забав – це стає рудиментом. А між тим людина не може без гри, бо тоді починає шукати інші канали – інтернет, гральні автомати.
10. Світлана Тараторіна, "Лазарус"
Це книжка про Київ 1913 року у стилі фентезі – з відьмами, перевертнями, водяниками. Авторка в алегоричній манері показує тогочасні прошарки суспільства. Там є і службовці, які прийшли з Росії, і тутешні – українці. З'єднала історію, демонологію з порядками імперського Києва.
Він мені був цікавий із родинної точки зору. Прабабуся Юлія Зубченко, на честь якої мене назвали, вчилася у Фундуклеївській гімназії. Дожила до моїх 17 років і багато чого розповіла. Але багато питань я їй не поставила. Тож довелося почитати, походити архівами. Було цікаво, як українці хотіли інкорпоруватися в Російську імперію. Прапрадід Ювеналій був ревізором і мав чин колезького асесора, став "вписаний у систему". Але родинна пам'ять жила – він походив із Ковалівки, з роду Зубченків, що залишили слід в історії шкільництва Київщини. Після революції родичі залишили Київ. Прабабуся все життя згадувала своє київське дитинство, як золоті часи.
7 
35413
Коментарі