Ексклюзиви
Четвер, 25 лютого 2021 10:00

Молодь Майдану вже має своїх дітей. Вони народилися в іншому світі
5

20 лютого в Україні вшановують пам'ять Героїв Небесної сотні. Цього дня 2014 року під час Революції гідності в центрі Києва силовики режиму Віктора Януковича розстрілювали протестувальників. Убили 47 людей. За попередні два дні – 30. За весь час протистояння – 98. Постраждали 622 людини.

Підприємець Богдан Брич, парамедик Віктор Галамай, офтальмолог Олеся Жуковська, токар Олександр Котенко і художниця Вікторія Романчук згадують ті дні

Помаранчева революція відбулася за кілька років після того, як я повернувся з Англії. Хотілося швидко змінити країну, поставити на демократичні рейки. Щоб жити так, як люди в Західній Європі. Ми мали для цього все. Заважало одне – вплив Росії. Вона не давала нам можливості розвиватися.

Коли 2010 року до влади прийшов Віктор Янукович, думав виїхати за кордон. Але хотілося втілювати свої ідеї в Україні.

  Богдан БРИЧ, 45 років, підприємець. Народився 25 грудня 1975-го в Тернополі. Мати працювала інженером-дефектоскопістом, батько був інспектором з охорони праці. Має спеціальність електрозварювальника. Закінчив економічний факультет Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя.  У 1999–2000 роках був на заробітках у Великій Британії. Працював на будівництві, офіціантом, барменом. Повернувся в Україну, відкрив власну справу в галузі будівництва і нерухомого майна. Під час Революції гідності був у складі 4-ї козацької сотні самооборони. Із 2015-го до 2020 року – голова села Гаї-Шевченківські Тернопільського району. У шлюбі вдруге. Дружина Наталія – підприємиця, перукарка.  Має сина Максима і доньку Христину.  Живе в Тернополі
Богдан БРИЧ, 45 років, підприємець. Народився 25 грудня 1975-го в Тернополі. Мати працювала інженером-дефектоскопістом, батько був інспектором з охорони праці. Має спеціальність електрозварювальника. Закінчив економічний факультет Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. У 1999–2000 роках був на заробітках у Великій Британії. Працював на будівництві, офіціантом, барменом. Повернувся в Україну, відкрив власну справу в галузі будівництва і нерухомого майна. Під час Революції гідності був у складі 4-ї козацької сотні самооборони. Із 2015-го до 2020 року – голова села Гаї-Шевченківські Тернопільського району. У шлюбі вдруге. Дружина Наталія – підприємиця, перукарка. Має сина Максима і доньку Христину. Живе в Тернополі

Коли Янукович заявив, що Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом не підпишуть, поїхав у Київ. Розумів: головне – не мовчати, бо можемо повернутися в СРСР.

У ніч побиття студентів був на Майдані. Близько третьої ночі ми з товаришем поїхали до нього відпочити. Вранці по телевізору побачив новини про атаку на молодь. Ченці Михайлівського монастиря розповідали, як люди стукали у ворота собору і просилися всередину. Це нагадало середньовічні часи, коли від татарської навали ховалися в церквах.

Був у складі 4-ї козацької сотні самооборони. Майдан можна назвати Січчю. Люди самоорганізувалися, облаштували побут, вибудували ієрархію. Все було органічно, кожен проявляв ініціативу.

Виконував ту роботу, в якій була необхідність. Треба принести воду – я це робив, треба чергувати на барикаді – без питань. Їздив у Тернопіль, закуповував теплі речі для побратимів. Коли зрозуміли, що серйозних сутичок не уникнути, стали думати про каски і бронежилети.

Після Водохреща додому вже не їздив. Злукавлю, якщо скажу, що не було страшно. Рвалися гранати, по людях стріляли. А ми мали тільки шоломи і примітивні щити. У мене був бронежилет, але захисну пластину зі спини віддав товаришу.

18 лютого був бій із тітушками в Маріїнському парку. Вони використовували помпові рушниці з гумовими кулями і, як з'ясувалося пізніше, вогнепальну зброю. Того дня на Інститутській я отримав поранення в голову. На мені була військова каска. Коли отямився, її не знайшов.

уламки, які витягли з голови, віддав на експертизу. Там виявили свинець, але так і не змогли сказати – то куля чи великий дріб-картеч.

Відмовився їхати в лікарню. Я стояв на ногах, був притомний. У будинку офіцерів нас оточили "беркутівці". Туди принесли перших убитих. Пізніше приїхали народні депутати і письменниця Ірена Карпа. Вона завезла мене в підпільний госпіталь. Там обробили рану і сказали, що треба операція. Але я повернувся на Майдан. Відчував, що скоро буде перемога. Ходив у Михайлівський собор на перев'язки.

Додому приїхав після втечі Януковича. В лікарню звернувся 24 лютого, і мене прооперували – видалили уламки. Медики дивувалися, що стільки днів ходив із таким пораненням. Називали дивом, що вижив.

Не маю права бути скептиком і розчаровуватись. Революція гідності триває. Справу треба довести до кінця, бо нація ще не відчуває, що перемогла.

У Білорусі та Росії люди виходять на мітинги, а ввечері повертаються додому. У їхніх акціях немає згуртованості. Між нами величезна різниця. Українців не розігнати. Після побиття студентів на протести вийшли мільйони.

Ірина МАМРИГА, фото: Володимир ЯВНИЧ

Щит за щось зачепився, я вибіг поглянути. У мене влучила куля

Обов'язок кожного громадянина допомагати в розбудові держави. Коли влада – корупційно-бандитський клан – різко змінила курс країни, це стало поштовхом висловити свою позицію.

На акції у Львові виходив ще до побиття студентів. 29 листопада 2013 року спілкувався з батьком. Припускав, що мітингувальників у Києві розженуть. Але їх жорстоко побили. Була чітка команда зачистити Майдан і показати силу. Це змусило піднятися всю країну.

  Василь ГАЛАМАЙ 34 роки, парамедик Народився 29 листопада 1986-го в Червонограді на Львівщині. Батько працював шахтарем, мати – касиркою в банку. Служив у 95-й окремій десантно-­штурмовій бригаді Збройних сил України в Житомирі. Закінчив Львівський національний технічний університет. Заступник завідувача Галицького відділення соціальної допомоги вдома. 20 лютого 2014 року отримав кульове поранення на вулиці Інститутській у Києві. Представник Ініціативної групи постраждалих і поранених учасників Революції гідності на Львівщині. Із 2019-го – парамедик добровольчого батальйону ”Госпітальєри”. Сильне враження справили книжки ”Точка неповернення” Дмитра Вербича, ”Тюремна пісня” Олени Герасим’юк, ”Справа Василя Стуса” Вахтанга Кіпіані. Колекціонує старі книжки і мапи. У шлюбі вдруге. Має двох доньок. Живе у Львові
Василь ГАЛАМАЙ 34 роки, парамедик Народився 29 листопада 1986-го в Червонограді на Львівщині. Батько працював шахтарем, мати – касиркою в банку. Служив у 95-й окремій десантно-­штурмовій бригаді Збройних сил України в Житомирі. Закінчив Львівський національний технічний університет. Заступник завідувача Галицького відділення соціальної допомоги вдома. 20 лютого 2014 року отримав кульове поранення на вулиці Інститутській у Києві. Представник Ініціативної групи постраждалих і поранених учасників Революції гідності на Львівщині. Із 2019-го – парамедик добровольчого батальйону ”Госпітальєри”. Сильне враження справили книжки ”Точка неповернення” Дмитра Вербича, ”Тюремна пісня” Олени Герасим’юк, ”Справа Василя Стуса” Вахтанга Кіпіані. Колекціонує старі книжки і мапи. У шлюбі вдруге. Має двох доньок. Живе у Львові

Уперше приїхав на Майдан у грудні. Вийшли з хлопцями на Банкову. Я протиснув голову між автобусами, що перекривали урядовий квартал, і побачив колону "беркутні". Тільки добігли до наших і попередили про це, як почався штурм Майдану. Це було в ніч на 11 грудня.

Вражали організованість, самовіддача. Ніхто не чекав, не просив. Незнайомі люди піклувались одне про одного.

Коли в центрі столиці почали розстрілювати неозброєних мітингарів, залишив на робочому столі заяву на відпустку за власний рахунок і поїхав до Києва. Під ранок 19 лютого був на Майдані.

Картина була страшна: люди збентежені, налякані, дуже втомлені. Важка атмосфера. Коли оборонці Майдану бачили, що до них долучаються люди, дякували. Казали, що чекали на підкріплення. Краплина до крап­лини – утворюється потічок.

Кожен брався до роботи. Я стояв у периметрі, тримав щит. Щоб створити димову завісу і збільшити дистанцію між нами і силовиками, кидав у багаття все, що потрапляло в руки.

20 лютого піднялися на міст над Інститутською. Бачив, що з пагорба біля Жовтневого палацу люди у формі стріляли з автоматів у бік Майдану. Зі сцени лунали заклики бути обережними, не залишати периметра, бо працюють снайпери. Ми закотили кілька бочок, колеса, принесли ящик із коктейлями Молотова і розпалили багаття.

Біля Жовтневого побачив першу кров. Це було, як довга бентежна мить. Ми побігли витягувати хлопців. Неподалік входу на станцію метро Хрещатик, де зараз капличка, лежали поранені. Хтось дав гучномовець – і я намагався координувати дії. Люди зробили загорожу зі щитів, за якою витягували поранених. Попереду стояв дим.

Раптом щит за щось зачепився. Я вибіг із прикриття глянути, що сталося. У мене влучила куля. Подумав: "Ну от, приїхав допомогти, а тепер сам став тягарем".

Мене сховали за щитом. Незнайомі люди, ризикуючи життям, відтягнули на інший бік Інститутської. Медик-волонтер оглянув і вколов знеболювальне. Мусили перечекати, доки трохи стихне шквальний вогонь. По бруківці мене перетягнули до готелю "Україна". На ношах перенесли через Хрещатик, "швидка" відвезла до лікарні. Весь час був при тямі.

Куля влучила у правий бік таза, біля кульшового суглоба, по діагоналі пройшла через усе тіло. Розтрощила таз, пошкодила голівку правого кульшового суглоба, розірвала сечовий міхур, зламала ліву ногу. Мала калібр 7,62. Пройшла майже навиліт, зупинилася під шкірою. Якби була менша, блукала би тілом. Куля збереглася, це доказ у справі. На відео знятий момент поранення. Видно, що я не загрожував життю чи здоров'ю силовиків, тільки намагався зробити бар'єр зі щитів, щоб допомогти іншим. Це один з епізодів слідства, який доводить, що зброю застосували безпідставно.

Лікарі не вірили, що я доживу до ранку. Мав велику крововтрату. Кульовий канал проходив через усе тіло. Стояли дренажі, я був у трубках. Бувало, що прокидався, лежачи в калюжі своєї крові. Коли приходив лікар, з'ясовував, з якого отвору вона витекла.

У перший тиждень ліва нога була вдвічі більша за праву. Були сильне нагноєння і загроза ампутації.

Спершу операції в Києві, потім евакуація військовою медичною авіацією в Чехію. Я не міг рухатися. Перші місяці був лежачий. Потім зміг сісти. Удома мав кілька операцій. Минулий рік був єдиним, коли їх не робили. Невтішні прогнози лікарів не справдилися – я ходжу своїми ногами, без милиць. Та досі деколи через біль важко стояти. Майже звик до цього, практично не вживаю знеболювального.

Від початку війни на Донбасі із сестрою допомагаємо нашим воїнам. Цю роботу треба виконувати, доки не переможемо, не повернемо своїх земель.

Агресія Росії стала одним із чинників пробудження національної свідомості, ідентичності та початку новітньої культурної революції. Нам із дитинства в мозок впихали російський продукт, закладали комплекс меншовартості. Зараз прийшло розуміння, що українське – це потужно, сильно і якісно.

Молодь, яка виросла на прикладі подій Революції гідності, вже має своїх дітей. Вони народилися в іншому світі, знають, що ми боремося з агресором. Росія – не просто споконвічний ворог, а ворог сьогодення і завтрашнього дня. Хоч би хто був при владі у Кремлі.

текст: Ірина МАМРИГА, фото: Валерій ШМАКОВ

Лікар питав ім'я. Не могла відповісти, бо з горла йшла кров

Працювала фельдшером у селі. Після силового розгону студентів поїхала до столиці. В автобусі були лише чоловіки. Серед них сиділа одна 20-річна – я.

Батьки про поїздку до Києва дізналися, коли я була на місці. Більшість друзів і знайомих теж приїхали на Майдан. Здружилася з однією дівчиною. Ми раніше познайомилися на якійсь вечірці. Коли вона дізналася, що я на Майдані як медик-волонтер, почали спілкуватися. Зараз – найкращі подруги.

  Олеся ЖУКОВСЬКА, 28 років, офтальмолог. Народилася 27 січня 1993-го в місті Кременець на Тернопільщині. Батько працює охоронцем, мати – домогосподарка. Навчалася у Кременецькому медичному училищі. Працювала медсестрою у фельдшерсько-акушерському пункті одного із сіл Монастириського району на Тернопільщині. Брала участь у Революції гідності. Приїхала на столичний Майдан 2 грудня 2013 року. Жила в наметах, у Будинку профспілок та Київській міській держадміністрації. 20 лютого біля Лядських воріт снайпер поцілив у шию. Куля пройшла менш ніж за сантиметр від сонної артерії. 10 днів лежала у столичній лікарні №17. Після виписки у складі дипломатичної місії відвідала Францію. Вступила в Національний медичний університет імені Олександра Богомольця. Вивчилася на офтальмолога. Улюблені письменники – Ірена Карпа та Андрій Любка. Подобається книжка ”Записки українського самашедшего” Ліни Костенко. Живе в Києві
Олеся ЖУКОВСЬКА, 28 років, офтальмолог. Народилася 27 січня 1993-го в місті Кременець на Тернопільщині. Батько працює охоронцем, мати – домогосподарка. Навчалася у Кременецькому медичному училищі. Працювала медсестрою у фельдшерсько-акушерському пункті одного із сіл Монастириського району на Тернопільщині. Брала участь у Революції гідності. Приїхала на столичний Майдан 2 грудня 2013 року. Жила в наметах, у Будинку профспілок та Київській міській держадміністрації. 20 лютого біля Лядських воріт снайпер поцілив у шию. Куля пройшла менш ніж за сантиметр від сонної артерії. 10 днів лежала у столичній лікарні №17. Після виписки у складі дипломатичної місії відвідала Францію. Вступила в Національний медичний університет імені Олександра Богомольця. Вивчилася на офтальмолога. Улюблені письменники – Ірена Карпа та Андрій Любка. Подобається книжка ”Записки українського самашедшего” Ліни Костенко. Живе в Києві

Приїжджала до Києва на два-три дні. Керівництву це не подобалося. А мені та робота була не до душі: після училища відправили на відпрацювання. У селі близько 40 жителів. Медпункт розвалений. Як такої роботи майже не було.

31 грудня пішла допомагати в медпункті на Майдані. Тоді були сильні морози, багато людей мали застуду. Коли почалися протистояння на Грушевського, промивала очі від сльозогінного газу, зупиняла кровотечі пораненим.

18 лютого я була вдома. Вночі виїхала на Київ. Мала погане передчуття. Батьки не пускали, з матір'ю сперечалися. Та я зібрала речі й пішла. Дорогою на автобус подумала: "Добре, що не взяла паспорта. Якщо зі мною щось станеться, може загубитися".

19 лютого, о шостій ранку, була на Майдані. Стало тихо. Сиділа в медпункті біля КМДА. Люди носили бруківку. Медики згрупувалися і ходили по наметах, надавали допомогу пораненим.

Ночувала в костелі недалеко від Михайлівського собору. Зранку 20 лютого пішла по медикаменти. Біля Михайлівського побачила, що відносять поранених. Біля Лядських воріт зустріла друзів, які розносили їжу та напої. Запитала, чи треба їм допомога. І раптом – постріл. Подивилася на друга. Він сказав: "Сонечко, тебе поранили". Опускаю голову, а моя куртка – в крові.

Болю не відчувала, лише вібрацію. Хлопці взяли на руки. Пощастило, що "швидка" стояла поряд. Мене повезли в лікарню. Я стала першою, кого поранили біля Лядських воріт.

Дістала телефон і написала у "Вконтакте", що помираю. Цей допис розійшовся по соціальних мережах.

У "швидкій" лікар питав моє ім'я. Не могла відповісти, бо кров ішла через горло і рот. Показала телефон, де було написано, як мене звати. Здивувався: "Ти ще й телефоном маєш сили користуватися?" Була при тямі аж до операції. З хірургами спілкувалася, доки не почав діяти наркоз. Отямилася ввечері. Батьки про поранення дізналися з медіа.

Провела в лікарні 10 днів. Провідували друзі та близькі, часто приходили незнайомі люди. Було багато журналістів із різних країн. Мати весь час сиділа поруч.

У день виписки поїхала на Майдан. Через деякий час була на тому місці, де мене поранили.

На початку березня у складі дипломатичної місії як свідок подій Революції гідності, поїхала до Франції. Тоді тільки починалася війна на Донбасі. Казала про це у промові. Президент Франсуа Олланд привітався і потиснув руку.

Після Майдану кілька років на вулиці підходили незнайомці. Фотографувалися зі мною, говорили приємні слова.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Олеся ЖУКОВСЬКА

Нас давили силовики. Хто падав, добивали кийками

Рвався на Майдан. Але на цукрозаводі саме сезон, не відпускали. Наприкінці грудня на виробництві зробили перерву. Я сказав начальнику: "Можете мене звільняти, я все одно поїду".

Київ зламав багато стереотипів. Хлопці з Донецька мали проукраїнську позицію і готові були відстоювати її.

Стояв на периметрі Майдану, чергував біля входу в Будинок профспілок, на Грушевського.

Якби 18 лютого нас не зупинили в Маріїнському парку, не було б жертв ні 19-го, ні 20-го. Була провокація з боку тітушок – і ми пішли в наступ. Силовики тікали. Але з гучномовців закликали припинити протистояння.

  Олександр КОТЕНКО, 49 років, токар. Народився 23 жовтня 1971-го в місті Гайсин на Вінниччині. Батько був  екскаваторником, мати – працівницею м’ясокомбінату.   Здобув спеціальність токаря у Він­ницькому профтехучилищі №11. Служив у Військово-повітряних військах в Угорщині.  Працював токарем на Гайсинській сільгосптехніці. Був водієм автогідропідйомника в  жеку, водієм вантажівки на цукрозаводі.  Під час Революції гідності входив до 27-ї сотні самооборони Майдану. Із червня 2014-го по серпень 2015 року воював у добровольчому батальйоні ”Айдар”. Захоплюється автотехнікою. Вболіває за київське ”Динамо”. Дружина Наталія – секретар. Мають двох доньок.  Живе в Гайсині
Олександр КОТЕНКО, 49 років, токар. Народився 23 жовтня 1971-го в місті Гайсин на Вінниччині. Батько був екскаваторником, мати – працівницею м’ясокомбінату. Здобув спеціальність токаря у Він­ницькому профтехучилищі №11. Служив у Військово-повітряних військах в Угорщині. Працював токарем на Гайсинській сільгосптехніці. Був водієм автогідропідйомника в жеку, водієм вантажівки на цукрозаводі. Під час Революції гідності входив до 27-ї сотні самооборони Майдану. Із червня 2014-го по серпень 2015 року воював у добровольчому батальйоні ”Айдар”. Захоплюється автотехнікою. Вболіває за київське ”Динамо”. Дружина Наталія – секретар. Мають двох доньок. Живе в Гайсині

У Маріїнському парку отримав удар у голову і знепритомнів. Досі не знаю, то гумова куля влучила у скроню чи так сильно вгріли кийком. Отямився із запеченою кров'ю в роті й носі. Ще щось влучило поверх бушлата, вирвало шматок тканини і пройшло по шкірі над ключицею. Тільки зачепило.

Про страх не думав, усе було на адреналіні. Після поранення побіг на Інститутську. Там нас давили силовики. Хто падав, добивали кийками. Знайомий хлопець із Волині опинився під ногами "беркутів". Я кинувся на них. Ті від здивування вирячилися, на мить зупинились – і я витягнув Ростислава. Біля нас розірвалася світлошумова граната. Чоловіка, що був поряд, вирубило. Його теж витягував.

Коли відійшли на Майдан, мене розібрало після поранення. Не міг стояти. Земляки поклали на заднє сидіння машини й повезли в Гайсин.

Мене занесли в хату, дружина розплакалась. Просив її, аби вночі не вимикала телевізора. Вранці Наталія покликала знайомих лікарів. Діагностували струс мозку. Обробили поранення над ключицею, накололи знеболювальним.

Всередині все кипіло. Зателефонував брату. І вже 20 лютого виїхали першим автобусом у Київ. Коли відбігав кілька днів, стало зле. Черепно-мозкова травма даремно не минула. Присів на сходах і піднятися вже не міг. Тиждень виходжували в госпіталі в Українському домі. В лікарню боявся йти, бо звідти майданівців викрадали.

На фронт пішов добровольцем, на передову. 10 липня 2014-го під час звільнення Трьохізбенки отримав контузію. Воював ще два тижні. Після загибелі земляків Сергія Ковриги і Станіслава Менюка повернувся в Гайсин на лікування. Потім – знову на фронт.

Ми пройшли точку неповернення. До старого вороття не буде. Майдан змінив усіх нас.

текст і фото: Ірина МАМРИГА

Подумала, треба відійти в безпечніше місце. І знепритомніла

1 грудня 2013 року, о четвертій ранку, побили студентів, а я приїхала о шостій із Луцька. Мені було 15. То була моя перша поїздка в Київ.

Зранку на Михайлівській площі було незабутньо: 30 тисяч людей співали гімн України. Через цю єдність і те, що багато українців вкладають у ці слова однаково важливе значення, вирішила залишитися.

Я навчалася в Косові, батьки до останнього не знали, що я їжджу на Майдан. Зізналася після шостого чи сьомого разу. Тоді вже мала знайомих у столиці.

  Вікторія РОМАНЧУК, 23 роки, художниця. Народилася 27 грудня 1997-го в місті Ківерці Волинської області. Батько працює автомеханіком, мати – підприємиця. Навчалась у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва на Івано-Франківщині, це підрозділ Львівської національної академії мистецтв. Із червоним дипломом закінчила навчання на факультеті художнього розпису та на кафедрі монументального живопису. Під час Революції гідності 18 лютого 2014-го отримала поранення від світлошумової гранати біля Будинку профспілок. Працює художницею-оформлювачкою та художницею з освітлення у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Улюблений фільм – ”Саят-Нова” режисера Кіма Арзуманяна, книжка – ”Серцедер” Бориса Віана. Вегетаріанка. Вчиться грати на віолончелі. Любить подорожувати горами. Живе у Львові
Вікторія РОМАНЧУК, 23 роки, художниця. Народилася 27 грудня 1997-го в місті Ківерці Волинської області. Батько працює автомеханіком, мати – підприємиця. Навчалась у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва на Івано-Франківщині, це підрозділ Львівської національної академії мистецтв. Із червоним дипломом закінчила навчання на факультеті художнього розпису та на кафедрі монументального живопису. Під час Революції гідності 18 лютого 2014-го отримала поранення від світлошумової гранати біля Будинку профспілок. Працює художницею-оформлювачкою та художницею з освітлення у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Улюблений фільм – ”Саят-Нова” режисера Кіма Арзуманяна, книжка – ”Серцедер” Бориса Віана. Вегетаріанка. Вчиться грати на віолончелі. Любить подорожувати горами. Живе у Львові

Бувала на вихідних. Не хотіла, щоб хтось у коледжі ді­знався. Я була неповнолітня, викладачі відповідали за моє життя. Писала заяву, що їду до батьків. Хоча в училищі здогадувалися.

У Києві спілкувалася з величезною кількістю людей. Зараз вони – більша частина мого кола друзів.

На початку допомагала на кухні. Потім була "дівчиною, яка носить чай і каву" чоловікам на барикади. Туди було йти небезпечно, але пускали. Закохалася у волонтерство. Нібито робила прості й буденні речі. Але, коли простягала комусь стаканчик чаю, люди були вдячні. Бувало, працювала 24–26 годин без перерви.

Навіть коли поруч були незнайомці, страху не мала. Кожен розумів, що ми маємо стояти одне за одного. Було відчуття, що люди допоможуть, все буде гаразд.

У ніч проти 18 лютого не спалося. Оголосили мирну ходу, та мені було тривожно. Зранку пішли на Інститутську. Була зв'язковою: на позицію приносила бронежилети, інші речі. Могла прошмигнути.

О 15–16-й годині наша сотня просунулася по Інститутській. Ті, хто були поруч, відступили. Зрозуміла, що залишилась одна серед "беркутівців". Повернулася до своїх.

Один "беркутівець" покликав мене. Перелякалася, але підійшла. Сказав: "Ми не будемо стріляти, використовувати гранати чи сльозогінний газ. Але важливо, щоб не було провокацій". У нас була спокійна позиція. Та за якийсь час позаду з'явилися тітушки.

Під вечір сотник дав документи учасників нашої сотні і сказав відходити. Ставало небезпечно. Я відмовилася. Речі передала дівчині з сотні. Залишилася біля барикад поряд із Будинком профспілок.

Шукала поглядом своїх. Під ноги прилетіла світлошумова граната. Я стояла на проході й розуміла: якщо впаду тут, заважатиму. Подумала, треба відійти в безпечніше місце. І знепритомніла.

Якісь хлопці віднесли в медпункт. Не розуміла, що сталося. Пам'ятаю погляд медсестри і як вона починає плакати. А я: "Не переживайте. Усе добре. Так трапляється".

Мене оперували в польовому госпіталі Михайлівського собору, а медсестра в цей час говорила телефоном з моєю матір'ю. Казала: "Вона приймає душ".

Мала пів сотні рваних ран на ногах і животі. Пощастило, що були ушкоджені лише м'які тканини. Заживало довго.

Батьки про моє поранення дізналися від родичів чи сусідів. Ті впізнали мене в новинах. Мати кілька днів не могла дістатися до Києва, траси були перекриті.

Після операції лежала в Будинку профспілок. Знайома сказала, що в коридорі на мене чекають. Стояв високий хлопець у шкірянці. Представився Андрієм. Сказав, що забирає мене. Злякалася. Взуття не мала – загубила, коли поранили. Андрій роззувся і віддав свої черевики. Сам пішов у білих шкарпетках. Потім дізналася, що він з Автомайдану. Відвіз мене у свій офіс, щоб я була в безпеці.

Через місяць-два, коли стало спокійніше, поїхала до лікарні в Луцьк. Відправляли за кордон на реабілітацію. Відмовилася, бо саме почалася сесія.

Кілька років не могла бувати на майдані Незалежності. Там загинули шестеро з нашої сотні. Аж до четвертої річниці революції не могла звикнути, що Київ може бути іншим.

Під час Майдану кожну емоційну подію я замальовувала. Мала грубий щоденник. Але він згорів.

На п'яту річницю Революції гідності презентувала проєкт "Сторожа", присвячений Героям Небесної сотні. Хотілося показати Майдан через відчуття. Деякі відвідувачі приходили попрощатися зі своїми близькими через мене. Це складно. Після першої презентації не могла їсти, спати й розмовляти два дні. Але це цінно. Для мене – як сповідь.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Вікторія РОМАНЧУК

Зараз ви читаєте новину «Молодь Майдану вже має своїх дітей. Вони народилися в іншому світі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 49
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути