Четвер, 10 березня 2011 17:20

"Мільйони кубометрів болота змітали все на своєму на шляху"

Грецький комуніст Янніс Евдос відбув на батьківщині сім років за ґратами за свої погляди. Утік до Радянського Союзу, щоб здійснити дитячу мрію - стати інженером-механіком. 1959-го вступив до Київського політехнічного інституту. Одружився тут. 13 березня 1961 року він був серед тих, хто врятувалися в Куренівській катастрофі. Пережите тоді, зокрема, описав у книзі "Комунізм - велика утопія", що недавно вийшла в Греції

Залишаю гуртожиток, одружуюся зі Світланою і стаю "приймаком" у домі дружини на вулиці Фрунзе. Вона розташована на Куренівці - на краю міста. Широка, з двома рядами рейок посередині, веде до трамвайного депо. Уздовж дороги притулилися робітничі житла - маленькі дерев'яні будиночки під толем. Розділені дерев'яними парканами трохи більше метра заввишки. Дерев'яна хвіртка - вхід до подвір'я.

Будинки стоять приблизно метрів за 10 один від одного. За кожним дерев'яний "сортир". Там можна усамітнитися, справити свою нужду, подумати й підтертися "Правдой", не боячись, що за тобою хтось підглядає. В останньому в ряду будинку я й оселився. За ним - канава. На розташовану в низині вулицю Фрунзе серпантином збігає Подільский узвіз. Ліворуч - стадіон "Спартак". Над ним, на горі, Павловська психіатрична лікарня й Кирилівська церква.

Ще вище - урочище Бабин яр. За німецької окупації в ньому знищили понад 100 тисяч людей. Провина більшості з них - лиш у тому, що вони були євреями. 1950 року тут звели дамбу і почали заповнювати яр відходами з працюючих неподалік цегельних заводів - рідкою глинястою масою. Вона поступала по трубах великого діаметру. Яр перетворився на болото, з якого вода, за розрахунками відповідних служб, мала з часом відійти, а місцевість укритися міцним ґрунтом. Та стійким був лише верхній шар - утворилася тверда кірка. Під нею ж залишалася рідка маса. Й утримувала її мізерна земляна дамба.

У розташованому над Куренівкою Бабиному яру звели дамбу і почали заповнювати його рідкими глинястими відходами з цегельних заводів

 

Понеділок. На календарі - 13 березня 1961 года. Минула лише половина медового місяця. Світлани вже немає вдома. По понеділках я, як іноземець, не ходжу на заняття, бо у студентів "воєнка". Час - приблизно дев'ята ранку. Встаю, взуваю черевики, і в піжамі, як є, виходжу в коридор. Звідти чути якесь шарудіння. Це сусідка з підвального поверху переносить із дітьми щось зі своїх вбогих пожитків до кімнати моєї тещі Анни.

Виявляється, кімнату сусідки заливає водою. Багато води. Й ось вони з дітьми намагаються врятувати що лиш можна. Ніхто не знає, звідки береться вода. Мені дали пару гумових чобіт, і я одразу ж кинувся їм допомагати. Та коли рівень почав прибувати і прибувати, відмовив їх спускатися, щоб не потонули в підвалі, як миші.

Ніхто не знає, що відбувається. Одним стрибком перескакую через паркан у сусідський двір. Звідти ще один стрибок і опиняюся на даху - будиночки ж низенькі. Не встиг я ще як слід повернуться в бік, звідки мала би насуватися вода, як повітря пронизав дикий зойк жінок. Обертаюся й бачу: метрів за триста з глухим виттям на нас стрімко котиться величезний болотистий коричневий вал.

Праворуч від мене з тріском ламається дерев'яний паркан й у двір із силою вривається бурхлива маса. Тепер це вже не брудна вода, як було спочатку, а густе місиво. Навалюється на мене з такою силою, що неможливо встояти на ногах. Устигаю обхопити руками дерево завтовшки приблизно як телефонний стовп. Воно за 2-3 метри ліворуч від мене. Раніше цього дерева не помічав.

Маса несе з собою потрощені дошки, уламки парканів, підлоги, дерев'яних перекриттів. Дуже стискає мене з усіх боків і вже піднялася до рівня спини. Міцно тримаюся за дерево лівою рукою, а правою відчайдушно намагаюся дотягнутися до першої гілки, щоб видряпатися на нього. Б'ю ногами, та єдине, чого домагаюся - з мене сповзають чоботи й піжамні штани. Не можу дістатися до гілляки, хоч до неї якихось 10-20 сантиметрів. Рука високо, опустити не можу. Дошки затиснули мене намертво. Жахливо болить ліва лопатка.

Єдине, чим можу поворушити - ноги, і я продовжую ними безнадійно брикати. Мене здавлює все сильніше, брудне місиво піднімається все вище. Припав до дерева й не можу дотягнутися до найнижчої галузки. Продовжую боротися, так і не усвідомлюючи, що відбувається. Голову тримаю підняту вгору - ніби вмовляю гілку опуститися. У цей момент небо затягує чорним густим димом.

А брудна маса піднімається дедалі вище й уже стискає горло. Відчуваю, що задихаюся. Грязюка добирається до підборіддя. Від запаху каналізаційних відходів паморочиться в голові. У якийсь момент у свідомості настає порожнеча, провал пам'яті. Ніяких відчуттів, нічого не болить, зникли проблеми, перестаю боротися. Не відчуваю ні радості, ні смутку, ні ненависті. Цілковита відсутність чуття.

Раптом рівень знизився на декілька сантиметрів. Шия вивільнилася від смертельного кільця, що душило, ніби петля. Умить повертається притомність. Усвідомлюю, що дошки вже мене не стискають, приходжу до тями й починаю енергійно діяти. Штовхаю уламки, рухаючись ліворуч-праворуч, звільняюся від напору сміття. Ще трошки зусиль і я таки дотягуюся до заповітної гілки. Видряпуюся на дерево.

То що ж усе-таки сталося? Прорвавши дамбу, глиняна лавина з Бабиного яру хлинула на вулицю Фрунзе, усе змітаючи й перевертаючи. Від іскор трамвайних дротів займалося пальне перевернутих вантажівок, автобусів й інших автівок. Усе довкола затягнуло чорним димом, який я й побачив, тримаючись за дерево.

Очманілі пасажири вистрибували з трамваїв, рятуючись від вогню, й тонули у бурхливій рідкій масі. З машин перед входом на стадіон і проходом до нашого будинку утворилося щось подібне до невисокої дамби метрів із 10 завдовжки. Ця дамба і стримувала подальший плин болота в тому місці, де я перебував. Але далі, за нею, лавина продовжує свою вбивчу роботу. Місцевість довкола мене змінилася невпізнанно. Видно лише дахи куренівських будинків або їхні верхівки. Запала мертва тиша...

Очманілі пасажири вистрибували з трамваїв, рятуючись від вогню, й тонули у бурхливій рідкій масі

 

Бачу неподалік голову, що безнадійно піднімається і знову падає на поверхню болота. Упізнаю свою паралізовану тещу Анну. Тим часом на даху сусіднього будинку, з якого я спостерігав початок катастрофи, середнього віку чоловік силкується підняти свою напівзатонулу, знесилену дружину. Жінка така огрядна, що чоловік не спроможний їй дати раду. Спускаюся з дерева: рівень болота сягає двох метрів, але на його поверхні стільки дощок, що трохи піднатужившись, можна по них пересуватися. Поспішаю допомогти чоловікові справитися з його товстою дружиною. Її занесло на кінець даху. Напівгола жінка тремтіла від холоду, хоч грязюка була літньої температури. Підставляю праве плече між ногами жінки – окружність кожної більша за об'єм моїх стегон. Нічого не вдається. Єдине, що залишається, узгодивши наші рухи, котити її як бочку. Так ми й закотили жінку на дах. І відразу ж погнали до Анни.

Вона на початку стихії випадково опинилася зверху болота на уламку дерев'яної підлоги. Це її врятувало. Анна не розуміла, що діється, просто була жива... Тягну її ближче до даху і з допомогою сусіда легко піднімаємо тещу наверх. Тіло її конвульсивно б'ється. Нічна сорочка просякнула болотом і схожа на жорстку мішковину. Вона так недовго витримає. Дивлюся в бік нашого будинку. Лавина зруйнувала й забрала стіну нашої спальні разом із вхідними дверима. Нижня частина хати майже цілком зникла під болотом, наша  -  вище.

Дивлюся - моє пальто висить у коридорі. Пробираюся до входу, далі дошки закінчилися. Не довго вагаючись, знову занурююся в болото, хапаю пальто, повертаюся на дах і прикриваю Анну. Намагаюся сказати їй щось втішне, але не впевнений, що вона мене чує. Відчуваю, що й мене починають покидати сили.

На дорозі багато болота. Схоже, що допомога чи не може, чи не хоче, чи ще не отримала вказівки наблизитися до місця події. Тільки на стику вулиці Фрунзе й Подільського узвозу стоїть машина швидкої допомоги. Коло неї декілька рухомих фігур у білих халатах. Бояться заляпатися в болоті. Чекають на тих, хто вціліли й у кого ще залишилися сили дістатия до швидкої допомоги.

Добираюся до цього заповітного місця. Устигаю сказати медпрацівникам:

- Треба допомогти паралізованій жінці на даху!

І падаю. Фізичні сили мене покидають раптово, лише думки працюють. Підбігає медсестра, намагається мене роздягнути. Єдине, що їй вдається після великих зусиль - це стягнути з мене просякнуту грязюкою піжамну куртку.

Я задубів від холоду, та недосвідчена медсестра ніяк може зняти з мене решту заболоченого одягу. Тоді її відсуває вбік динамічна дебела лікарка. Умить розриває на мені білизну і я залишаюся цілком голий Мене загортають у ковдру й зі словами "Швидко до лікарні!" відвозять. Отямився на ліжку. Дивлюся, мене помили. Але коли - не пам'ятаю.

Кілька чиновників-високопосадовців знали про можливу аварію за декілька діб до неї - про це стало відомо через багато років. Але не завдали собі клопоту вжити якихось заходів. Кажуть, що тріщини в дамбі з'явилися ще в суботу 11 березня. Та ніхто з відповідних служб не надав цьому значення. Спочатку крізь них пробивалася каламутна вода. Та що більшими ставали тріщини, вона перетворювалася на все густіше місиво.

Уранці 13 березня вода залила вулицю Фрунзе, ускладнюючи рух транспорту. Утворився великий затор. Коли прорвало дамбу, вивільнивши понад 4 мільйони кубометрів болота, ця маса рвонула так, що змітала все на шляху. Трамваї віднесло метрів на 500 від колії й поставило сторч. Змішалися легковики, вантажівки, автобуси з принесеними бозна-звідки уламками будинків.

Електричні дроти повалених телефонних стовпів час од часу випльовували вогонь на автобуси. Хто не хотів згоріти заживо, вистрибували й тонули. А хто не хотів тонути, горіли в автобусах.

Трамваї віднесло метрів на 500 від колії й поставило сторч. Змішалися легковики, вантажівки, автобуси з принесеними бозна-звідки уламками будинків

 

Після катастрофи будь-кому наближатися до місця події заборонили. Територію оточили військові й міліція. Земноводними знаряддями видобували з напівзруйнованих будинків якісь там речі - так, для годиться. Вантажили все це на машини й відправляли до найближчих шкіл.

Світлана якраз нагодилася в момент, коли виносили речі з нашої напівзруйнованої квартири. Витягли мою валізу, стіл, шухляди від серванта й сам сервант, розібраний на шматки. В одній із шухляд був мій фотоапарат Retina. Ось його тримає й розглядає солдат. Світлана просить віддати. Їй пояснюють, що вона його отримає в школі. Речі відвезли до школи, та фотоапарат так і залишився в руках радянського солдата. Мою валізу, на щастя, повернули, інакше я зі стиляги перетворився би на волоцюгу. Віддали також кілька ковдр і простирадел.

Наступного дня до школи прислали комісію, яка мала вирішити, кому в першу чергу виділити квартиру. І, не гаючи часу, почали завантажувати машини зацілілими речами й розвозити потерпілих до помешкань. Передусім виділяли житло сім'ям, які втратили рідних, - щоб не допустити групових голосінь.

На місці затоплення все нищили й рівняли із землею. Спорудили довкола паркан із великих дерев'яних щитів. За ним бульдозери наповнювали свої величезні ковші болотом упереміш із тілами загиблих. Завантажували цим місивом машини, ті відвозили його в невідомому напрямку.

Один чоловік відважився знайти тіло свого сина й похоронити його по-людськи. Марно бігав ошаленілий батько по інстанціях. Прокурор, до якого нарешті дістався, відбив йому охоту продовжувати пошуки сина:

- Ну, і чого ти домагаєшся? Твій син загинув, припини репетувати, якщо хочеш тішитися рештою членів своєї сім'ї.

Про Куренівську трагедію не було жодного офіційного повідомлення в радянських ЗМІ. Лише ті, хто слухали зарубіжне радіо, дізналися того ж вечора про катастрофу й велику кількість загиблих. Минули три десятиліття, доки про це заговорили вголос.

"Щодня знаходили декілька чоловік, адже понад 50 трамвайників загинули того ранку. Тільки під сходами адмінкорпусу знайшли 13 чоловік, "вліплених одне в одного". Так і загинули, прийняли смерть - міцно обнявшись. Наші жінки щодня об'їжджали всі морги, розпізнавали своїх і складали списки загиблих"

Зі свідчень Анастасії Усової, працівниці розташованого на Куренівці трамвайного депо ім. Красіна, спеціальній комісії з розслідування трагедії 13 березня 1961 року. Лавина багнюки з відстійників у Бабиному яру територію депо накрила повністю.

 

"Місце катастрофи дуже оперативно обнесли високим парканом, рух по вулиці Фрунзе закрито, залишки трамваїв накриті залізом, траси цивільних авіаліній змінено, щоб літаки не пролітали над Куренівкою і не можна було фотографувати…

Розкопки тривали два роки. Було відкопано безліч трупів - у будинках, у ліжках, у повітряних подушках, що утворилися в кімнатах під стелею. Хтось дзвонив з телефонної будки - так і загинув зі слухавкою в руці. У трамвайному парку відкопали групу кондукторів, вони саме здавали виручку - і касира, що приймав її. Цифра загиблих, звісно, ніколи не була названа…

На Бабин Яр було кинуто величезну кількість техніки - екскаваторів, бульдозерів, самоскидів, скреперів. Ґрунт повернуто до яру, частково розплановано на місці загиблого району. Бабин яр усе-таки засипали, через нього проклали шосейку…

На місці старого трамвайного парку збудований новий.

На місці загиблого житлового району побудовані дев'ятиповерхові будівлі, білі й модерні, як океанські лайнери"

З роману-документа "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова, фрагменти про Куренівську трагедію 1961 року

14 метрів заввишки - із чотириповерховий будинок - сягав болотяно-глиняний вал, що хлинув із Бабиного яру й понісся на Куренівку. Відстійник відходів із цегелень займав площу майже 1 кв. км і мав 30 м глибини. За 10 років там назбиралося близько 4 млн т рідкої маси. "Пульпа, рухаючись з величезною швидкістю, трощила будинки, мов іграшкові", - свідчив очевидець спеціальній комісії, яка розслідувала трагедію

1500 осіб загинуло під час Куренівської катастрофи 1961 року, за приблизними підрахунками. За офіційною статистикою, стихія знищила 34 одноповерхових будинки, п'ять двоповерхових, два гуртожитки, трамвайне депо імені Красіна. Завдано значної шкоди експериментальному заводу "Укрпромконструктор". Також - управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, Управлінню енергогосподарства "Київенерго" й іншим підприємствам району

 

Зараз ви читаєте новину «"Мільйони кубометрів болота змітали все на своєму на шляху"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1034
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода