"Міліція нас від олігархів береже, щоб не постріляли" - як зараз живуть люди у Чорнобилі

5

Фото: ФОТО: АР

Віктор , 40 років, будівельник електростанцій. Зводив їх в Ірані, Росії та Білорусі. Позаторік перевіз сім'ю з Ірану до Чернігова, бо влаштувався на роботу в Чорнобилі. З бригадою будівельників реконструює вентиляційну трубу над саркофагом четвертого блоку Чорнобильської АЕС. Вважає, що майбутнє – за підземними атомними станціями. Любить рибалити і знімати на відео тварин у зоні відчуження

У Чорнобилі – три тисячі людей. Постійно не живуть, приїжджають на роботу зі Славутича, Чернігова або навколишніх сіл. У нас є бар, кілька кафе, лікарня, міліція, ­адміністрація. Дитсадка і школи нема.

Щодня автобусами вранці добираємося на станцію. Зараз ставимо нову вентиляційну трубу, а французи будують ­саркофаг на четвертий реактор. Працюємо в захисних костюмах і масках. Люди, які перший раз до нас приходять, лякаються. Кажуть, схоже на фільми про біологічну зброю. Після роботи радять пити червоне вино, яке виводить радіацію. Випиваємо по склянці щовечора.

У магазинах у Чорнобилі продають сіль тільки йодовану, ­багато морської капусти, риби. Але останніми роками ­постачання стало гірше. Зникла червона риба, ковбаса подорожчала і не така якісна. Зарплати не зменшили, але при теперішніх цінах за них не купиш того, що раніше. Тому жінка нервує, кожен раз просить покинути роботу й знайти щось у Чернігові. Але тоді я зароблятиму ще менше.

На роботу виїжджаю у понеділок рано. Автобусом добираюся до Славутича, а там сідаю на електричку. На вокзалі у всіх перевіряють документи, без спеціального ­дозволу або посвідчення в поїзд не пустять. У Чорнобиль зі Славутича ходять чотири електрички на добу – дві вранці та дві ввечері. Я міг би кожен день додому в Чернігів ­їздити, але в один бік 2 години добиратися. Тому живу з хлопцями в гуртожитку. У тих, хто довше працюють, є службові квартири. Крім ліжка й телевізора, нічого там не мають, бо все одно сім'ї в Славутичі. Місто живе лише в будні, на вихідні всі роз'їжджаються по домівках. ­Лишаються тільки вахтовики – продавці, сторожі, лікарі й міліціонери.

Місто обнесене парканом, уздовж ходять наряди міліції. Але всі хлопці знають, де є лазєйки. Наша – між п'яти­поверхівкою і дитсадком. Ідемо туди завжди іншою дорогою, щоб не протоптати стежки. Як наряд побачить, не відкрутишся. Загребуть у міліцію, штраф заплатиш, і витурять із міста без права повернення. Думаєте, вони за нас бояться, що ми радіації нахапаємося? Та рівень радіації в Чорнобилі нижчий, ніж у деяких районах ­Києва. ­Міліція нас від олігархів береже – щоб не постріляли. Вони там полюють. Стріляти не вміють, от і палять куди попало. Живності під Чорнобилем стільки, що вистрели із заплющеними очима – як не в кабана, то в лося поцілиш. Вони там стадами бігають.

За межами міста буяє природа, ліси розрослися. У річках і озерах риба аж кишить – і не дрібнота, а по 3–4 кіло­грами. Говорив із дослідниками, які радіацію ­міряють і тварин відстрілюють. Сказали, що радіація в ­нормі. Жити можна. Я був у шоці, коли єгер Вася, що кабанів для дослідів відстрілював, упіймав двох зайців і на моїх очах засмажив. Сів – і їсть. І мене припрошує. Я покуштував – нормальне м'ясо. Дуже боявся, щоб на здоров'я не вплинуло. Бо ж ходили після вибуху на АЕС анекдоти: "Как обстоит дело в Чернобыле? – Об "стоит" в Чернобыле не может быть и речи". Але на вихідні до жінки в Чернігів ­поїхав – усе нормально. Після того з хлопцями на рибалку стали ходити.

Найкраща риба – у Прип'яті. Вода там проточна, чиста. Усю радіацію, яка там була, у Дніпро понесло течією, вона десь у водосховищах осіла, під Києвом. Торік літом на спінінг товстолобика на 5 кіло витягнув. А сом довжиною метрів 2 зірвався. Хлопці тільки встигли відео з ним на мобільний записати. Ми й не дуже жаліємо. Бо як сом такий великий, то м'ясо в нього жорстке.

Цієї зими рибалили в озері біля Чорнобиля. Витягли кілька коропчиків по 3–4 кілограми. Але не їли їх. Єгер Вася сказав, що в озерах вода стояча, і радіація там могла лишитися. Тому рибу підвісили до гілки дерева, щоб не загубилася в снігу. Думаємо, якась лисичка чи вовк з'їдять. І відійти не встигли, як лисиця прибігла. З довгим пухнастим хвостом, руда, а лапки чорненькі.

Цього року на зимову рибалку на Прип'ять не ходили. ­Спершу морозів не було. А після Нового року, як річку льодом ­скувало, там оцеплєніє поставили. Бо на свята два ­генерали на джипі приїхали дичину постріляти. Напилися і стали по Прип'яті вишивать на машині. Так на середині й ­провалилися. Кажуть, загинули.

За Чорнобилем у покинутих селах живуть самосели. В основ­ному, старі люди, які не прижилися на новому місці. Їдять усе, що самі виростять. Деколи в Чорнобиль приходять по сірники, мило, одяг. Поцікавився, чого продуктів не купують. А чоловік, що із села прийшов, на те розказав мені анекдот. Після вибуху на станції люди питають міністра охорони здоров'я, чи можна їм картоплю зі своїх городів їсти. "Можна", – каже міністр. Тоді питають, чи молоко і яйця можна їсти. "Можна". І тут хтось питає, чи ананаси заморські можна їсти. "Не можна, – говорить міністр. – Щоб не порушувати чистоти експерименту".

Я сам не бачив, але друзі розказували, що в зоні відчуження бєглі зеки живуть. По одному, отшельніками. Петро­­зварщик казав, що ходили далеченько в ліс. Пробиралися між хащами і на полянку попали. На ній землянка була і на деревах гриби розвішані, сушаться. Біля землянки бушлат на дереві висів, вудки, палиці, загострені на ­кінці. ­Дрова у вогнищі ще теплі. Видно, як почув, що хтось із лісу до нього йде, вогонь загасив і втік кудись. Хлопці розвернулися та пішли назад. У зоні зеків рідко шукають. Бабка із самоселів розказувала, що один до неї приходив, просив казанок йому дати і мило. Худий, небритий, у рваній куртці. Збрехав, що турист, увесь континент хоче пішки пройти. Та бабка його вичислила, бо колись поваром у колонії робила.

Раз вийшли з другом із кафе. Перед нами площа велика, газончики із травичкою, дороги заасфальтовані, люди ходять. Раптом із­за кущів вириваються два дикі кабани і біжать до газону. Перерили траву, побігали по асфальту і назад у кущі. Люди, які стояли недалеко, навіть не думали тікати. Кабани тут мирні, якщо їх не чіпати. Вовки деколи забігають, лисиці. На зайців ніхто й уваги не звертає, вони у нас замість котів по городу бігають. Косулі й олені до міста підходять, їх можна через забор побачити. Але заходити до людей бояться.

Найстрашніше місце в зоні – Прип'ять. Справді місто мертвих. Навіть самоселів немає. Бо до станції всього 3 кілометри, там радіація така, що через день сам світитися будеш. Я їздив туди на екскурсію. Асфальт порепаний, крізь нього проросли дерева, дома рушаться. Усі квартири відкриті й обікрадені. ­Думаю, досі ті меблі по Україні гуляють. А люди сплять на них і думають: чого це голова болить і здоров'я немає?

×